Анна Бубнова: «Вночі окупанти вдиралися у приватні будинки, виводили людей з мішками на головах, із зав’язаними позаду руками»

Уродженка Сєвєродонецька Анна Бубнова – акушерка з двадцятирічним стажем, яка до останнього залишалися на робочому місті та в онлайн-режимі консультувала жінок, що стояли на обліку в Жіночій консультації 1.

Пані Анна розповіла «Сєвєродонецьк онлайн» про події у рідному місті, вимушений виїзд на окуповану територію, життя під тиском, шлях в Україну та подальшу інтеграцію на новому місці.

 - Пані Анно, коли почалося повномасштабне вторгнення, чи були думки, що все швидко пройде, як і у 2014 році?

- Після подій 2014 року, всі ці вісім років ми жили поблизу лінії розмежування, ми знали усе, що відбувається безпосередньо у нашій області. До того ж підтримували зв’язок з військовими, трошки допомагали тим, хто захищав нашу область. Звісно, всі ми сподівалися, що вторгнення не буде, але на 80% я усвідомлювала, що це може статися. Я знала, що це вже буде не 2014 рік, все буде зовсім інакше: жертви, руйнування. Я знала, що росіяни так просто не зупиняться… Ми до кінця вірили, що наші відстоять Сєвєродонецьк, а далі буде звільнена уся Луганщина.

Напередодні 23 лютого я дізналася, що президент сусідньої країни підписав договір про допомогу братським республікам «лднр». У той же вечір я сказала, що це початок кінця, так і сталося за декілька днів, почалося повномасштабне вторгнення.

Анна у Сєвєродонецьку

 - Розкажіть, як цей день почався для вас?

 - 24 лютого о 5 годині ранку мене розбудила донька та каже: “Мамо, прокидайтеся. Ми збираємо речі та виїжджаємо з області”. Вона з чоловіком та дитиною жила у Старобільську, але на той момент усі знаходилися в Сєвєродонецьку. Їм подзвонили знайомі з Києва та сказали, що почалася війна. Буквально за пів години ми почули вибухи. Жили ми на околиці міста, ближче до промзони. Почалася паніка, нерозуміння, що робити. До цього ніхто не був морально готовим… Я не могла кинути так просто роботу, у мене були певні обов’язки перед вагітними жінками, за якими ми спостерігали, їм треба було давати вказівки, що роботи далі. І якби ми усі поїхали, жінки залишилися б безпорадними. Донька хотіла забрати з собою брата, мого молодшого сина, але він сказав, що не залишить мене. Я казала доньці, щоб вони самі виїжджали та вивозили трирічну дитину, щоб вона не налякалася і не бачила усього. Вони поїхали. Я почала збиратися роботу, сина відправила в школу. Напередодні вчителька просила трохи облаштувати шкільне бомбосховище, принести ковдри, подушки. Я склала сину з собою ковдру та подушку, щоб у разі чого дитина не сиділа на холодній підлозі. Але він за пів години повернувся додому, бо школа вже не працювала. Тоді я відвела його до бабусі, а сама пішла на роботу. Було страшно, ми не знали, що взагалі відбувається, і хто де знаходиться...

Колектив

 - Скажіть, чи відвідували вагітні жіночу консультацію після 24 лютого?

 - Саме в консультацію вони не приходили, ми тільки збирали документацію. З першого дня вторгнення керівництво дало розпорядження не проводити у приміщенні консультації амбулаторний прийом через невизначену ситуацію. Ми обдзвонювали вагітних, усіх, хто спостерігався з іншими захворюваннями, щоб повідомити, що стаціонар (патологія вагітних, пологове відділення, гінекологічне відділення) працює цілодобово. Швидка у міру своїх можливостей також виїжджала на виклики.

 - Тобто жінки могли звернутися до вас з будь-яким питанням в телефонному режимі?

Звісно. Я особисто знала усіх жінок, які на той момент стояли у мене на обліку. З першого дня постановки на облік ми були завжди з ними на зв’язку. А особливо, коли ситуація погіршилася. Я знала на той момент, хто та де знаходиться: хто виїхав у перший день, хто на третій, хто досі залишається у місті. Вони телефонували цілодобово мені або дільничому лікарю, якщо виникали якісь питання. Ми давали поради. Якщо була потреба в стаціонарній допомозі, то їхали туди. Наші лікарі, які не виїхали, працювали в стаціонарах, середній медперсонал по можливості також надавав якусь допомогу.

 - Пані Анно, коли ви ухвалили рішення виїжджати з міста, що, скажімо так, стало останньою краплею?

