«Перемога – це коли на моїй землі не буде жодного окупанта!» - військовий «Охота» з Луганщини

Військовий 111 бригади ТРО Андрій з позивним «Охота» – родом з Луганщини. Народився у Попасній, до 2015 року жив у Первомайську (зараз Сокологірськ). Мисливець у другому поколінні. Проте у 2015-му він з родиною був вимушений виїхати з рідної області на захід України, де працював у лісомисливському господарстві.

У лютому 2022-го року він перебував у Польщі, але одразу повернувся до своєї країни. Однак через проблеми зі здоров’ям тільки у 2023 році доєднався до 111 бригади ТРО, куди дуже хотів потрапити. Мріяв про розвідку й тому наразі працює у розвідроті.

Про свою історію, перехід на українську, віру та своє розуміння Перемоги він розповів «Сєвєродонецьк онлайн» напередодні Дня захисників та захисниць України.

 - Пане Андрію, у вас дуже незвична історія життя. Розкажіть трохи про себе

 - Та звичайна історія. Виріс я на Луганщині – народився у Попасній, але проживав у Первомайську. Там закінчив школу, а після вступив у Старобільський ще тоді технікум на ветлікаря. Строкова служба, армія. Але у 2015 році ми були вимушені з батьками виїхати на захід країни, адже все житло залишилося в окупованому Первомайську. Там же похований мій брат. Я забрав мати, батька й ми виїхали на Волинь.

 - Чому так далеко?

 - Мої батьки звідси родом. Вони народилися тут, але коли батько прийшов з армії у 1973 році, то поїхав на Донбас, на заробітки на шахти. Там були його родичі тоді. Так і лишилися. А вже у 2014 році все змінилося. Пам’ятаю, коли все починалося, у мене був однокласник, який дзвонив тоді й казав, що перший, кого він хоче вбити, це я. Бо ми підтримували увесь час Україну й там, де проживав мій покійний батько, у Троїцькому, у нас завжди майорів жовто-блакитний прапор. Батько зробив таку щоглу велику, щоб її було видно з Попасної за 6 кілометрів. Для багатьох маргіналів ми були бандерівцями, кулаками. Бо й корови були, і свині, і кінь. Попри те, що батько був людиною з інвалідністю, у нього не було частини ноги до коліна, травмувався у шахті. Проте тримав хазяйство, працював зранку до вечора. У 2000-му у нього стався інсульт, його паралізувало. Попри це він дуже любив природу, полювання, господарство. Він сам відновився, без усілякої реабілітації. Завдяки тому, що він любив. Але у 2015 році, коли ми виїхали сюди, якраз були бої за Дебальцеве. У батька була хата на хуторі, майже на нашому нулі, туди летіло, від цього місця нічого не залишилося. За пів року від пережитого батько став як мала дитина, зліг. Все, що нажив за життя, він залишив там. І не зміг це пережити. Вже 4 роки, як його немає. І це вплинуло на мене, щоб піти захищати свою країну. Там похований мій брат рідний, на могилу якого я не можу потрапити вже 10 років. Якби не ця навала, впевнений – мій батько ще б жив. Він ще на початку справлявся з господарством, приїхав сам за кермом сюди.

 - Чим займалися на Волині?

 - Я коли приїхав на Волинь, у мене не було навіть паспорту. Бо все залишилося у квартирі в окупованому Первомайську. Ми сюди приїхали з батьком вдвох, у нього була «Славута», яку зараз використовуємо на сході. Така пам'ять від нього залишилася. Мати відправили раніше. Я заходився у Світлодарську, батько біля Попасної. Були такі бої та обстріли, що я довго не міг до нього дістатися. Я довго робив документи, бо був прописаний у Первомайську. Не було доступу до бази. Перші півтора я працював на пилорамі, різав ліс. А коли все відновив, то став їздити працювати у Польщу. На початку 2022 року, у лютому, я перебував саме там. Але виїхав звідти, бо тут була моя мама. Я не знав, як буде розвиватися ситуація. І приїхав в Україну. А вже у 2023 році я попросив, щоб мені дали відношення саме до 111 ТРО. У луганську бригаду, бо там багато своїх. У моєму підрозділі дуже багато сєвєродончан, лисичан, старобільчан. Зараз там вже вся Україна зібрана, звісно. Але кістяк та більшість були з нашої області.

 - Чому саме 111 ТРО?

 - Коли бригада була на ротації у Волині, я зустрів свого земляка, старшого сержанта бригади. Я сам мисливець, тут у себе в селі голова природно-мисливського колективу. Це спадкове – мій батько покійний (я поховав його вже тут, на Волині), теж був мисливцем. Тому розумів, що можу бути корисним. Так я примкнув до лав 111 бригади ТРО у роту розвідки.

 - Але через проблеми зі здоров’ям вас не одразу взяли?

