“Культура підтримує суспільство та дає надію”. Як війна змінила життя сєвєродонецького актора та його родини

Олександр Михайлов та Анастасія Леміш — подружжя акторів. Він — сєвєродончанин, вона з Кривого Рогу. Познайомились у Сєвєродонецьку, де працювали у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Саме там, після вистави “Кармен”, на очах у всієї глядацької зали Олександр зробив Анастасії пропозицію. Зараз пара живе у Дніпрі, працюють вони у Дніпровському академічному театрі драми та комедії і виховують шестирічного сина Нікіту. Для “Сєвєродонецьк онлайн” подружжя поділилося спогадами про Луганщину, викликами, які перед ними поставила велика війна, та майбутніми планами.

У 2020 році вони переїхали до міста Суми працювати у Сумському національному академічному театрі драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна. Там і зустріли повномасштабне вторгнення.

“З самого ранку було чутно вибухи. Це мені нагадало 2014 рік у Сєвєродонецьку. Якраз теж з ранку почалися вибухи. Я прокинувся, розбудив свою наречену Настю. Кажу: “Настя, війна почалася”. Але вона, не знаю, може, подумала, що я пожартував, може ні. Каже: “Ну, що зробиш?”. І лягла далі спати. Потім, звичайно, до неї дійшло. Був хаос, коли я вийшов на вулицю. Я хотів записатись. Пішов у військкомат, але там сказали: “Ви ж не служили, а нам потрібні люди з досвідом”. Лише записали дані й все, бо тоді було й так багато охочих записатися до лав ТРО. Були дійсно черги. А в місті був певний хаос.

Не вистачало продуктів, не вистачало побутових товарів. Навіть туалетного паперу не вистачало. Російські війська обрізали всі лінії постачання. І грошей взагалі паперових не було. А банківські картки не приймались через відсутність інтернету в магазинах. Люди познімали всі гроші, була паніка, більшість банкоматів не працювала. Вже пізніше, коли окуповану частину Сумщини звільнили, ситуація трохи налагодилася. Люди почали звикати до нового життя”, — розповідає Олександр.

Олександр Михайлов. Фото Ольги Мілашич

Його дружина додає: до останнього не вірила, що росіяни все ж наважаться відкрито напасти вже на всю країну:

“Я веду “Тік-ток” і за декілька днів до “повномасштабки” записала жартівливе таке відео про те, “ну що там, росія напала на нас чи ні?” І коли вона дійсно на нас напала, у мене був шок, тому що це реально не вкладалося в наших головах. Наскільки нам промили мізки, наскільки нас плавно русифікували, і ми навіть цього не помітили, і ми дозволяли це робити. Шкода, що для того, аби наше усвідомлення змінилося, щоб ми почали щось розуміти, на наші голови мусили посипатися ракети. Що стосується взагалі початку “повномасштабки”, я не можу сказати, що нам, конкретно нам з Сашком, було дуже складно. Якось все одно, не знаю, можливо, ми адаптувалися, до речі, завдяки Сєвєродонецьку. Ці вибухи там періодично все одно були, постріли. Коли ми працювали в Луганському театрі, ми частенько їздили по прифронтових територіях, давали концерти, вистави. І часто було таке, що ми от тільки відіграли виставу або концерт військовим, виїхали й нам дзвонять і розповідають, що трапився обстріл або прильоти. Тому, коли вже в Сумах ми зустріли “повномасштабку”, були неймовірно спокійні. Сашко ходив, намагався якийсь провіант роздобути. Ми намагалися волонтерити. Наші колеги ховалися по сховищах, а ми їм хліб пекли, пиріжки носили, намагалися допомагати”.

Анастасія Леміш. Фото Ольги Мілашич

Коли бойові дії паралізували роботу театру, розповідають актори, сидіти склавши руки їм було важко. Тому влаштовували виступи просто неба.

“У мирний час я ще працював на весіллях, у мене була апаратура, достатньо потужна. І я вирішив, щоб без діла не сидіти, хоча б якось підтримати наших людей морально. І якщо вийде, ще трошки грошенят зібрати для територіальної оборони. На першому концерті на вулиці п'ять тисяч ми зібрали з Настею і відправили на смаколики, як ми тоді сказали. Ну, і так, інколи я виходив. На декілька свят ми ще привітали наших захисників: теж ставили апаратуру та давали їм концерт. Ми намагалися різноманітний репертуар підготувати: і патріотичні, і англомовні, “Let my people go” і тому подібне, або більш сучасні. Був достатньо різноманітний репертуар. Ще один артист і вірші читав, і гуморески розказував. Ну, класно було”, — ділиться Олександр.