 - Восьмого березня я зрозуміла, що треба виїжджати, коли вже не було конкретної геолокації, якщо так можна сказати. Тоді стався перший дуже потужний обстріл міста. До цього ми знали, що від російських обстрілів потерпали певні райони, зокрема шосе Будівельників, Курчатова, Новікова. Але в той день у промзоні загорілася автозаправка, за Торговельним комплексом “Мир” зайнялася пожежа, стався приліт у будинок поруч з нашим. Я вже зрозуміла, що треба ухвалювати рішення і виїжджати. За тиждень, 16 березня, ми з сином виїхали з міста. Однак до 7 квітня ми залишалися на території Луганської області, яка знаходилася під окупацією, але там, де не було вже бойових дій.

 - Розкажіть, будь ласка, що бачили та чули на окупованій території?

 - На окупованій території ми пробули майже три тижні. Мені було неприємно в’їжджати на територію, де я побачила вже російські воєнні блокпости та цих людей. Боялася показати своїм виглядом своє справжнє ставлення до них. Люди розповідали про зачистки окупантами місцевого населення від проукраїнськи налаштованих. Вночі окупанти вдиралися у приватні будинки, виводили людей з мішками на головах, із зав’язаними позаду руками. Ті люди могли зникнути на деякий час – на тиждень-два. На окупованій території на вулицю я виходила лише за потреби, щоб купити продукти, робила це дуже швидко. Було таке: подивишся, тобі могли сказати: “Чого дивишся?”, а якщо не подивишся, то навпаки: “А що ти свій погляд ховаєш?” Шукали будь-який привід, щоб причепитися з якимись претензіями. Свого п’ятнадцятирічного сина зовсім з хати не випускала. Боялася, щоб його не забрали люди з червоними пов’язками на рукавах, він фізично розвинений хлопець, і ніхто б не подивився на його вік. Там, йдучи вулицею, я не мала сміливості спілкуватися з кимось на певні теми, особливо українською мовою. Все було мовчки, тихо, щоб ніхто нічого не бачив і не чув. Місцеві розповідали багато про дії москалів, про те, як зникали молоді дівчата, учасники акцій протесту проти москальської окупації. Ми були дуже обережними, я навіть телефон з собою на вулицю не брала, думала, раптом, не Дай Боже, підійдуть з якимось питанням чи перевіркою, щоб у мене навіть в руках нічого не було.

Анна Бубнова

 - Пані Анно, скажіть, з якої причини ви були змушені знаходитися на окупованій території?

 - Так сталося, що, коли почалося повномасштабне вторгнення, я разом з сином знаходилася в Сєвєродонецьку, а чоловік, у зв’язку з його професійною діяльністю, був у Бєлгородській області. На той момент, не дивлячись на конфлікт між росією та Україною з 2014 року, торговельні відносини між країнами були, кордон був відкритий. З Харківської та Сумської областей виїзд на російську територію був можливим. Мій чоловік, офіційно працевлаштований, виїжджав у Бєлгородську область з робочими питаннями. Так вони їздили та возили товар. 24 лютого він мав о шостій ранку повертатися у Сумську область, але там вже почалися бойові дії і фізичної можливості виїхати звідти не було. Тому він залишався там. Ми могли зустрітися тільки на окупованій території Луганщини, в нашому випадку у Старобільську, тому він з Бєлгородської області своїм ходом приїхав на пункт пропуску "Мілове-Чертково", а потім у Старобільськ. Там вже втрьох ми стали планувати виїзд в сторону України. Ми знали, що попрямуємо в Івано-Франківськ, оскільки підприємство, на якому працює чоловік, релокувалося з Харківської області саме туди.

 - Яким був шлях на українську територію?

 - Були певні труднощі з виїздом з окупованої території в сторону України. З області ми виїжджали на машині наших друзів, так сталося, що автівка залишилася у Луганській області і вони попросили її вивезти в Івано-Франківську область. Ми скористалися цією нагодою. Проїхали 5 чи 6 москальських блокпостів. Це були довгі перевірки: весь багаж, усі документи. Чоловіка та сина перевіряли неодноразово на наявність якихось відміток, синців від прикладу автомата, татуювання, ознак якоїсь військової бригади тощо. Росіяни роздивлялися повністю чоловіків, питали, куди їдемо. Перші три пости ми казали, що прямуємо далі на окуповану, а ось вже на останньому пості, вони розуміли, що ми виїжджаємо в сторону України. Питали, чому їдемо, чи знаємо, що там війна, що там обстрілюють. Такого не було, щоб примушували залишатися, погрожували, просто перевірка була дуже щільна. Коли вже в’їхали на територію, підконтрольну Україні, все було добре, тоді вже нікого було боятися.