 - У 2022 році я вважався непридатним. Якраз переніс операцію на колінах. Як тільки приїхав з Польщі, я ніде не ховався. Прийшов у лікарню, мені відмовили у службі через стан здоров’я. Але потім сюди прийшла на ротацію бригада, і я вирішив туди потрапити. До цього я робив операцію у Луцьку й до моєї медичної книжки ці всі висновки степлером приклеєні. І я повидаляв багато діагнозів, які могли мені зашкодити потрапити у розвідку. А я хотів саме сюди.

 - Вас взяли туди водієм?

 - Я прийшов у роту розвідки водієм. Але, розумієте, посада – то одне, але виконуються завдання зовсім інші. На сході я так само ходжу з хлопцями на виходи.

 - Чому розвідка? Звісно, це романтизована фільмами спеціальність. Але ж насправді дуже небезпечна професія…

 - З дитинства я дуже гарно орієнтуюся на місцевості. Як і покійний батько, я мисливець. Моє хобі – це полювання. Я бачив себе у розвідці. Там треба більше ходити, орієнтуватися на місцевості, а це для мене звично.

 - Навички мисливця згодилися? Полюєте на окупантів?

 - Я ставив собі питання, як можна підняти зброю на іншу людину, але у стані війни - це ворог, який прийшов на нашу землю. Якщо не ми їх, то вони нас.

Щодо навичок…Я дуже невибаглива людина, можу знаходитися у польових умовах, бігати день-два з мінімумом їжі, води. Мені не принципово, де спати. Так само як і на полюванні – у мороз, сніг, по пояс мокрий. Для мене це звично. Це не є перешкодою.

 - Розвідники теж мають різні напрями роботи. Чим займаєтеся ви?

 - Є ті, хто займаються прослуховуванням. Є ті, хто літає БПЛА. Ми виходимо на місцевість. Заводимо, виводимо людей на позиції, проводимо дорозвідку. Заходимо першими, оглядаємо місце, і тільки після того туди вже заходять інші. Звісно, треба мати обережність, дивитися під ноги. Бо можуть бути розтяжки, заміновані ділянки.

 - Можете розповісти щось з небезпечних ситуацій, які з вами траплялися?

 - Мені поталанило, що поруч зі мною знаходяться побратими, у яких я дуже-дуже впевнений. У моєму підрозділі є водій, який служить з 2022 року, який пішов добровільно. Він спочатку воював буквально у спортивному костюмі та кросівках. Такий собі меланхолік. Буде спокійно спати під обстрілами. Але ми впевнені, що 24\7 ця людина впевнено сяде за кермо та виїде саме туди, куди потрібно. На Покровському напрямку неодноразово виїжджали за 100 метрів від позицій ворога, щоб забрати поранених побратимів. Одного разу під час виходу ми потрапили під обстріл. Сиділи у бліндажі. Було десь 70 приходів по нас. Тоді нас повністю завалило землею та дошками. І один з хлопців сам зумів нас усіх відкопати. Двох побратимів засипало з головою, мене по шию. А він встав і з таким риком, розлюченістю відкопував. А інша людина могла б і в ступор впасти. Після цього ми змогли відійти у безпечне місце.

 - Ви так трохи з гумором це розповідаєте…Це такий настрій по життю чи адреналін?

 - І адреналін, і настрій бойовий. Це завдяки впевненості у побратимах. Довірі. На виходах ми намагаємося жартувати. Буває різний настрій, звісно. Але переважно намагаємося сприймати все жартома. Я зі всіма знайшов спільну мову, жодних конфліктів. От зараз у мене у матері стався інсульт, я дуже відчуваю підтримку побратимів. Ніхто не залишився осторонь. Ми всі в такому становищі, коли людину видно одразу. Немає масок. Всі відкриваються. У нас, до речі, дуже гарний командир. Коли ми їдемо на завдання, він ніколи не буде спати, постійно на зв’язку по рації. Ми знаємо, що він зробить все, що від нього залежить та не залежить, щоб допомогти у всіх питаннях. Це підіймає бойовий настрій.

 - Як ви можете оцінити ворога у розвідці? Наскільки вони сильні у цьому напрямку?

 - Ще на початку війни я чув від багатьох людей, особливо цивільних, таке шапкозакидництво – «О, зараз нам допоможуть західні партнери, будуть постачати сучаснішу техніку, зброю, а у росії все старе». Ще тоді я наводив приклад – у мене 3 рушниці, і ось рушниця 1950 року випуску, і 2015 року випуску – вбивають звіра однаково. Що то, що то стріляє. Вони так само вчаться. Якщо привести людину на поле боя, кожна усвідомить – або ти, або тебе. Вони, наприклад, дуже гарно окопуються. Роблять це як по книжках. Куди б вони не зайшли – одразу це роблять. Звісно, що у них може бути не та мотивація, не той настрій. Але недооцінювати суперника – таке може призвести до поганих наслідків. До того ж у них теж є союзники, той же Китай. Багато дронів у них.

 - Професія розвідника змінюється на очах?

 - Я спілкуюся з тими, хто служив ще від початку АТО, всі як один кажуть – війна дуже змінюється. Але всі прилаштовуються до тих реалій, які є на даний час. 10 років тому не було FPV-дронів, розвідних дронів не було у такій кількості. Але пристосовуємося. Маскуємося. Робимо все, щоб залишатися непомітними.

