Сєвєродонецька плавчиня Маргарита Ляпка: “Коли ти гориш своєю метою та її досягаєш - це ні з чим незрівнянний кайф”

Дитячо-юнацька спортивна школа водних видів спорту “Садко” у Сєвєродонецьку - єдина на Луганщині, яка близько 50 років професійно розвивала напрямок підводного плавання.

З 2022 року основна база ДЮСШ перебуває в окупації, але ім’я школи продовжує звучати на змаганнях завдяки її тренерам та вихованцям.

Так, саме школа "Садко" "запалила зірку" сєвєродончанки Маргарити Ляпки. У свої 17 вона вже 4-кратна чемпіонка України, тричі срібна та бронзова призерка чемпіонату Європи, рекордсменка України з підводного плавання та має звання Майстра спорту України міжнародного класу. Також Маргарита – 20-кратна чемпіонка Литви, де живе й тренується вже третій рік.

В інтерв’ю “Сєвєродонецьк онлайн” дівчина розповіла, як прийшла у підводний спорт, чим йому завдячує та про своє життя поза басейном і змаганнями.

 - Маргарито, з якого віку почали займатися плаванням?

 - Почала займатися з 6 років. Тобто з першого класу. Спочатку це була ідея суто для оздоровлення, щоб вирівняти спину. Бо у мене з нею були проблеми. Мене віддали в групу до Тетяни Анатоліївни Полчанової, мого першого тренера. Там я прозаймалася доволі довго, і якось воно плавно переросло вже в професійний спорт.

 - У вас побачили задатки спортсменки?

 - Не знаю, наскільки задатки. Чесно, мені важко пригадати. Пам’ятаю, що для того, аби потрапити у спортивну групу, треба було виконати завдання, зробити “зірку “на спині й на животі, лежачі на воді. І тоді, якщо зможеш нормально триматися на поверхні, не будеш тонути, не буде страху води - то брали у групу. Спочатку ми плавали біля бортика. А на одному з тренувань сказали, що можна буде запливати на глибину. Але за моїми спогадами, я тоді так і не наважилася. Після цього я особливо нічого не пом'ятаю, ніби провал у пам’яті, як буває у дітей у малому віці, -  і ось я уже у професійному спорті.

 - Тобто це було звичайне плавання для початку? А як дійшло до “підводниці”?

 - Так. Спочатку плавала з дощечками, без ласт, у дитячій групі. І потім, напевно, Тетяна Анатоліївна запропонувала моїм батькам спробувати професійно займатися в ластах. Адже школа “Садко” спеціалізується саме на плаванні в ластах.

І, виходить, мені замовили такі звичайні гумові ласти. Вони непогані, просто, порівняно з іншими, зовсім базові. А потім вже придбали біфіни жорсткіші.

 - Гаразд, а перше досягнення яке у вас у пам'яті залишилося? Тоді, коли ви зрозуміли, що ось я - справжня спортсменка?

 - Точно не скажу, скільки мені років було. Можливо, від 8 до 10, десь так. У нас дуже часто проводилися юнацькі змагання в “Садко”. За категоріями від меншої “Е”, до старшої - це “А”. І от у проміжку цих трьох років я займала стабільно перші місця у своїй категорії.

Звичайно, було радісно. Ну, а потім вже, чим старше стаєш, тим жорсткіша конкуренція. І там уже треба попітніти, як то кажуть.

Але ось ці перші місця, які я дуже часто посідала, - це найбільш ранні спогади. У мене досі дуже багато медалей висить з тих змагань.

 - Рахували, скільки їх у вас взагалі?

 - Спочатку рахувала, а потім, коли почула, що це погана прикмета, то перестала. Але, думаю, що, можливо, близько 120 або більше.

 - Якщо говорити про серйозний спорт, чемпіонати України, наприклад. Це яка була перша медаль?

 - На першому чемпіонаті, ніби, два срібла й одна бронза. Це саме в критому басейні. А також проводилися чемпіонати України з підводного орієнтування. Це було десь у 2019-2020 роках. Ось там я вже взяла і перше місце. Перше місце з орієнтування і два других і третє зі швидкісного плавання.

 - У яких дисциплінах вважаєте себе сильнішою?

- Мої основні дистанції, у яких я розумію, що це прям моє - це 100, 200 м під водою з балоном. Також я плаваю 400 м з балоном і 50 м пірнання. Іноді можу проплисти 50 і 100 м по поверхні - в естафетах ми на чемпіонаті Європи плавали - але більше я схиляюся до дистанцій з балоном.

