Анастасія Волкова: «Я не можу сидіти в тилу, коли мій дім горить». Пів року від загибелі

Від початку повномасштабного вторгнення сюжети Анастасії Волкової були більше ніж новинами —  вони слугували містками між розірваними війною життями людей. А коли Сіверськодонецьк опинився в епіцентрі обстрілів, її репортажі стали єдиним способом для багатьох дізнатися, що відбувається вдома. Люди з усіх куточків України шукали знайомі подвір’я, вцілілі вікна своїх квартир, у кадрах, які вона знімала під свист куль і вибухи.

Одна сіверськодончанка розповідала, що впізнала свій будинок у сюжеті Анастасії, записаному вже після її евакуації — «Він встояв. Я побачила нашу яблуню на подвір’ї, і це було як сигнал: ми ще повернемося». 

Інші писали Анастасії з проханням знайти когось зі знайомих, кого не було на зв’язку. Вона, без зайвого розголосу, бралася за це, навіть якщо часу майже не було. 

«Моя робота — не лише показати, як страждають люди, але й дати їм надію», — любила говорити вона.

Настя розуміла, що її камера може бути тим, що підтримає чиїсь сили. Сьогодні її голос залишився в пам’яті тих, хто дивився її сюжети. Її робота не тільки документувала, але й об’єднувала, допомагала людям триматися та знову знаходити одне одного. Редакція «Сєвєродонецьк онлайн» зібрала спогади колег та друзів Анастасії Волкової, щоб вшанувати її пам’ять.

Ольга Журавель, найкраща подруга 

«Нас залишають найкращі». Ці слова ми чуємо знову й знову, і щоразу вони ранять, як уперше. Смерть соціально активної, щирої людини — це не просто трагедія для її близьких, а й непоправна втрата для всього суспільства. Саме такою була Анастасія Волкова.

Настя прийшла в журналістику як мрійлива юна дівчина, захоплена мистецтвом. Вона бачила себе серед концертів, театрів, культурних заходів, але весна 2014-го назавжди змінила її життя. Луганщина, яку вона любила, перетворилася на фронт, і її мрія стала іншою: не просто розповідати, а кричати світу правду про те, що відбувається на її землі.

Анастасія Волкова

Її робота не була легкою. Кожен репортаж — це ризик, але Настя залишалася там, де, як вона казала, «більше нікого немає». Вона знімала кадри, які не кожен витримав би навіть побачити: зруйновані будинки, розірвані людські долі, трагедії, які неможливо забути. Вона тікала у волонтерство, щоб упоратися з тими жахіттями, які бачила щодня, але все одно поверталася до роботи, бо знала — це її боротьба.  Зйомки розірваних тіл незнайомців і дітей, зруйнованих будинків, згорілих торгових центрів було не єдиним, з чим доводилось поратись. Їй стукали у двері квартири, погрожували, нападали, але вона продовжувала знімати, бо “тут більше нікого нема, більше ніхто цього не покаже”. 

Настя була сильною, але не тому, що хотіла такою бути, а тому що цього вимагало життя. Вона боролася за свої мрії й ідеали без підтримки, часто самотужки, і ця боротьба робила її ще сильнішою. Але водночас у ній залишалася її м’якість, любов до людей, здатність бути поруч у найскладніші моменти.  Спадок Насті – це архів із незліченною кількістю відео, на яких зафільмовані посмішки та розповіді бійців, котрих вже немає і місця, яких вже не існує. Відкрита до всього, завжди голодна до нової інформації та готова до нових звершень.

Для мене Настя була більше, ніж подругою, вона була сестрою. Ми стали одна для одної тією людиною, до якої можна було прийти зі своїми болями й радістю, яка розуміє тебе без слів. Її життя навчило нас, що найближчих людей треба цінувати щодня, але знання цього не полегшує втрату. Її останніми словами до мене було: «Я тебе люблю». Ми часто казали одна одній ці слова на прощання, життя і війна нас навчили, що навіть найближчі люди з нами не назавжди, проте знання цього не зменшило шоку та болю від втрати. Ці слова тепер звучать як заповіт, як спогад про нашу дружбу.

В останньому повідомленні до мене вона написала: «Сиджу і тааааак пишаюся собою». І я пишаюся нею. У той день вона дізналася, що одужує, що перемагає хворобу, що за кілька днів її випишуть. Тоді вона вже почала працювати з реабілітологом.

Щоразу, коли згадую її мужність, силу, відкритість до світу, мене переповнює гордість і біль. Її життя — це приклад того, як одна людина може змінювати світ навколо себе, навіть у найтемніші часи.

У той день я прокинулася у світі, де більше не було Насті. За пів року я все ще вчуся з цим жити. Анастасія Волкова була тією, хто б змусила нас пишатись нею ще не один раз. Залишити винуватців її загибелі без покарання — це неповага до її пам’яті, до тих найкращих, яких ми щодня втрачаємо.