Олександр Михайлов. З особистого архіву актора

У Сумах вони були ще пів року. У самому місті, згадують, було відносно спокійно. А вже після переїзду до Дніпра прочитали в новинах, що росіяни поцілили в той будинок, де вони винаймали квартиру.

“І це для нас був шок, бо це була доля нам їхати далі, рухатись далі, бо ми б постраждали. Тим більше у нас дитина маленька, хочеться, щоб у нього все було добре в майбутньому”, — додає актор.

“Не дивлячись на те, що культура, мистецтво, духовне, сім'я — це все дуже важливо, це все має бути на першому плані, мені так здається. Але все ж таки, ми всі люди й наші матеріальні багатства теж для нас щось значать. Я зараз кажу не про якісь там “золоті гори”, а елементарно для тієї ж людини, яка все життя накопичувала на квартиру, машину. І зараз не мати нічого. І я це кажу, тому що ми це пережили. У мене в Сєвєродонецьку квартира посічена вся, її розграбували, розгатили, її вскрили як консервну банку, просто двері з петель зняли та забрали все до постільної білизни. У батьків Сашка квартира повністю вся вигоріла. Там залишилася тільки чавунна ванна. Дуже важко починати життя з нуля, коли тобі вже 30+, коли в тебе вже сім'я, коли ти несеш відповідальність не тільки за себе, за своє життя, а ще й за майбутнє покоління. Взагалі важко починати життя. Відчуваєш себе якимось “їжаком в тумані” — з цим “вузликом на паличці” переїздити кудись. А коли це ще періодично повторюється — це жахливо”, — зітхає Анастасія.

Анастасія Леміш та Олександр Михайлов. Фото Ольги Мілашич

У Дніпрі освоїлися досить швидко. Настя, яка знала місто, знайомила з ним свого чоловіка.

“З українського театру переїхали в український театр. У принципі, тільки репертуар змінився. І ролі, які ми граємо з Настею. Хочу сказати, що у Дніпрі набагато більше російськомовних. Хоча, знаєте, моментів, через які хотілося б перейти на українську мову, набагато більше було в Дніпрі, ніж в Сумах. Прильоти, переповнені військові шпиталі. Ну, а як же? Коли такі трагедії, коли гинуть мирні люди, як не перейти взагалі на рідну мову, як не зрозуміти, що це важливо? Як не зрозуміти, що треба змінюватись хоча б заради наших дітей? Добре, що театри, почали переходити, навіть ті, які були російськими театрами. Я маю на увазі, театри, вистави в яких йшли російською мовою, і ті почали переходити на українську мову. Бо культура виховує людей. Як казав Курбас “Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра”. Театр впливає на людей, взагалі культура”, — ділиться Олександр.

Олександр Михайлов. Фото з особистого архіву актора

“Пропаганда діє і зараз, і хтось їй піддається. Я і досі зустрічаю людей, які мені розповідають, що російська — це не мова путіна. Ну, я людина нетерпляча, це так, м'яко кажучи, дуже характер у мене такий італійський, вибуховий. І навіть мої монологи, що ти можеш хоч пластом лягти перед цією людиною, а для нього — все одно. І людина навіть не усвідомлює, чому так сталося. Я пояснюю: “Ти не розумієш, чому тобі зручно говорити російською? Тому що ти 32 роки на це все “підсідав” і, зрештою, “підсів”, і продовжуєш це робити”. Нехай хоч наступне покоління в кращих умовах зростає. Нехай вони не знають взагалі такого слова “війна”, нехай вони не пам'ятають цього всього. І тому це наша задача, наша місія — зупинити це на нашому поколінні. Але знову ж таки, Мойсей водив євреїв 40 років по пустелі, чому? Щоб помер останній раб. От поки в нас останній раб не помре, мені здається, “доселя дойдеш і не перейдеш”, — емоційно продовжує Анастасія.

Анастасія Леміш. Фото з особистого архіву акторки

Обидва часто згадують Сєвєродонецьк — кожен по-своєму. Для Насті це місто, в якому вона прожила п’ять щасливих років, зустріла майбутнього чоловіка та народила дитину. Для Саші — рідний дім і безліч спогадів.