 - У чому полягає для вас відчутна різниця?

 - На початку 2021 року в нас було зважування на спеціальних вагах у “Садко”. Там рахували й кісткову, й м'язову масу - все. Олександр Юрійович Золотов, мій тренер вже у дорослій групі, під час аналізу результатів зважування зауважив, що через достатньо велику кісткову массу моє тіло більше призначене для плавання під водою.

Відтоді, якраз-таки, я почала пробувати плавати з балоном 100 метрів під водою. Але результати, звісно, були такі собі, порівняно з нинішніми. Потім, коли ми переїхали через війну в Литву, я визначила собі це основними дистанціями. І ось тут уже активно покращувала свої навички.

 - До речі, розкажіть про своїх тренерів. Кому з них ви зобов'язані досягненнями?

 - Якщо дивитися у минуле далеке, то, безумовно, це Тетяна Анатоліївна Полчанова. Моя найперша тренерка, про яку я вже згадувала.

Пізніше до мене придивилися й запросили в старшу групу до Олександра Юрійовича Золотова. Йому я теж дуже вдячна. Тому що він дав мені багато досвіду та технічних правок. І загалом я дуже виросла, як у фізичному, так і в спортивному плані, коли тренувалася в нього. Також я вдячна йому за ласти, які він робить для мене. Насправді я тільки в ластах “Goldfin” і плаваю. Це його фірма.

Наразі, вже третій рік, я тренуюся в Айвараса Салкаускаса. Тому можу сказати, що в мене два основних тренери - Олександр Юрійович та Айварас.

 - Тренування в Сєвєродонецьку та Вільнюсі чим відрізняються? Ну, крім того, що це абсолютно різні країни. А з професійного погляду?

 - З Олександром Юрійовичем у нас були, якщо не помиляюся (багато чого я вже плутаю) тренування через день. Це понеділок, середа, п'ятниця. Але ближче до змагань робили й кожен день тренування, крім неділі. А коли до змагань залишалося три чи два тижні, то ще й робили ранкові тренування через день. І вечірні тренування - це година в спортзалі та дві години води.

Що сказати про тренування у Литві? Усі, кому я розповідаю, дуже дивуються, що ми тренуємося тут чотири дні на тиждень. Година спортзалу та 45 хвилин води. З тією умовою, що у нас, як правило, одна доріжка. І на доріжці від дев'яти до тринадцяти осіб. Ну, і більшість із них - малеча. Тут є труднощі саме в організації професійних тренувань. Тому в нашу групу беруть і маленьких здібних, і нас.

 - Але тренування тривають, досягнення тривають. Ви потрапили до національної збірної України цього року. Як пройшов відбір?

 - Так, цього року, у травні. Розповім трохи здалеку. Основна мета моя була ближче до літа - це відбір на чемпіонат України. Тому що, якби не відібралася на чемпіонат України, не поїхала б на чемпіонат Європи.

І я дуже активно тренувалася. Тренування давалися важко, тому що на той час були ще й проблеми зі здоров'ям. Але, завдяки Айварасу, який зі мною дуже багато розмовляв, налаштовував мене, я трохи змінила бачення в плані цілей. Під час підготовки також були етапи Кубка світу.

А сам чемпіонат України тривав 4 дні. Я пливла 50 м пірнання, 100 м плавання у ластах, 100 м, 200 та 400 м з балоном.

Власне, 50 м пірнання я пливла, щоб звикнути до басейну. Тому що басейн насправді дуже важкий для розуміння, коли ти пливешь під водою. Дуже важко визначитися, на якій глибині потрібно бути, щоб потрапити в щит, коли робиш фініш, або ж виплисти на поворот.

У другий день я пливла 100 м з балоном. Це моя основна дистанція. Але, якраз-таки, через нерозуміння глибин я зайняла тільки третє місце. Але покращила результат. Тренер сказав, що все добре, ти ростеш за результатами. Звичайно, засмутилася. Тоді було зовсім неприємно. Сама на себе, напевно, злилась і карала.

Але під час третього дня пливла 200 м з балоном і напередодні сказала майже всім своїм родичам: “Ви ще подивитеся, я ще посяду перше місце”. Дуже сильно розлютилася на себе, тому таке сказала, хоча зазвичай не маю подібної звички. Бо за слова свої потрібно відповідати, а тим паче, коли вони такі вагомі. Ну ось, слава богу, відповіла. І припливла якраз-таки першою. Чемпіонка України! Результат не був найкращим для мене. Можливо, пов'язане це з атмосферою змагань. Незнайомі люди, бойові дії. Але все ж таки.