Анастасія Волкова

Юлія Бітімєрова, колега з Луганщини

Цілеспрямована. Я такої впертості (у хорошому сенсі) більше не зустрічала. Якщо Настя вирішила чогось навчитися, вона не давала спуску ні собі, ні тому, хто допомагав їй. Колись вона попросила мене допомогти з дикцією: разом начитували матеріали. Настя годинами вичитувала тексти у весь свій вільний час! Із горіхами в роті, робила артикуляційні вправи, вчила скоромовки — і постійно читала. Ви багато знаєте людей, які сказали й зробили? От вона була саме такою.

Анастасія Волкова

Вікторія Марченко, журналістка Суспільного

Я пам'ятаю Настю ще за часів навчання в Східноукраїнському національному університету ім. Даля в Луганську. Вона вже тоді мені здавалась яскравою та наполегливою дівчиною. А ближче ми познайомились вже після окупації Луганська, коли у 2015 році відновлювали мовлення Луганської обласної телерадіокомпанії в Сіверськодонецьку, яка згодом стала Суспільне Донбас. Настя доєдналась до нашої команди. І одразу взялась, як-то кажуть, за справу. Вона була цілеспрямована, старанна, терпляча та пробивна. Хтось з колег іноді казав, що це не її. Проте вона робила свою справу і доводила інше. А коли почалось повномасштабне вторгнення, то ми всі слідкували за тим, як вона показувала всій країні та всьому світові, яка вона смілива. Вона до останнього робила репортажі з різних міст Луганської області, які знищувала росія. Мені тоді писали знайомі, які не пов'язані з журналістикою і питали, хто ця смілива дівчина? Її багато, хто дивився і чекав на її включення з зони бойових дій. А це наша Настя, яку я пам'ятаю ще студенткою. Я пам'ятаю її завжди яскравою, позитивною та доброю дівчиною. З нею було легко і її дуже всім нам не вистачає. Хай тобі там буде легко та спокійно, дівчинко!

Анастасія Волкова

Олена Окішева, сіверськодончанка

Я і мої батьки будемо вдячні їй все життя. У 2022 році, коли ми з чоловіком і донькою виїхали з Сіверськодонецька, мої батьки залишилися. Зв'язок у місті тоді вже зникав, і одного дня я не могла до них додзвонитися. Паніка накрила мене: новини про обстріли викликали найстрашніші думки. Я просила чоловіка знайти хоч когось, хто міг би перевірити, чи цілі наші батьки й будинок.

Сергій, мій чоловік, зв’язався з Настею. Вона не просто прийшла до їхнього будинку — достукалася до дверей, пояснила, хто вона, і запитала, чи все гаразд. Виявилося, що у квартирі не було сигналу, але він ловив на вулиці. Настя допомогла їм вийти й подзвонити нам. Якби не вона, я, напевно, втратила б розум від переживань того дня.

Анастасія Волкова

Валентина Троян, журналістка, радіоведуча, представниця Інституту Масової Інформації у Луганській області 

З Настею ми працювали разом, і між нами завжди були довірливі стосунки. Ми зблизились з початком повномасштабного вторгнення. Настя рідко говорила про особисте, але я знаю, що вона працювала зі своїми емоціями разом із психологом. Вона мала великі мрії та ніколи нікого не підводила — ані в роботі, ані в житті.

У неї було особливе почуття гумору, яке могло розрядити обстановку. Мені це дуже подобалося, може, тому ми часто були «на одній хвилі». Я захоплювалася її сміливістю: вона залишалася на Луганщині до останнього, навіть коли вільними там вже були лише кілька сіл. Хтось міг назвати це божевіллям, але мене її рішучість надихала. Я дуже сумую за нашими розмовами.

Анастасія Волкова

Назар Ільницький, учасник російсько-української війни, колишній пресофіцер 24 бригади.

Моє знайомство з Настею відбулося, здається, десь у 2021 році. Ми зустрілися під час зйомок. Настя тоді приїхала знімати репортаж про наш підрозділ. Вона була дуже уважною до деталей і, найголовніше, легко знаходила спільну мову з усіма. Її стиль роботи створював відчуття, що вона — не просто журналіст, а друг, якому можна довіритися. Це одразу розташовувало до себе та дозволяло спілкуватися відкрито.

Після повномасштабного вторгнення 2022 року я не раз думав про неї. Для мене вона стала справжнім уособленням незламності. Настя залишалася на Луганщині, навіть коли це було надзвичайно небезпечно. Вона працювала там, де більшість уже не ризикували залишатися. Її сюжети з вогняного Донбасу не лише показували реалії війни, а й були важливими для тих, хто чекав новин про рідні місця.

Особливо запам’яталися поїздки на автомобілі її оператора — крихітному Matiz. Ця машина, здається, не була створена для розбитих доріг між Попасною, Катеринівкою та іншими гарячими точками, але Настя і команда знаходили спосіб доїхати туди, куди потрібно. Ми іноді разом їхали цим авто на зйомки — троє людей, апаратура, і все це в крихітному салоні. Дивно, як авто витримувало такі навантаження. Але вони завжди приїжджали, завжди знімали, завжди виконували свою роботу.

