«Як у фільмах про першу світову, де замість дерев голки стирчать, воронки, дим». Боєць 117 бригади ТрО про війну на Луганщині

Олег (ім'я змінено - ред.) родом з Луганщини, де прожив значний відрізок свого життя. Ця частина його історії закінчилися у 2014 році, коли йому з родиною довелося виїхати до Сум та побудувати нову. Звісно, що й після тих подій зв'язок з Луганською областю не було розірвано, проте за 8 років Сумщина теж стала рідною. Тому 24 лютого, не вагаючись, він став на її захист. Сьогодні Олег - військовослужбовець 155 батальйону 117 бригадиТрО, який довгий час ніс службу на кордоні Луганщини та Донеччини, у колись знайомих лісах, про які зараз чоловік говорить з болем. Наразі він проходить реабілітацію після поранення.

Ми поговорили з ним про вибір, війну, рідну область та місцевих, які саджають троянди посеред хаосу. І не змогли не торкнутися теми, яка зараз одна з найболючіших в інформаційному просторі – майже повне знищення на Лиманському напрямку 155-го батальйону Сумської тероборони, де з луганчан служить не тільки він.

 - Олеже, як починався ваш військовий шлях?

 - Сам наш батальйон в основному складається з добровольців, які, хто 24 лютого 2022 року, хто трохи раніше чи пізніше, доєдналися до підрозділу. Коли Суми були в оточенні росіян, коли вони проїжджали дорогою на Київ через місто вранці, ці люди організувалися, взяли зі складів зброю та пішли боронити свій дім. Не було на той час у місті ні поліції, ні влади, ні прикордонників з СБУ, які тут мали б бути. Діяла така собі «партизанщина», властива сумському краю. Воювали буквально хто в чому був. Хтось захищав своє місто, як я Суми, хтось інші територіальні громади області. Це звичайні люди, не професійні військові: електрики, будівники, трактористи і т.ін.

 Олег

 - Ви готувалися якось до цього? Був план дій?

 - Я ще на початку лютого «пробивав», які є військові формування в Сумах. Дізнався адресу місцевої тероборони. 24 лютого прийшов до їхнього штабу. За паспортом видавали зброю, кому вистачило – ще екіпірування. Колони загарбників на той час почали заїжджати в Суми, базуватися навколо міста, по навколишніх селах. У нас було завдання відстояти своє місто. Не дозволити їм зайти в нього знову.

 - Досвіду як такого у вас не було, як я розумію?

 - Серед нас були люди з військовим досвідом, ветерани Афганістану та АТО, колишні прикордонники. Але більшість була новачками, які раніше не тримали в руках бойову зброю. Памʼятаю, питав у дідів, як «забити магазин» на автоматі. Бо у мене не було жодної військової підготовки. Тільки комісія у Луганському військкоматі. Коли я переїхав до Сум у 2014-му, перереєструвався. Проте мене не призивали в АТО. А у 2022 році – тут вже готовий чи ні, ролі не грало. Ситуація була критична.

Ми навчалися на ходу буквально. Більш досвідчені вчили початківців. Так сформувалося кілька сотень людей. З них почали формувати взводи, роти, батальйони. На початку ми пішли до артилерійського училища (Науковий центр бойового застосування ракетних військ і артилерії Сумського державного університету – ред.), базувалися там та тримали оборону. Перший бій стався вже ввечері 24 лютого. Якраз заходила невелика російська колона. Її ліквідувала сумська тероборона та десантники 81-ї окремої аеромобільної бригади. Кацапи пробували заїжджати ще, їх ми зупиняли. Взяли перших полонених. Після цього вони боялися заходити до Сум. А ми тим часом почали робити блокпости на в’їздах до міста з різних сторін, укріплятися, були у дозорах, передавали інформацію з пересування колон, коктейлі Молотова робили. Народне військо, можна так назвати це. Спочатку це реально було схоже на «махновщину», місцями виглядало хаотично. Але задачі виконувалися.

Олег

Було злагодження з підрозділами ЗСУ, щоб ті ж колони ворога могли знищити з байрактарів. Плюс працювали мобільні вогневі групи, які малими екіпажами з протитанковими гранатометами робили засідки та знищували ворога. У зачаточному ще тоді стані у нас також працювала своя аеророзвідка з «весільними» дронами. З кінця лютого до кінця квітня виконували завдання по обороні саме Сум. Далі ми вже виїхали в область. Ближче до кордону з рф. Робили фортифікаційні споруди, будували лінію оборони. «Велике будівництво». Ще тоді не була така страшна ситуація, як зараз з шахедами, балістикою. Ми могли вільно працювати.