І в останній день пливла 100 м по поверхні плавання в ластах та 400 м з балоном. 100 м по поверхні було дуже важко, тому що протягом останніх трьох днів дуже втомилася: і емоційно, і фізично. У перший день змагань був ще відбір на чемпіонат Європи з орієнтування. Тобто чемпіонат України з підводного орієнтування в басейні. І там я теж виклалася, взяла два “золота”. Тож “сотню” не дуже пройшла. Була, якщо не помиляюся, шоста.

400 м під водою я пропливла другою. Знала, що буде такий результат, адже дуже погано себе почувала перед стартом. Але була рада, що відібралася, власне, до збірної, щоб надалі плисти на чемпіонаті Європи.

 - Юніорський рекорд України ви поставили на чемпіонаті Європи?

 - Перший рекорд - на 200 м з балоном я виконала в лютому у Франції, на Кубку світу. Далі у квітні був другий етап Кубка світу в Італії. Там мені теж вдалося покращити свій власний результат на 200 м, посівши друге місце і оновивши рекорд. І потім, якраз таки, на чемпіонаті Європи я побила свій же рекорд, пропливши 200 м за 1 хвилину 29.16 секунди. 

 - Які відчуття, коли б'єш рекорди?

 - Для мене це взагалі раніше було щось прямо захмарне. Тому що я і на чемпіонат Європи особливо не розраховувала. Це не було основною метою. Але приємно, коли твоє ім'я у таблиці. Я себе удосконалюю, покращую навички - а це ще й десь зафіксовано. Задоволена, що тут скажеш!

 - Виступаючи на міжнародних змаганнях, кого зі спортсменів ви бачите реальним конкурентом у своїй віковій категорії?

 - Виступаючи на Кубку світу, я відчула себе гідною для того, щоб займати призові місця. І там якраз з'явилася дівчина з Франції, Каліста. Ми з нею добре спілкуємося, проте у воді - конкуруємо.

Здебільшого можу навіть сказати, що я за нею тягнуся. Тому що все одно розумію те, що у мене, можливо, недостатньо тренувань для того, щоб плавати, як, наприклад, ця француженка або ті ж японки, які нещодавно на чемпіонаті світу пропливли дуже добре. Тож можу сказати, що Каліста. І на цей момент все. Вона перша, а я стабільно друга.

 - Ми вже трошки говорили про тренування. Такий жорсткий графік тренувань був удома у Сєвєродонецьку. Ви ж ще й у школі вчилися весь цей час. Як це вдавалося поєднувати?

 - Важко. Я прокидалася о 5-й ранку. О 6-й годині, ніби, у нас уже було тренування. Потім о 7:30 або о 8-й мене забирав тато. Я їхала додому. Іноді, бувало, пропускала перші уроки, якщо вони не особливо важливі, і лягала спати. А іноді просто на ходу засинала, але їхала до школи.

Там вчилася. Далі мене тато відвозив до репетитора з англійської. Там година занять. Після цього я в машині їла якісь булочки, соками запивала. Їхала на тренування. Ну і там, виходить, три години тренувань.

Приїжджала додому о 20. Робила уроки іноді до дванадцятої або першої години ночі. Загалом спала небагато, скажімо так. Тому через це я особливо нічого не пам'ятаю. У мене просто систематично було одне й те саме. Тому так.

 - “День бабака”, зрозуміло. Ну, воно того варте було?

 - Безумовно. Як тепер каже мій тренер Олександр Юрійович, це була велика важлива база, яку я наплавала до того моменту, як переїхала. Завдяки їй я зараз можу далі рости. Я дуже багато думаю, бачу та розумію технічні моменти, які потрібно виправляти. Ну, і, власне, загалом саму підготовку я вже можу самостійно побудувати. І у спортзалі, і у воді, і щодо відпочинку.

- Зараз ви вже закінчили 11 клас. Паралельно навчалися і в Литві, і у Сєвєродонецькій школі?

 - Так, я вчилася у двох школах. Фізично ходила в українсько-литовську школу тут, у Вільнюсі. І паралельно навчалася онлайн у багатопрофільному ліцеї Сєвєродонецька.

Було нелегко. Напевно, останні пів року одинадцятого класу я думала піти з українсько-литовської школи через те, що не бачила сенсу. Тобто цей документ, який я отримала наприкінці одинадцятого класу тут, у Литві, він був ні для чого.

