Сєвєр... Спогади... Кохання... Десята річниця визволення міста

Десяту річницю звільнення від російських загарбників Сєвєродонецьк зустрічає знов окупованим. 22 липня вже далекого 2014 року українська армія зайшла у місто. Пообідні стало відомо: “Ми — вільні”. Сєвєродончани вітали військових оплесками та квітами. Місто перебувало в окупації від початку травня. За вісім років історія повториться…
Про події 2014-го року, перші святкування визволення та чому 22 липня стало для журналістки “Сєвєродонецьк онлайн” особливою датою — читайте у нашому матеріалі.

2014 рік. Перша окупація Сєвєродонецька. Як все почалося

6 квітня 2014 рік. Сєвєродонецьк.  Розгін флешмобу "З Україною в серці"  

Сєвєродонецьк — моє рідне місто, тут я народилася, вчилася, жила тихим помірним життям. Мабуть, як і більшість містян, мене не обходили політичні баталії, питання “Хто я?”, а вислів “За мир” розглядався лише у контексті застіль на 9 травня. Я не пишаюся цим, але це — правда. Я була звичайною мешканкою Луганщини, з певним багажем стереотипів радянського насліддя. А потім сталися Помаранчева революція, Майдан… Це були перші паростки свідомості, щось змінилося, почало бунтувати. Але поки не проривало назовні. Жевріло, чекало…

Все почалося з "руської весни" у лютому 2014. Вона остаточно вивільнила українське коріння та змусила заглянути вглиб у себе. Події ж 6 квітня стали для мене початком моєї персональної війни з російською навалою. Тоді на мирному проукраїнському мітингу, який переріс у протистояння місцевих активістів та завезених сепаратистів, я чітка зрозуміла, що для мене Україна.

6 квітня 2014 рік. Сєвєродонецьк

А вже 7 травня почалася окупація Сєвєродонецька. Озброєні люди захопили міську прокуратуру, суд та інші органи державної влади, 17 травня відбувся так званий “референдум” у Луганській та Донецькій областях. З цього моменту вже тривала збройна фаза, навколо міста з’явилися блокпости, а люди опинилися в окупації.

Не можу сказати, що для більшості сєвєродончан щось кардинально змінилося, на мою думку. Вони просто чекали “куди дмухатиме вітер”.

Окупантами були "козачки", яких очолював Павло Дрьомов, його між собою називали "батя". Далі на зміну їм прийшли російські найманці та так звані “кадирівці”, саме вони лякали найбільше. Своїми очима бачила, як бойовики оглядали дахи багатоповерхівок, заносили якусь зброю. Знаходитися поруч було моторошно. Але зараз розумію, що тоді ми навіть не уявляли повної загрози, яку ці люди становили. Воно й не дивно, це просто не вкладається в розуміння мирної людини європейської держави. Багато хто з сєвєродончан виїхав з міста у червні, коли почали активно гатити бойовики. Досі пам’ятаю відчуття глухої віддачі від землі після прильотів.

А ось страшно — не було. Було відчуття нереальності, наче знаходишся у комп’ютерній грі-симуляції.

У травні-червні у Сєвєродонецьку вже згуртувалася волонтерська спільнота. Нас було небагато, але всі активно допомагали нашим військовим усім чим могли. З того часу з’явилися друзі, які займають окреме місце у моєму житті.
Найбільші складнощі у Сєвєродонецьку виникли після руйнування транспортного сполучення, окупанти підірвали стратегічні логістичні мости. На полицях магазинів почали зникати товари, але критичної ситуації з провізією не спостерігалося. У нас були світло, вода, зв’язок. Проте після початку наступу нашої армії почалися проблеми з інтернетом. Пам’ятаю, як сиділи до ранку, коли десь пробивався зв’язок, моніторили новини, перегукувалися у чатах, хто що чує, де “бахкає”... Це були звуки надії…

“Місто вільне, живіть спокійно”- Радієвський. Сєвєродонецьк звільнений

Радієвський у Сєверодонецьку в день звільнення міста 

Українські військові визволили місто 22 липня 2014 року. Підрозділи Нацгвардії України, ЗСУ та добровольчих батальйонів атакували збройні формування “лнр” з двох боків. У боях брали участь батальйони територіальної оборони та 24-та механізована бригада. Пообідні дві колони українських військ – одна з боку селища Стара Краснянка, інша — з Варварівки - увійшли у місто. Так писалася історія…
На сходах будівлі міськради перед сєвєродончанами виступив командир 21-ї окремої криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії, на той момент полковник Олександр Радієвський. Саме він промовив фразу, яка стане “крилатою”.

“Місто вільне, живіть спокійно”, - сказав Радієвський сотні людей, які нарешті відкрито вдягли вишиванки, взяли прапори та щирі посмішки, надію, віру.

За добу герой загине у бою, під час визволення Лисичанська, але його ім’я стане символом боротьби. 25-го липня, полковнику посмертно надали звання генерал-майора. Ще за рік біля Сєвєродонецької міської ради встановили йому пам'ятник. Також у Лисичанську одну з вулиць перейменували на честь героя.