З квітня 2023 року по квітень 2024 року ми несли службу безпосередньо на кордоні у Сумській області. Вже були бойові дії, робота артилерії, протидія ДРГ, щоб вони не могли зайти на територію України. Коли ми приїхали на Донеччину, то це вже була знайома історія – коли по тобі працює міномет, дрон-камікадзе чи артилерія.

 Блакитні озера біля Лиману

 - Ви приїхали туди у квітні 2024 року. Не найкращий час, звісно…

 - Так, але на війні все швидко змінюється. Ми на Донбас приїхали у квітні 2024 року та поміняли там батальйон нашої 117 бригади ТРО. Вони були там 9 місяців і наче взагалі не мали втрат загиблими. Кілька поранених.

Це Лиманський напрямок. Кордон Луганщини та Донеччини. Серебрянський ліс. Ми приїхали як придані до 63 окремої механізованої бригади. Почали нести службу, це безпосередньо нуль, контактні бої, жорсткі артобстріли. На початку було більш-менш спокійно, десь тиждень-півтора. Потім почалися штурми. Коли ворог зрозумів, що пройшла ротація і прийшов новий підрозділ на позиції, вони почали промацувати нас. Ми тримали позиції, жодної не здавали, все відбивали. Забирали ворожі радєйки. Потім трошки притихло. 

Контужений кіт біля позицій

Тут треба пояснити, що ми стрілецький батальйон. Наші задачі як у піхоти – зайняти позиції та тримати їх, відбивати атаки ворога, закріплятися. У нас практично немає власних засобів проти артилерії. Було в батальйоні кілька СПГ, пару мінометів, трохи дронів. Але це не порівняти з тим, що має механізована бригада. У нас стрілецька зброя, автомати, кулемети, гранатомети. Ми заточені воювати проти піхоти, а не коли по тобі постійно йде артилерійський вогонь, працюють FPV-дрони, скиди, танки, авіація  і т.д. Яким би Рембо ти не був, ти не змозі з тими наявними засобами адекватно виконувати завдання. Але ми трималися, хоча й мали втрати 200 і 300. 

З середини серпня почалося загострення. Якщо, наприклад, за зміну (4-6 діб) раніше по тобі прилітало 10 снарядів, то наприкінці вересня почали кидати 30. Лягає це все біля тебе. Ти просиш по радіозвʼязку  допомоги, ти ж вже розумієш приблизно, з чого й звідки по тобі стріляють. Ти доповідаєш, а немає адекватної контрбатарейної боротьби. Вогонь противника не подавлявся. Тому були втрати, поранені. Спочатку одна рота, потім інша. Гра на вибування. 

 Серебрянський ліс

 - З технікою зрозуміло, а людей вистачало?

 - Коли мало бути на позиції, наприклад, 6-8 людей, то у нас зміна була 3-4 людини. Іноді 2. Бракувало особового складу. Ворог зрозумів, що їм не вдається вибити нас. Наприклад, ось ми були у 70 метрах від росіян. Іде стрілецький бій. Все летить по нас. Ворога підтримують різними засобами. Багато «мавіків» корегує артвогонь. У нас тим часом на позиціях немає ні РЕБу, ні вогневої підтримки. Згодом щось почало надходити, зазвичай, від волонтерів. Але дуже мало й воно швидко знищувалось. Якогось забезпечення від 63 бригади я взагалі не відчув.

 Випалений ліс

 - Така взаємодія була одразу чи відносини погіршилися згодом?

 - Воно від початку так було. Вони самі по собі, ми самі по собі. Принцип був – якщо виводити чи прикривати, то в першу чергу своїх бійців. Нас – за залишковим принципом. З серпня ми вже класно облаштували деякі позиції, гарно замаскували їх. І почалися дивні процеси. У нас батальйони 63 бригади забирали кращі позиції. На яких безпечніше. А нам віддавали ближче до ворога, де частіше прилітає. Чим далі, тим ставало гірше. Посилюється вогонь, тиск. У нас більшають втрати. А зміни до підходу у командування немає. Ні у підтримці вогнем, ні в евакуації. Вони мають спеціалізовану броньовану техніку, але майже не допомагали з вивозами 200-х чи 300-х. Пораненим і контуженим бійцям доводилося вручну їх виносити щільним вогнем, а потім вивозити «вбитими» радянськими «буханками». Вони в такому стані, що поки доїдеш, вже стаєш 300-м по дорозі. Я вже не кажу про поранених.