Але за проханням одного з вчителів мені дозволили зробити індивідуальний графік. Зрештою, закінчила я і литовську школу, і українську зі срібною медаллю. Відмінниця, виходить!

 - А далі що? Вступили кудись?

 - Я подавала документи у литовський виш. Але навчання там платне та й загалом дуже багато сумнівних моментів, через які я вирішила не вступати. І зараз вчуся в спеціалізованій школі UX/UI дизайну онлайн. Дуже рада такому вибору.

Класно те, що з цією професією ти можеш працювати з будь-якої точки світу,  проявляти свою креативність. Взагалі мені подобається процес урізноманітнення нудних сайтів та додатків, яких зараз дуже багато. І я планую далі розвиватися у цій сфері.

- Ви ведете Інстаграм останнім часом англійською мовою. Для чого?

 - Це через моїх знайомих, які на мене підписані. Вони як з України, так і з інших країн: Естонії, Франції, Угорщини, Америки, Німеччини. Тож, щоб усім було зрозуміло, про що мої пости, вирішила вести англійською.

- Чим займаєтеся поза спортом та навчанням? Залишається час на розваги, друзів?

 - Коли я вчилася в школі та паралельно займалася плаванням, то, безумовно, зустрічалася з друзями, але майже весь свій час приділяла школі, домашнім завданням, заняттям із репетитором і, звісно, тренуванням.

Коли переїхала до Литви, з цим стало ще складніше, адже я вже навчалася паралельно у двох школах і тому впродовж двох років 10-11 класів нікуди не ходила, окрім якихось шкільних заходів.

Зараз же з цим легше, оскільки я закінчила школу, можу приділити час собі, своїм інтересам і хобі. Здебільшого, крім плавання, я так само люблю співати й слухати музику, без цього нікуди.

Останнім часом захоплююся малюванням і загалом творчістю у будь-яких її проявах. Люблю гуляти, проводити час із рідними, і тепер цьому планую приділяти більше часу, ніж два роки тому.
І, звісно, обожнюю читати, захоплююся творчістю Стівена Кінга та його неймовірними романами, трилерами, жахами. Написала свою книжку два роки тому “Пізнання самої себе: як я почала цінувати кожну мить” і іноді пишу вірші, коли є настрій. Загалом намагаюся не сидіти на місці й всебічно розвиватися.

 - Цікаво, про що книжка? Ви її десь публікували?

 - Це автобіографія з ухилом у психологію. Але я ніде її не публікувала, поки що зберігаю просто у вордівському документі.

 - Що далі по спорту? Які плани?

 - Поки що орієнтир - на фінал Кубка світу, який буде в Італії у жовтні. Все літо я тренувалася самостійно, щоб увірватися в новий сезон підготовленою. З 1 вересня почалися тренування у клубі.

Ну, загалом у мене головна мета, коли я переїхала у Литву, - показати свій максимальний результат. Щоб не було про що шкодувати.

 - Взагалі у вашому спорті яке досягнення вважається вершиною?

 - Такого прямо поняття немає. Для кожного це своє. Можу сказати про себе. До чемпіонату Європи моєю вершиною кар'єрною був Майстер спорту міжнародного класу. Цю мету я поставила собі, напевно, ще у 2020 році. Спочатку майстер спорту, а потім “міжнародник”.

Норматив майстра спорту я виконала в кінці 2021 року. Мені на той час було 14 років. Це було якраз перед війною. Ми поїхали чи то на Кубок України, чи щось такого плану. І там я виконала норматив на дистанції 200 метрів плавання в ластах.

Можливо, для когось це чемпіонати світу. Ну, поки що для мене це був “міжнародник”. Далі, згодом, буду шукати нові цілі. Вище тільки Заслужений майстер спорту. Там потрібно певну кількість медалей здобути на чемпіонатах світу та Європи. Але, поки що, я на Заслуженого майстра спорту не дивлюся. Поки що мета - поліпшити результати, можливо, поставити новий рекорд. Не знаю, як вийде.

- Пам'ятаєте останнє тренування вдома?

 - Якщо чесно, не особливо. Я пам'ятаю тільки окремими картинками змагання. Далі ми повернулися, почали далі тренуватися. І потім все. Деталі я не пам'ятаю. Не знаю, може, це пов'язано зі сном моїм поганим. І я взагалі дуже погано запам'ятала цей період переїзду. А всього того жаху, як розповідають, я не застала завдяки батькам. І за це їм велика подяка.