22 липня — особлива дата назавжди

Для мене, як сєвєродончанки, 22 липня 2014 року стало надважливою датою. Цей день, навіть у дрібничках, я пам’ятатиму завжди. Напередодні визволення було відчуття: “щось відбудеться”. Мене особисто дуже хвилювали дні, коли було “затишшя”, боялася, що про нас забудуть, визволення міста не буде у пріоритеті. Тож, коли добряче “гупало”, була певна ейфорія: ну ось-ось, скоро прийдуть наші… І вони прийшли…

23 серпня 2014 рік. Сєвєродонецьк. День прапора. Фото: Микола Скурідін

Після звільнення моє рідне місто поволі змінюватиметься. На його вулицях все частіше можна буде почути українську, побачити військових з усіх куточків країни, які захопливо щось розповідатимуть допитливим дітлахам, які полохливою зграйкою ходитимуть за “дядями з автоматами”. Це стане нашою реальністю, буденністю… Діти… Війна… Зброя… І, звісно, — кохання.

Сєвєродонецьк дійсно став іншим. Паростки самоідентифікації, жаги до свободи та звільнення від минулих радянських наративів почали сходити серед містян. Громада стала активною, з'явилася потужна волонтерська спільнота, люди почали цікавитися українською культурною спадщиною, заводити друзів серед мешканців різних регіонів України. Можна сказати, що серед війни зародився новий пласт “східняків”. А ще — моя родина.

5 квітня 2016 рік. Фото: Микола Скурідін

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася завдяки спільним друзям волонтерам. Він на той час проходив службу у лавах ЗСУ. І я можу точно сказати, що аби не війна, наші долі точно б не перетнулися. Вона згострила бажання жити, відчувати, діяти, інколи досить імпульсивно, тому через 9 місяців знайомства на календарі червоним вже була обведена дата нашого весілля - 22 липня.

Я не вірю у збіги, але цього разу майже так і сталося. Мій чоловік хотів одружитися якнайшвидше та просто провів пальцем по календарю і зупинився на 22 числі. Я на секунду завмерла та сказала: “Стоп! Це воно!” Поєднати свої життя саме в цей день було дуже символічним: надія на майбутнє, краще, нове.

Тож ми з радістю оповістили друзів та знайомих про наші плани. Запросили всю нашу, хоч і невелику, але таку близьку за покликом спільноту. Було лише одне прохання: прийти на весілля у вишиванках. Зараз це, як кажуть, “мейнстрим”. Але тоді було, принаймні для мене, чимось сакральним, зв’язком із минулим роду та думкою про його подальше продовження.
День весілля настав швидко. Здавалося, все місто відчувало наш настрій. Це й не дивно, адже містяни готувалися зустріти другу річницю визволення. На центральних площах готували святкову програму, організовували патріотичний автопробіг, який пізніше стане традиційним атрибутом цього дня. Тож у моєму серці було подвійне свято — день народження нашої сім’ї та Сєвєр без загарбників.

22 липня 2016 рік — весілля. 

РАЦС, друзі, привітання, квіти до пам’ятника Радієвському. Часи змінилися. Молодь ніколи вже не нестиме оберемки під ноги Лєніну та робити весільні фото на його тлі. Тоді й гадки не було, що може все повторитися і химерна постать радянських катів знову висітиме над моїм містом.

Заходи з відзначення 2-ї річниці визволення Сєверодонецька розпочались під вечір поблизу місцевого палацу культури. Там військові влаштували свято для дітей. Було щемко дивитися на радісну малечу на тлі військової техніки, що несе смерть. Потім відбулися урочиста хода та патріотичний автопробіг, у якому взяли участь понад 30 автомобілів. Завдяки друзям нам вдалося встигнути видрукувати величезну світлину “молодят”, прикріпити її на автівку та очолити колонну. Але ненадовго, у самий розпал пробігу, наша машина зламалася, її відбуксували військові, тож початок сімейного шляху одразу стартував із маленьких складнощів.
Також того дня перед місцевими мешканцями на площі Миру виступали українські гурти “Тінь сонця” і “Друже музико”, а також співачка Катя Бойко. Приємним сюрпризом для всіх нас стало те, що хлопці з гурту, почувши про одруження військового та “східнячки”, завітали до нас на святкування.

Гурт "Тінь сонця"

Тепер вже цим нікого не здивуєш. Умовні кордони між частинами країни впали. Є просто українці.

22 липня стало для нас щасливою датою. Кожного року, святкуючи нову сторінку нашої родини, ми рушали на традиційний автопробіг містом. Цей день став для нас жовто-блакитним, наповненим радісними усмішками друзів. Ми дійсно не думали, що зовсім скоро чимало цих рідних облич перетне чорна траурна стрічка… Почнеться нова історія окупації, сліз, страшних втрат…

Наразі я знаю лиш одне: наш Сєвєр повернеться, бо він живе у серці його людей. І де б вони не були, як далеко не розкидала містян війна, настане день і вулицями рідного пройде новий автопробіг, створюватимуться нові родини, замайоріє жовто-блакитний стяг. Тільки в очах буде більше смутку, адже ми завжди пам’ятатимемо імена героїв, чиї фотографії перетнула чорна траурна стрічка…

Ти тільки дочекайся…