“Дуже сумую за цим містом. Найкращі роки я провів там. Мої друзі були там, ще залишилися мої батьки в окупації — село Співаківка, Новоайдарський район. Дуже прикро. Я дивлюся ці відео, ці фото розгачених будівель. Це боляче”, — каже актор.

Олександр Михайлов. Фото Ольги Мілашич

“Я насправді теж дуже люблю Сєвєродонецьк. Правда, коли я туди переїхала в 2015 році, я була трохи шокована. По-перше, для мене було дивно, отак високоповерхівка і отак власні будинки, ну і там кізочки якісь бігають. І я переїхала, така “фіфа” на шпильках, якісь сукні відверті. Після 2014 року в погляді людей я бачила готовність. Готовність у будь-який момент, якщо щось трапиться, тікати. І тому там жінки, наприклад, ходили тільки в кросівках, джинсах, таке максимально комфортне вбрання. Ну, і приїхала “пані Анастасія”. Ну, але згодом, я ж кажу, що протягом цих п'яти років я побачила, як місто видозмінювалося, як воно відбудовувалося, як воно еволюціонувало, як люди змінювалися, що вже з'явилася така помпезність, якась вже така трохи, не побоюся цього слова, пихатість з’являлась інколи, ну це дивлячись у кого. Коли ми вже залишали це місто, я не очікувала, але я плакала, мені дуже шкода було його покидати. Тому що все одно якась частинка життя пройшла там, залишилась там. Спогади, на кожному куточку спогади, тому що десь воно таке маленьке компактне місто. І це для мене як така маленька квартирка, з якої все починається, коли кожен куточок для тебе щось означає, ну, дуже таке приємне місто, мені там дуже подобалось”, — ділиться спогадами Настя.

Анастасія Леміш. Фото Ольги Мілашич

Останні два роки для пари були наповнені викликами — і особистими, і професійними.

“Я постійно боялась не за себе, навіть не за Сашка, а конкретно за сина. Тому що ми дорослі, ми усвідомлюємо, що відбувається, чому це відбувається. Коли трошки є інтелект і ти ним користуєшся, то розумієш, що це спричинило, хто в цьому винен. А дитині важко пояснити в шість років, чому на нас летять бомби, за що й так далі. Мабуть, найважчим взагалі за ці два з хвостиком роки є усвідомлення того, що ми самі це все сюди впустили й що в цьому є певна наша провина”, — пояснює Анастасія.

Анастасія Леміш та Олександр Михайлов. Фото з особистого архіву акторів

“Культура все ж таки на якийсь інший ступінь відійшла в пріоритетах. Зараз в пріоритеті абсолютно інші професії. Перш за все військові, а потім наступні: будівельники, медики, електрики тощо. А культура, ну, в багатьох містах культура зараз в занепаді. Але це дуже погано, це неправильно. Бо культура підтримує суспільство, вона підтримує надію. На жаль, деякі люди в країні про це не думають. Але в Дніпрі з цим, слава Богу, все в порядку”, — додає її чоловік.

Попри труднощі, актори продовжують розвиватися в професії та беруть участь у нових проєктах. І завжди підтримують одне одного.

“Ми співпрацюємо з продюсерським центром “Колізей”, з такими акторами, як Володимир Горянський, Євген Паперний, Ольга Сумська, Сергій Калантай, Тамара Яценко. Я обожнюю цю актрису, цю жінку. Ще коли в дитинстві дивився “Шоу довгоносиків”, “Повне мамаду”. Вона мені дуже подобається, дуже гарна актриса й людина теж. Взагалі співпраця з такими акторами - це дуже корисний досвід для артиста, для актора. Ці проєкти називаються “антрепризи. У нас два подібних проєкти: “Боїнг-Боїнг” та “Бейбі-Бум”. Ми гастролюємо по українських містах. Восени мають бути наступні гастролі. Щодо “Бейбі-Бум” - хочу сказати, що ця вистава якісно відрізняється від інших антреприз. У ній дуже світла ідея, що діти — це найпрекрасніше та найголовніше в нашому житті”, — пояснює Олександр.

“Ми колись жартували так з Сашком, що коли наші діти подорослішають і нас покинуть, то ми повернемося в Сєвєродонецьк і зустрічатимемо там старість. Ну, я думаю, все попереду. Головне перемога, а там подивимось”, — підсумовує Настя.

Відео Ольги Мілашич

Читайте також: “Горіти театром”: історія актора Луганського українського театру Дениса Пономаренка