Позиції

Щодо ставлення – не сказати, що тільки до нас воно було таке. І до своїх бійців аналогічне. Ми ж говорили  з солдатами, чули все по радіозвʼязку, як командири спілкуються. Якщо у тебе кров з вух не йде, руку-ногу не відірвало – потерпиш. Було таке, що у людини мікроінсульт, а його не хотіли евакуювати. А ще й погрожували нашим ротним, мовляв: «ми навчимо вас воювати», посидите 20 діб на позиції.

Коли ти під постійним ворожим вогнем, після 3-ї доби у тебе вже й так боєздатність сильно погіршується. Ти ж майже не спиш, нормально не їж. Ти як натягнута струна. У постійному очікуванні. І це напруження  призводить до поганих наслідків. Людський ресурс не безмежний.

Ці події висвітлили наші колеги з видання "Кордон. медіа"

 - У чому ви бачите причину такого відношення?

 - Я думаю, що справа у керівництві та недбалому ставленні до особового складу. Це стосується, як 63 бригади, так і командування 155-го батальйону. Тому що радянський підхід в армії ще залишається, коли реальну картину бойових дій не доповідають на вищий рівень. Бо тоді починаються питання до керівництва.

Болюче стоїть питання з тим же поповненням. Ми не знаємо, чому його немає. Чому рота має бути 120 людей, а у нас служить 70. А по факту «ходячих» у наряд, тільки 40. А позицій багато, тобто не розраховані нормальні бойові чергування. Щоб була адекватна зміна та можливість нормально працювати. І чомусь ця картина сприймається як належне. Що так має бути, бо війна. Але люди хворіють, поранені, хтось комісувався. Я розумію, що це проблема не тільки нашого батальйону чи бригади. Але є ротації, хтось більш-менш поповнює склад, а хтось воює до останнього бійця.

Знищена природа

 - Тобто питання у розподіленні?

 - Я думаю, що до нас в тероборону як люди, так і забезпечення надходить за залишковим принципом. Що більш-менш придатних розбирають. А потім в роті зʼявляються нові бійці з зором -7, віком близько 60 років і букетом хвороб, люди з психічними розладами, «аватари», потенційні втікачі в СЗЧ і т.д. У мене, та й не тільки у мене, складається враження, що це робилося спеціально, аби надалі пояснити проблеми у зоні відповідальності 63 бригади. Нас наче готували, щоб потім повісити на батальйон власні невдачі. Тероборону вже раніше повʼязували з втратою Авдіївки, Вугледара, історія повторюється. 

 З побратимами

 - Після вересня позиції було вже важко втримувати?

 - Позиції, по суті, ніхто не здав. Росіяни, коли зрозуміли, що не можуть штурмами їх взяти, ніхто не біжить, почали застосовувати тактику випаленої землі. Позиції почали повністю знищувати. За зміну летить по тобі 600 снарядів. Територія перетворюється на місячний ландшафт. Я піхотинець. Ефективно можу воювати проти піхоти. Але неможливо витримати таку атаку – 40 FPV-дронів на добу, 600 снарядів, фосфор, скиди, гази… 

А ефективних засобів боротьби немає. Як немає і команди на евакуацію. Хоча позиція залишилась тільки на карті. Треба відходити та робити нову, резервну. Можливо, потім повертатися і відновлювати. Але для цього потрібно прикриття. У нас таке було, що практично під обстрілами відновлювали згорілу після атаки позицію. Але це має бути злагоджена робота. Інакше знову будуть великі втрати. 

І це ж не тільки про нас мова. Поряд з нами були позиції Іноземного легіону. А вони ж довго трималися у цьому районі. Але коли «гради» працюють дві доби підряд саме по ним, то яким би ти крутим спецом не був, а там були дійсно професійні військові, ти не витримаєш. Ми були свідками, як їх знищували, бо не було вогневого прикриття. Частина з них загинула там, частину змогли евакуювати. Ці позиції стали сірою зоною. Клаптик за клаптиком росіяни віджимали територію.

