Встановлення історичної справедливості або чому необхідно захищати етнічних українців у рф – розмова з істориком

22 січня в Україні відзначають державне свято – День Соборності. Минулого року у цей день президент Володимир Зеленський підписав указ про історично населені українцями території російської федерації. У ньому йдеться про захист етнічних українців, які проживають у межах сучасних російських Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської та Ростовської областей.

Щодо історичної складової цього рішення SD.UA поспілкувався з доктором історичних наук, завідувачем кафедри історії та археології України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олександром Набокою.

Про те, як Суджа та Білгород були столицями УРСР, коли українці з російських регіонів намагалися доєднатися до України та як намагалися росіяни змити українську ідентичність – читайте в матеріалі.

Чи є ці області історично українськими територіями

Професор вважає, що не випадково цей документ президент підписав у День Соборності. Бо Соборність насамперед асоціюється з об’єднанням Західноукраїнської та Наддніпрянської України.

“Але слід відзначити, що в України були й землі інші. Тоді як частини єдиної України розглядалися деякі території сучасних Курської, Білгородської губернії, Кубані. Тобто логіка підписання закону, на мою думку, полягає у тому, що Соборність стосується і цих земель як територій українських, які з тих чи інших причин опинилися під владою росії”, – каже Олександр.

Історик навів декілька прикладів. Зокрема, Воронежчина була частиною Острогірського козацького полку Слобідської України: “Він зароджувався у ХVII сторіччі приблизно за тим самим сценарієм, як, наприклад, формувався Сумський, Харківський, Ізюмський полки. Частина Острогірського полку увійшла наприкінці ХVIIІ сторіччя до складу росії, частина – Луганщина, Новопсковщина – входила до складу України. Просто адміністративні маніпуляції привели до того, що ці землі були розділені й врешті-решт опинилися під владою росії”.

При цьому він зазначив, що Кубань можна вважати хрестоматійним прикладом, бо це землі, віддані на заселення запорізьким козакам. Також Набока розповів, що у прикордонних регіонах Курщини (Льговський повіт, наприклад, місто Суджа) за переписами населення 1897 року домінувало українське населення.

Перепис населення 1897 року (фото з відкритих джерел)

“Звісно, якщо брати в цілому губернії, то там, наприклад, у північніших повітах домінує російське населення. Але тут також маніпуляція, оскільки високий відсоток російськомовного населення – за рахунок північних частин цих губерній, а так прикордонні території, де сьогодні йдуть бої, вони україномовні. Про це свідчить низка мап, діалектів України, української, російської мови”, – поділився професор.

За його переконаннями, історично ці території були близькі Україні, були частиною українського простору. Але через домінуюче становище саме російської імперії, вони опинилися під російською владою.

Як стався розподіл

Олександр Набока нагадав, що в останню чверть ХVIIІ сторіччя Слобідська Україна та Запорізька Січ, згідно з наказом Катерини ІІ, приєдналися до російської імперії в якості спочатку намісництв, потім губерній. З 1796 року почав активно формуватися адміністративний губернський устрій російської імперії. Розподіл на губернії ввів своїм наказом імператор Павло І. Далі пішла адміністративна пертурбація.

“З тим самим Острогірським полком була така ситуація: він постійно ділився, постійно переходив до російських губерній. А Старобільщина, наприклад, певний час була частиною Харківської губернії, потім стала частиною Воронезької, після – знову Харківської. Так і з іншими містами”, – розповів професор.

Мапа з Острогірським полком (фото з відкритих джерел)

Тобто поділ відбувався приблизно наприкінці ХVIIІ-початку ХІХ сторіччя.

Українці на Кубані

Окрім прикордонних областей, в указі президента йдеться про Краснодарський край, це – Кубань. Невідомо, чи узгоджені там кордони саме Краснодарського краю як адміністративної частини сучасної росії чи Кубані, як історичної області.

Як розповів Олександр Набока, падіння у 1775 році Запорізької Січі обумовило те, що козаків, які залишилися вірними російській владі, спочатку переселили на Приазовщину, а згодом – ближче до річки Кубань, де тоді назрівала проблема протистояння з кавказьким народом.

“Кубань як такий водорозділ, природний кордон, умовно кажучи, європейської частини росії та Кавказу. Таким чином вони там опинилися і довгий час зберігали українську ідентичність, яку їм дозволяли (приблизно до 1930-х років), козацько-полководську автономію також зберігали”, – розповів історик.

Він також зауважив, що Кубань розглядалася, як територія, де у 20-х та на самому початку 30-х років проходила українізація і там працював відомий луганський українізатор, науковець, професор Сергій Грушевський.

