Пам’ятаймо… Історія полеглого героя із Сєвєродонецька Сергія Блінова

Сьогодні, 29 серпня, День пам’яті захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Саме цього дня у 2014 році стався один із найтрагічніших епізодів російсько-української війни. Українські воїни масово виходили з оточення під Іловайськом так званим “зеленим коридором”. Але російські загарбники порушили попередньо встановлені домовленості та розстріляли колону.

За свідченням Українського інституту національної пам’яті, у результаті злочинних дій рф українська армія втратила загиблими 366 воїнів, 429 отримали поранення, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні.

Сталося це на сході України, на полях заквітчаних соняхами, що стали останнім прихистком героїв. Саме тому сонях наразі вважають символом Дня пам’яті захисників України, які загинули у боротьбі із російською навалою.

Сьогодні ми згадуємо не лише тих, хто загинув під Іловайськом, а й вшановуємо пам’ять усіх полеглих захисників і захисниць України. Редакція «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувалася з пані Ольгою, дружиною Сергія Блінова, полеглого героя із Сєвєродонецька. Він понад усе хотів повернути свій дім, тому взяв зброю до рук. Але загинув зовсім поряд – під Стельмахівкою на Луганщині. Чоловік мріяв про будинок біля моря. Сергія поховали в Одесі, де зараз мешкає його родина.

“Ми одразу зрозуміли, що ця зустріч назавжди, бо, одразу обмінявшись телефонами, підписали друг друга “чоловік'' та ''дружина''

Я народилася у чудовому Сєвєродонецьку, де мешкала до 2022 року. Мій чоловік Сергій з’явився на світ у 1983 році у Новодружевці, але жив у нашому місті. За мирних часів я працювала продавчинею, а він — будівельником. Познайомились ми 14 років назад та одразу зрозуміли — ця зустріч назавжди. Бо, як тільки обмінялися телефонами, підписали один одного “чоловік'' та ''дружина''. У 2014 році, коли росіяни вирішили захопити Сєвєродонецьк, ми залишилися, бо вірили у нашу армію. І не дарма. Після цих подій ми вирішили одружитися та 24 жовтня 2014 року стали подружжям Блінових. У 2015 році у нас народився довгоочікуваний синочок. Життя здавалося безхмарним… Ще за рік ми переїхали до своєї квартири та почали ремонт. Робили все самотужки, адже я мала професію маляра, а у чоловіка були “золоті руки”. У 2021 році син пішов до першого класу у 2 гімназію і ми сподівалися, що тепер все буде остаточно добре…

З сином

Але прийшло 24 лютого 2022 року та змусило нас зрозуміти, що знов у нашій родині випробування. Сподівалися, що, як і у 2014 році, все дуже швидко скінчиться. Але ставало було гарячіше та гарячіше. Чоловік з моїм братом ходили за гуманітарною допомогою, ми з невісткою готували обіди. Потім хлопці відносили під обстрілами їжу у нові райони знайомим, які не могли самостійно добратися за гуманітаркою. Коли вже стало дуже важко й ми з дитиною майже не виходили з підвалу — вирішили виїжджати.

1 березня ми виїхали спочатку до Дніпра, там нас прихистили у школі, а наступного дня ми потягом рушили до Одеси. Спочатку жили у знайомих, згодом винайняли квартиру. Ми з чоловіком пішли працювати, дитину оформили до школи в Одесі та знов почали життя спочатку. Але коли остаточно захопили Сєвєродонецьк, чоловік вирішив іти та повертати наше рідне місце зі зброєю у руках. 1 вересня 2022 року він поїхав на навчання та став навідником у 77-й аеромобільній бригаді. Так і почалися його бойові будні. Він був у Бахмуті, Соледарі, отримав два поранення, п'ять контузій. Та все одно після одужання повертався до побратимів.

На превеликий жаль, 26 червня 2024 року, на день народження нашого синочка, його життя обірвалось. Як сказали побратими, позицію накрила ''арта''. Поховали ми нашого янгола в Одесі. Він дуже хотів будинок біля моря. Тож він у нього тепер є, але не такий, про який він мріяв…

Я просто продовжую жити заради сина. На роботі зараз не вистачає людей, тому працюю практично без вихідних. Вдень це все легше переноситься. Робота відволікає. А ось вечір і ніч — це найжахливіший час доби. За дитини намагаюся стримувати сльози, але не завжди це виходить.

Коли я повідомила сину, що тато загинув, він мені сказав, що не може такого бути. Довго перечитував сповіщення про смерть, потім заявив, що не повірить, доки не побачить особисто тата. Але так склалося, що ховали Сергія у закритій труні. Можливо, він просто не до кінця усвідомлює. Але каже, що розуміє - тато більше не подзвонить та не приїде.

Ми віримо що звільнять наш Сєвєродонецьк і ми ще побачимо свій дім та своїх близьких. Бо недарма ж він загинув під Стельмахівкою, на рідній Луганщині. Він дуже хотів додому. Але тепер у нього дім в Одесі… Та й ми його тут не залишимо. Коли ми дізнаємося про Перемогу — зрозуміємо, що наші герої поклали свої голови не дарма, а заради нашого майбутнього та щасливого дитинства наших дітей.