Потім мені у лікарні дзвонять і кажуть, що моя рота тепер відноситься до 107 батальйону 63 бригади. Поставили перед фактом. Звісно, примусово туди ніхто не хоче йти. Спочатку створили умови, щоб частина з нас попала до лікарні, а частина на Алею Слави. А потім частину «недобитків» розчиняють у своєму складі. Ймовірніше, що їхня доля буде така сама. Відправлять у таку точку, звідки мало шансів повернутися. 

 Уламки після обстрілу

 - Як з цією ситуацією розбирається ваше безпосереднє керівництво? 

 - Почнемо з того, що я свого нового комбата не бачив жодного разу за час служби. Про позиції мовчу. Щоб він прийшов туди, де йшли безпосередні бойові дії. Була зустріч у Сумах. Бійці, які після поранень знаходяться на лікуванні, спілкувалися з начальником штабу 117 бригади ТрО. Всі проблеми озвучили. Командири рот були вимушені звернутися до журналістів, щоб не допустити знищення батальйону. 63 бригада публічно відповіла. Зараз триває службове розслідування. 

(Зазначимо, службове розслідуваня ведеться щодо керівництва 155 батальйону 117 бригади територіальної оборони та 63 ОМБР. Про це Суспільному повідомив пресофіцер 117 бригади Дмитро Лантушенко, - ред.)

 - Який вихід ви бачите?

 - Наш батальйон - це у більшості люди мотивовані. Вони свого часу прийшли у сили оборони добровільно. Їх треба зберегти. Наскільки мені відомо, коли у підрозділі лишається менше 30% від особового складу, його мають відправити на відновлення, на доукомплектування, можливо, провести кадрові зміни керівництва. І потім він повертається до служби. Так має бути. А не розчинити добровольців в іншому підрозділі з упередженим до них ставленням.

 - Як було побачити рідні ліси?

 - Як у пісні Курган і Агрегат «Як же вдома ох..но». Я ще на початку служби думав, що якщо вже їхати кудись у гарячу точку, то  хочу у рідні місця. Я любив ці ліси у дитинстві, до війни. Знаю, які вони. Боляче було бачити нову реальність. Що з природою, людьми робить війна. Руїни. На місці, де колись були затишні мальовничі будиночки, природа, ліси, які просто перетворюються на випалену землю. Як у фільмах про першу світову, де замість дерев голки стирчать, воронки, дим. Це дуже болить. Але при цьому місцеві тримаються. Той магазинчик у Лимані працює попри все. Кажеш – «он же прилітає поруч», а вони – «Так а що нам робити, ми вже звикли». І це вже не фаталізм. Не ждунство. Це їхня земля. Вони не хочуть нікуди їхати, бо тримаються за своє, рідне. Це треба поважати.

Спортмайданчик у Лимані, де часто займаються і військові

Важко кидати все. Ти можеш поїхати з місця, але це місце залишиться з тобою великою чорною дірою, яка в тобі і яка тебе потім розриватимеме. Чому люди потім і хворіють. Вони не можуть пробачити собі, що поїхали.

Тут дивишся, все розрите, перебите. І посеред цього на подвір’ї доглянуті троянди. І бабулька навколо них порається. Ти аж зупиняєшся, серце щемить. Людина душу вкладає в ці квіти. Це її сила.

 Квіти на Донбасі

 - А ще ж часто мова йде про корів, свиней, кур, яких в автобус не запхнеш…

 - Якось з того напряму, де ми працюємо, 70-річний дідусь пішки евакуювався з трьома коровами та собаками. По дорозі пройшов десь 60 км км. Він не витримав там. Це сюрреалізм якийсь.

 Приручений лебідь у Словʼянську

 - Так, трохи паралельні світи в одній країні…

 - Я був на реабілітації на заході країни. Це дійсно паралельні світи. Немає тривог, нормальне життя, розмови не про смерті та прильоти. Люди говорять про гриби, роботу, живуть спокійно своє життя. Це дуже класно, що є такі місця, де можна забутися. Але треба розуміти ціну цього спокою. Вона безмежна. Герої, на жаль, вмирають…

Фото з особистого архіву нашого співрозмовника

Також наводимо позицію 63 ОМБР, яку вони виклали у своїх соцмережах.