Читайте також: “Як похресник Михайла Грушевського проводив українізацію у Луганську та на Кубані – розмова з істориком”

Тому Кубань також опинилася в епіцентрі українства.

Як поводили себе українці у прикордонні

При цьому Олександр Набока також вважає, що ідентичність, звісно, у людей, які живуть у прикордонні України зараз, вимита: “Починаючи з ХІХ сторіччя там відбувався процес русифікації, вимивання української ідентичності. Це стосується територій не тільки навколо Луганської області, а й Сумської, Харківської. Проте існує ще значний пояс земель, які навіть більшовиками вважалися українськими свого часу”.

За його словами, ключовим моментом в українській історії даних регіонів є Українська національна революція 1917-1921 років.

Професор розповів деякі факти про це. Зокрема, він відзначив уродженця Воронежчини Андрія Королевського, відомого суспільно-політичного діяча, який зараз воює на фронті. Чоловік створив групу у Facebook “Слобожанщина”, де викладає багато архівних матеріалів, які свідчать не просто про те, що там жили українці, а розвивалося свідоме суспільно-політичне життя українське.

Також зараз Центральний архів державних станів публікує дуже багато архівних документів цієї доби: “Це – рішення, протоколи різних з’їздів, Льговського повіту Курської губернії, Суджі (ці населені пункти, які зараз фігурують у новинах). Що вони приймали рішення або звернення до української влади з проханням про прийняття їх до української держави”, – поділився Набока.

Він розповів, що особливо багато таких звернень було у 1918 році. У той час на українській території постала держава гетьмана Скоропадського: “Держава політично стабільна, міцна, а на території росії в цей період був більшовицький хаос. Тобто простежується таке прагматичне бажання опинитися у спорідненій історично, культурно державі. При цьому не бути у червоному терорі”.

Професор також зауважив, що прийоми делегацій від цих областей проходили в Україні й після того, як держава гетьмана Скоропадського припинила існувати, тобто в період директорії відновлення Української народної республіки. За переконаннями історика, тоді вже у людей був певний національний потяг до об’єднання, не тільки прагматизм, але й ідеалізм.

Суджа та Білгород – столиці України

“Зрозуміло, опоненти можуть сказати, що все це маніпулятивно підібрана вибірка документів. Однак навіть радянська та московська влада, звісно, що зі своїми маніпуляціями, була схильна розглядати Суджу та Білгород як українські території”, – каже Набока.

Історик нагадав, що ці міста взимку 1919 року проголошувалися столицями УРСР. Потім нею оголосили Харків.

Навіщо це робилося? Професор вважає, такі проголошення столицями дозволяли тактично уявляти конфлікт, представляти його як конфлікт двох Україн, як двовладдя чи громадянську війну.

“Потім цими ідеями, що це територія українська, жили й представники української більшовицької влади – УКПБУ. Дискусія щодо приналежності цих земель до території України тривала навіть після того, як перемогла так звана більшовицька революція, коли вже існував УРСР. Однак українське політичне керівництво доводило, що ці землі відносяться саме до України. Але тут вже росіяни почали відмовлятися від своїх слів, спираючись на документ, що всі землі належать росії, тому що до революції вони входили до складу російських губерній”, – розповів Олександр Набока.

Врешті-решт крапку у цих дискусіях поставив сталін у 1930 році, заявивши, що вони є російськими.

Чи на часі указ президента України

“Дійсно, ми маємо факт постійної цілеспрямованої боротьби проти української ідентичності. Чому б не зафіксувати цей факт, не відзначити? Дуже добре, що в документі не йдеться про якісь там експансивні плани – політичного приєднання, бо це питання все ж таки не є доцільним і можливим. Як на мене, населення підлягло такій повній насильній русифікації, вони не ідентифікують себе з населенням України. Проте це ж не заважає розвивати культурні й історичні зв’язки з цими регіонами”, – вважає Олександр Набока.

Тим більше, за його словами, там до війни, навіть при путіні, залишалися осередки українського культурницького життя, особливо на Кубані, де довгий час зберігалася і мова, і діалекти. А також у Курській області, де дуже схожі діалекти, наприклад, із Троїцьким районом Луганщини.

“Це, мені здається, про важливі політико-ідеологічні кроки, які потрібні для відновлення історичної справедливості. Мова не йде про політичне підкорення, а про створення позитивного для України прикордонного середовища. Етнічна, або соціальна суспільна свідомість тих мешканців зміниться, якщо перестане працювати путінська вишка. Якщо людям перестане нав’язуватися ксенофобія, відкинеться ідея зверхності та вторинності українського народу, то можливо, що ситуація і зміниться. Про це можливо мислити віддаленими перспективами. Але на даному етапі я думаю, що це позитивний крок”, – підсумував професор.