Матері-засновниці Сіверськодонецька: що відомо про жінок, які будували та розвивали Лісхімбуд

Батьки-засновники - так кажуть про тих, хто мав стосунок до зародження та формування країн і міст. В основному мова завжди йшла про чоловіків, адже жінки в історичному вимірі нещодавно отримали рівні з ними права.

Але матері-засновниці теж є, принаймні вже на початку XX століття були жінки, які так само брали участь у створенні величних проєктів. Один з таких - місто Сіверськодонецьк, і жінок, які його будували та розвивали у суворих довоєнних і післявоєнних умовах, точно не можна назвати “слабкою статтю”.

На жаль, про перших сіверськодончанок відомо дуже мало, навіть фото у вільному доступі майже немає. Чомусь на біографіях жінок-засновниць Сіверськодонецька історики не сильно концентрували увагу. Та й враховуючи те, що музей міста так і не створили ані за радянських часів, ані за часів України, а музей хімзаводу “Азот” опинився в окупації рф, багато даних вже безповоротно втрачені. Але SD.UA все одно вирішив зібрати всю наявну інформацію про матерів-засновниць Сіверськодонецька в одну статтю і з вдячністю згадати їхні імена.

У підготовці цього матеріалу SD.UA використав інформацію з таких джерел: книга Олексія Свєтікова “Сєвєродонецьк - улюбленець сліпої долі” 2024 року, ювілейне видання про Сіверськодонецьк “70 славних років” 2004 року і статті краєзнавця Сергія Каленюка, які опубліковані на нашому сайті.

Звертаємося до наших читачів: якщо ви корінний/корінна мешканка Сіверськодонецька, і ваші предки були одними з батьків-засновників або матерів-засновниць, і ви хочете розповісти про їхню долю, звертайтеся до нас в редакцію. Ми з задоволенням історію ваших пращурів опублікуємо.

Лісхімбудівці, про яких всі забули

Минулого року Сіверськодонецьку виповнилося 90 років - дуже невелика цифра для міста. Але його недовга історія все одно оповита долями людей, які, попри складнощі, стали його першими мешканцями. Вони зводили Лісхімбуд - майбутній Сіверськодонецьк, буквально посеред піску, живучи у бараках, які відкопували після піщаних бурь.

Каленюк писав про перших лісхімбудівців, які починали у 1934 будувати хімкомбінат і селище при ньому. Він називав їх невідомими, які також й були поховані першими. Серед них, звісно ж, були й жінки.

“Жили вони в селищі Ново-Сиротиному і у тимчасовому Восточному, яке було ближче до будівельного майданчика. Від того, що на схід від Ново-Сиротиного, де розташовувалася виконробська дільниця, тому й назва така — Восточний”, - зазначав Каленюк.

“Існувало нове новосиротинське кладовище, хоча майже усі жителі Новосиротиного стали сіверськодончанами. На ньому можна зустріти прізвища перших лисхімбудівців, прізвища сучасних сіверськодончан. Багато могилок вже забуті”, - писав він у 2020 році та опублікував фото однієї такої могилки, де похована Федора Зацепіна 1905 року народження.

Але для того, щоби місто виникло, жило, розвивалося і росло не достатньо лише побудувати будинки, потрібні вчителі, бібліотекарі, лікарі. Без цього будь-який населений пункт буде просто концентрацією “бетонних коробок”. Саме жінки у молодому Сіверськодонецьку здебільшого були представницями цих життєствердних професій.

Хто була перша акушерка - відомо, а хто перший народжений у місті - ні

Вважається, що наприкінці 1934 року у Лісхімбуді, де було лише три будинки і вісім бараків, проживало 500 осіб. Тож жили люди досить тісно.

“Але й у цих умовах народжувалися діти – перші пологи приймала Софія Йосипівна Шевченко, - пише Свєтіков. - Вона була першою акушеркою Лісхімбуду. А ось інформація про першу дитину, яка народилася у селищі, не збереглася”.

Медична допомога першим будівельникам Сєвєродонецька надавалася у фельдшерсько-акушерському пункті.

“У 1937 році лікарем у Лісхімбуді працювала О.М. Будинівська. Вона була дружиною майбутнього двічі керівника комбінату (до війни та після), жила з чоловіком у Лисичанську та приїжджала до Лісхімбуду на 2–3 години”, - йдеться у книзі “70 славних років”.