 - За містом сумуєте?

 - Ой, нещодавно переглядала фотографії. Так! Згадувала, як я там гуляла з друзями своїми. Звісно, дім... І до нього тягне. Але поки що можливості немає, на жаль, поїхати.

Я продовжую тримати зв'язок зі своїм тренером Олександром Юрійовичем і дуже рада, що змогла виправдати його очікування, продовжила займатися. Пишаюся собою, пишаюся своїми тренерами. Це найкращі наставники, які можуть бути.

- Думали про те, що колись настане такий момент, коли ви спортом перестанете займатися, що має статися?

 - Періодично думаю. Не знаю. Поки що займаюся, а далі, можливо, щось станеться. Може, буду більше у професію заглиблюватися. Але поки можливість є тренуватися, я це роблю. Саме такої фіксованої дати, коли я буду закінчувати, немає.

- А у батьків які очікування щодо спортивної кар'єри? Чи більше говорять думати про щось інше?

 - Вони від початку ніяких очікувань мені не озвучували й не ставили. Просто підтримували мене, мої цілі. Давали й дають мені можливість плавати та їздити на змагання. Тому що найчастіше ти їздиш за свої гроші.

Спочатку я навіть у них запитувала: “А ви взагалі думали, що я можу такого досягти?”. Вони мені говорили, що ні. Тому що спочатку віддавали просто для оздоровчих цілей. Кажуть, звичайно, що потрібно ще зараз про професію думати. Але я про неї й так думаю. З цим проблем немає.

- Ви зараз згадали про гроші. Підводне плавання - це дорого? Обладнання, всі ці поїздки на змагання - затратно?

 - Це дуже дорого. Я можу сказати, що одні гіперласти коштують від 300 до 800 євро. Костюми, дивлячись, у кого купуєш: від 200 і до 400-500 євро. Плюс трубка, маска.
А самі змагання теж прирівнюються за ціною до цих ластів і костюмів, і навіть більше. Це все на батьків лягає.

- Розкажіть про перевагу свого виду спорту. Що він вам дав?

- Ну, мені спорт у принципі дуже багато дав у плані дисципліни та самоорганізованості. Він дуже загартував мій характер, як мій дідусь каже. Щодо емоційного стану не можу сказати. Тому що особисто в мене він хиткий. Постійні хвилювання, переживання. Але характер точно загартувався! Бачення на життя дуже змінилося і фізична підготовка, фізичні можливості, досягнення.

- А від чого внутрішньо отримуєте задоволення?

 - Коли в тебе є мета, коли ти нею дуже гориш та коли ти її досягаєш - це ні з чим незрівнянний кайф.

Повертаючись до теми “міжнародника”. На Кубку світу в Італії я поставила собі за мету виконати норматив цей остаточно. І коли мені не вистачило загалом три десятих секунди, дуже засмутилася. Але говорила з Айварасом, він мене заспокоїв. На чемпіонаті України теж не проплила на результат. І після цього Олександр Юрійович сказав мені, що не потрібно гнатися за цим званням. Коли треба - твій час прийде. Коли ти будеш до нього готова, ти його виконаєш.

Після цієї фрази дуже заспокоїлася, і вже на чемпіонаті Європи про це не думала. Просто пливла максимально. І коли фінішувала, потім вже зрозуміла, що я виконала норматив Майстра спорту України міжнародного класу. На відео, яке знімали, можна було побачити, яка я була рада, і в мене одночасно хлинули у кров і адреналін, і дофамін, і всі гормони счастья.

Я вдихнула, вільно, на повні груди. Всі ці страждання, важкі тренування, підготовка, очікування промайнули у моменті перед очима. Тому я думаю, ось заради цього я плаваю, удосконалююсь, виходжу на міжнародний рівень, ставлю цілі та йду до них. У цілому, займаюся улюбленою справою свого життя.

- Окрім підтримки батьків, тренерів, важких тренувань, що вам допомагає досягати результатів?

- Думаю, якщо не здаватися і найголовніше - вірити в себе, то все вийде. Докоряти собі, лаяти себе - можливо, цей метод і дав мені якісь плоди. Але віра у себе - це обов'язково. Без неї, все одно, багато ти не досягнеш.

І, авжеж, дисципліна. Іти на тренування, знаючи, що воно буде дуже складним - для цього потрібно налаштовувати себе. Налаштовувати на те (як у моєму випадку), щоб тяжко працювати два роки й виконати головну ціль. Тому віра в себе й дисципліна для мене - найважливіші складники.