Настя як журналістка мала чітке розуміння свого завдання. Хоча методи роботи у різних журналістів можуть відрізнятися, всі визнавали її професіоналізм і сміливість. Для мене вона залишиться прикладом того, як треба діяти в найскладніших умовах. Настя вміла ризикувати, але завжди робила це з думкою про важливість своєї роботи для людей.

З Анастасією Волковою

Марина Терещенко, подруга, колега

Коли думаєш про Настю, одразу пригадуєш її усмішку — щиру, світлу, наповнену силою. Вона працювала з непохитною вірою, що її репортажі змінюють світ. Навіть якщо цей світ — під обстрілами. Настя була не просто журналісткою, вона була голосом Луганщини: сміливою, впертою, справжньою.

«Я не можу сидіти в тилу, коли мій дім горить», — говорила вона. І це не були порожні слова. Вона залишилася у Сіверськодонецьку, коли місто вже котилося в пекло війни. Вона документувала не лише руїни, а й життя, яке попри все пробивалося. 

«Ці бабусі, що варять борщ біля розбитого вікна, чи діти, що граються поряд із бліндажем — це теж наш фронт», — казала вона.

З Анастасією Волковою

Настя любила каву, але завжди жартувала з того, як я п’ю її літрами. «Сувора дівчинка з Донбасу, й кава як вугілля», — сміялася вона. Кожного разу, коли я наливаю чергове горнятко, то згадую цей її жарт і дзвінкий сміх. Тож, коли я їхала на її могилу в листопаді, взяла з собою каву в термокружці, яскраві квіти й улюблені Настині цукерки. Спойлер, це всі, що з кокосом.

Настя переживала, коли втратила квартиру в Сіверськодонецьку — вона згоріла під час обстрілів. У машині дорогою до Дніпра вона плакала, але пізніше за вечерею якось так дуже спокійно сказала: «Не вперше. Дім — це місце, де ти потрібен». І так було завжди — вона знаходила свій дім серед людей, яких захищала словом. Ми часто сперечалися з нею через її впертість залишатися на передовій, але тепер я розумію, що це було частиною її душі. 

Їй дуже подобалося фото, яке мій відеооператор зробив за день до повномасштабного вторгнення у Щасті. Символічно, що якийсь час воно було обкладинкою на телефоні Насті. Насті зі Щастя. А потім з Луганська та Сіверськодонецька. Завдяки якій стільки людей побачило цю війну. 

В останню зустріч моя подруга говорила, що війна буде затяжною, — «нагадує сценарій В’єтнаму, але більш задокументована», — говорила вона. Разом з тим Настя любила мріяти. Найбільшою її мрією була зробити репортаж зі звільненого Луганська. «Мій дім повернеться до України, ось побачите!» І хоча вона не дожила до цієї миті, я впевнена, її слово буде поруч з усіма нами, коли це станеться. Вона навчила нас не здаватися і я радію, що вона здійснила свою іншу, підліткову мрію — досягла успіху в журналістиці. У студентські роки деякі викладачі говорили, що з неї нічого не вийде. Якщо ви це читаєте, викусіть! 

Анастасія Волкова
 

Від редакції

Анастасія Волкова — українська військова журналістка, яка присвятила своє життя висвітленню війни на Донбасі. Народилася 22 березня 1993 року в місті Щастя Луганської області. З 2014 року, після початку війни, вона активно працювала в зоні бойових дій, документуючи наслідки конфлікту. Сім'я залишилася в окупації, підтримуючи росію й засуджуючи патріотизм Насті, але це не зупинило її від роботи в небезпечних умовах. Свою кар'єру журналістка розпочала на телебаченні в Сіверськодонецьку, а пізніше стала військовою кореспонденткою каналу FREEДОМ з 2018 року.

Анастасія неодноразово наголошувала, що її «інформаційний фронт» — це Луганщина. Вона пережила втрату дому двічі: спочатку в Щасті, потім у Сєвєродонецьку, коли квартира, в якій вона жила, була знищена. Журналістка залишалася на передовій навіть після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, вважаючи, що її робота є життєво необхідною для донесення правди про війну до світу.

У 2022 році Анастасію нагородили орденом «За заслуги» III ступеня за мужність і самовідданість у професії. Її останній репортаж планувався зі звільненого Луганська, адже це було її мрією. 

Анастасія Волкова

На жаль, 30 травня 2024 року Волкова трагічно загинула в ДТП у Слов'янську. Винного досі не покарано. 

Її цитата: «Я не можу інакше, адже війна забрала мій дім. Двічі. Я пройшла шлях військової журналістки із 2014 року і знаю, як працювати в екстремальних умовах» - чудово ілюструє її відданість справі та глибоке розуміння своєї місії.

Марина Терещенко