 - Чи можна сказати, що живемо в історичні часи й потім будемо у підручниках, у тому числі – військових?

 - Я ще на початку АТО казав, що буде повномасштабне вторгнення. З часом цей період висвітлюватиметься як один із значних у становленні нашої держави, на мою думку.

 - Зараз який настрій серед війська?

 - Коли приїздиш у цивільне життя, бачиш дискотеки, розваги, це трошки деморалізує. Але з іншого боку – є волонтери, які 24 години на добу завжди годують, допомагають військовим. І тоді відчуваєш, що ти не сам. Це надає сил. Чи коли їду та бачу, як діти махають руками, у тому ж Павлограді бачив жінку з прапором, яка вклонялася кожному військовому, який проїздив.

 - Чи можна говорити, де саме довелося воювати?

 - На Донбасі переважно. Донеччина.

 - Поряд з домом…Які відчуття?

 - Моя Попасна була на кордоні. Коли приїхав, довго не бувши вдома, побачив свої терикони, де я бігав малим, це були двоякі відчуття. Я дуже хочу попасти на могилу до свого брата.

 - Зараз наша область окупована майже вся. Чи вірите ви її саме у її звільнення?

 - Я не знаю, яким це буде шляхом. Це буде довго та важко. Але і я, і мої побратими у це вірять. Хочуть попасти додому. Хоча багато хто каже, що не зможе там жити.

Зазначу, що у мене дуже багато знайомих з Луганщини волонтерять, допомагають нам, вірять у звільнення. Чекають цього.

 - Тобто все ж таки міф, що луганчани не воюють?

 - Я теж це чув. Є ще такий фактор, що у кожній області вважають, що воюють тільки їхні земляки. Багато впливають соцмережі на це. У мене є підписки на групи як західної частини України, так і попаснянські. І я бачу, що багато гине з нашої області військових. Це на руку ворогу – розпалювати цю тему. І від того люди не розуміють, що воює вся Україна. Навіть мої побратими з західної частини – вони теж доносять сусідам, родичам – що вони пліч-о-пліч воюють зі всією Україною.

Візьмемо Покровськ, Мирноград. Вже окупована Гродівка. Подивіться кладовища – там велика кількість місцевих, які загинули, захищаючи Україну. Так і по всій країні – немає такого населеного пункту, де б не майорів жовто-блакитний прапор на могилах.

Є різні історії. Різні люди. От один з побратимів на початок вторгнення теж був у Польщі, йому залишалося недовго, щоб отримати карту поляка. Він приїхав сюди, має вже 3 поранення. Ще один побратим має вроджену ваду серця з дитинства. Плюс у нього мама - людина з інвалідністю. Він один у родині. Тобто може звільнитися по 2 причинах. Але не робить цього. Пішов сам добровільно. І таких справді багато.

До речі, це часто випливає у спілкуванні, багато хто на початку вторгнення дивувався, прийшовши добровольцем, що за це ще й гроші платять. Тобто не за зарплати люди йшли, а на захист своєї землі.

Різні професії зібрані – айтівці, пожежники…Але всі забралися з однією метою. Є дуже молоді хлопці, є пенсіонери, яких списали й брати не хотіли.

 - Думали, де будете жити після війни?

 - Я поховав тут батька, звик вже до Волині. Жити хочу з Україною у серці. Хоч і народився на сході, до 35 років був російськомовним, зараз я розмовляю українською, ходжу до української церкви. Бо у себе на Батьківщині бачив батюшок, які зустрічали хлібом-сіллю окупантів, здавали патріотів. Це мало вплив на мене.

 - У вас у бригаді переважно луганчани. Якою мовою говорять вони?

 - Багато людей з Донбасу переходить на українську. Все це не дається одразу. Багато хто старається спілкуватися саме українською. Багато побратимів не слухають принципово пісні російською. Це люди, народжені на сході. Після Перемоги ми маємо запускати ці процеси. Потихеньку, повільно.

Мова – взагалі складна тема. У нас в країні мало хто розмовляє справжньою українською. На заході вплинув кордон. На Закарпатті є, приміром, райони, де не розуміють українську. Багато слів з Білорусі, Польщі, Румунії. І це теж не українська чиста мова. Щоб переходити, треба докласти зусиль усім, не тільки сходу.

Згадав, як я проходив строкову службу. І у нас у підрозділі в роті були хлопці з Закарпаття. З однієї області, але різних районів. І вони один одного не розуміли. Я бачив села, де розмовляли румунською і не знали української.

Та ж Луганщина різна. Я багато об’їздив території Старобільського, Біловодського районів, у тому ж Троїцькому розмовляли суржиком, наближеним до української. Російська була у містах. Бо їхали туди зі всієї території тодішнього срср. По сусідах навіть це пам’ятаю. У під’їзді, де жили батьки, були з Башкирії, Білорусії, Брянська. А в селах люди інакші.

 - Якою є  Перемога саме для вас?

 - Коли на моїй землі не буде жодного окупанта. Я не будую ілюзій. Їх треба зупиняти там.