Анна Бубнова

 - А коли ви в’їжджали з сином на окуповану територію, до вас не було питань, мовляв, чого ви сюди їдете?

 - Ні, вони були раді тому, що до них їдуть. Вони казали, що «тут друзі».

 - На той момент не перевіряли телефони: історію дзвінків, повідомлення, фотографії?

 - Ні, на той момент ще такого не було. Перевірки дзвінків, контактів, груп у фейсбуці почалися трохи пізніше…

 - Скажіть, як у вас проходила адаптація на новому місці?

 - Ми спочатку заїхали у Хмельницьку область, під Кам’янець-Подільський, до доньки, де вони зупинилися у своїх знайомих. На сусідній вулиці нас радо прийняла сім’я. Коли ми через три дні зібралися їхати, вони казали залишатися і жити там, скільки хочемо. Нам надали окрему частину будинку, постіль, посуд, пропонували приготовану їжу постійно, щоб ми нічого не готували. Настільки щирі, відкриті люди. Саме там і почалася моя інтеграція у суспільство.
В Івано-Франківську сусіди в перший же день підійшли та почали питати, чи ми переселенці та в чому у нас є потреба. Люди зустріли нас дуже привітно. Благодійні організації одразу надали допомогу, зокрема, Карітас, Червоний Хрест. Син закінчив дистанційно дев’ятий клас, нам надіслали свідоцтво про закінчення. Він не одразу почав тут з кимось спілкуватися, але вже в серпні Карітас зібрав дітей-переселенців і повіз їх в Трускавець до табору на цілий місяць. Там, крім переселенців, були місцеві діти, тобто відбувалася така соціальна інтеграція, вони знайшли спільні мову, інтереси. І ця дружба досі триває. У вересні син пішов вчитися очно, вирішив вступити у професійне училище. Через два тижні після початку навчання я телефонувала класній керівниці, дізнавалася, як мій син, а вона мені відповіла, що до неї підходять вчителі та запитують, чи справді Всеволод переселенець зі Сходу. Тобто він настільки комунікабельний і гарно володіє українською мовою, що вони не могли повірити, дивувалися, бо ж чули, що Донбас — це російськомовне населення. З хлопцями син також здружився одразу, не було ніякого бар'єра чи непорозумінь.

 - Пані Анно, а як ви повернулися до роботи?

 - Я тут змінила сферу діяльності, пішла працювати в фармацію. Мені так спокійніше, зручніше. До лютого 2024 року я не працювала, доглядала за своїм хворим батьком після інсульту… У лютому цього року я пішла працювати соцпрацівником в міжнародну організацію HelpAge International, піклуємося про літніх людей – переселенців, віком понад 65 років, з захворюваннями, маломобільними та лежачими. Я спілкуюся з людьми, дізнаюся про потреби та від організації надаю допомогу: продукти, гігієнічні засоби, засоби реабілітації тощо. За можливістю підтримуємо збори та донатимо на ЗСУ, плетемо сітки, збираємо баночки, парафін та віск для окопних свічок. Робимо те, що, я так думаю, має робити більшість із нас – допомагати чим можемо.

З друзями

 - Чи відомо вам, що наразі відбувається з жіночою консультацією в Сєвєродонецьку?

 - Приміщення нашої жіночої консультації дуже пошкоджене та розграбоване. Там не залишилося нічого, навіть наших особистих речей, спецодягу, взуття, посуду… Розтягнута уся побутова техніка, рукомийники, бойлери, холодильники, мікрохвильовки, електричні чайники, вентилятори. Жіноча консультація працює у приміщенні поліклініки. Акушерсько-гінекологічна допомога у місті надається, але, в якому обсязі, я не знаю. Там є два чи три лікарі-гінекологи та середній медичний персонал, який їм допомагає.

 - Скажіть, чи вірите в деокупацію та відновлення Сєвєродонецька?

 - Так. Я відношуся до того невеличкого відсотка людей, які ще досі в це вірять. Не можу однозначно сказати, чи буду особисто я там жити, тому що мій син вже має певні плани на життя тут, на подальше навчання та роботу. Але я буду знати, що мої рідні область та місто вільні, і я зможу туди поїхати тоді, коли я захочу, а не запитувати у москалів, чи можу я потрапити до себе додому через фільтрацію, провідати могилки свої дідусів та бабусь. На жаль в Івано-Франківську помер мій батько, не дочекавшись повернення в рідне місто, поховали його тут. Тому, знаєте, якісь корені, такі сумні, але тут вже пущені, і як я можу поїхати кудись і залишити могилу батька… Але хочу сказати, що після деокупації, я буду докладати максимум зусиль, щоб відновити наше місто.