1938 року вже діяла невелика лікарня з надання амбулаторної та стаціонарної допомоги мешканцям селища. Вона розміщувалась у бараках, які знаходилися на території майбутньої центральної міської лікарні. У 1939 році працювали дві лікарки Ганна Чижикова та Ганна Волошина, зазначає Свєтіков.

У книзі “70 славних років” також згадують Євгенію Львівну Руліну– першу завідувачку пологового відділення, Ганну Григорівну Рожинську – першу педіатриню селища.

Почесна громадянка Сіверськодонецька Ганна Чижикова

Найбільше інформації з усіх є саме про неї, але фото, на жаль, знайти не вдалося. Ганна Федорівна народилася 1909 року. У 1938 році закінчила лікувальний факультет Донецького медичного інституту та приїхала працевлаштовуватися до Лисичанського райздраввідділу. У жовтні 1938 року її направили ​​на посаду дільничного лікаря до Лісхімбуду.

“До неї в Лісхімбуді в різні часи вже були два дільничні лікарі, але в селищі довго не затрималися. Робота тут була значно складніша, ніж у Лисичанську. Сім'ї будівельників жили в бараках за умов великої скупченості, у селищі були антисанітарні умови життя (відсутність каналізації та вивезення побутових відходів), що призводило до спалахів особливо небезпечних інфекцій. Таких, як тиф та дифтерія”, - пише у своїй книзі Свєтіков і зазначає, що лікарняні будівлі також були баракового типу, з пічним опаленням та без каналізації.

Часи були важкі, не було навіть транспорту для перевезення хворих до Лисичанської лікарні. А медикам доводилося ходити пішки у лікарню по ліки й до хворих на виклик додому по піску, бо тротуарів не було.

“Молодий лікар Ганна Чижикова з селища не поїхала, вона добровільно розділила всі тягарі та поневіряння перших будівельників Лісхімбуду. І працювала тут до липня 1942 року. Коли після бомбардування селища німецькими літаками довелося припинити роботу військового госпіталю, що розташований у Лісхімбуді”, - йдеться у книзі Свєтікова.

Чижикова не змогла евакуюватися і потрапила в оточення, їй довелося повернутися у Лісхімбуд. “І це зашкодило її подальшій кар'єрі – її виключили з кандидатів у члени партії і більше не пропонували керівні посади. Але ще довгі роки Ганна Чижикова працювала у Сєвєродонецьку рядовим лікарем”, - пише Свєтіков. Їй надали звання почесної громадянки, але вже після смерті.

Бібліотекарки Лісхімбуду-Сіверськодонецька

У книзі “70 славних років” автори пишуть, що у Сіверськодонецьку слово “бібліотека” почало входити у повсякденний ужиток із 1946 року.

“А почалося все ще далекого 1938 року, коли в селищі Лісхімбуд було збудовано клуб із залом на 400 місць та з приміщенням для бібліотеки, яка обслуговувала перших будівельників селища. Проте невдовзі війна зруйнувала це перше вогнище культури”, - зазначається у ній.

Після звільнення селища розпочалося активне відновлення не тільки зруйнованого війною виробництва та житла, а й бібліотеки.

Організувати її було доручили Вірі Виноградовій.

“Все бібліотечне господарство розмістилося на двох поспіхом збитих стелажах. Основою книжкового фонду першої бібліотеки селища стали особисті книжки, які приносили робітники для читання.

До стихійного зростання громадських фондів додалася значна фінансова підтримка керівництва хімкомбінату. В.В. Виноградова та В.М. Авер'янова розшукували книги для бібліотечного фонду по всіх містах та селах. Як їх не вистачало! А ті, що були, часто переходили з рук в руки і поверталися ґрунтовно зачитаними, а то й без окремих сторінок. Віра Василівна дуже журилася, а потім брала екземпляр такої ж книги та переписувала від руки цілі сторінки, підклеювала їх замість втрачених”, - йдеться у книзі “70 славних років”, у якій опублковано фото бібліотекарок, але більш пізнього періоду.

Лише 1948 року розпочали будівництво двоповерхового будинку у провулку Шкільному, спеціально пристосованого для першої бібліотеки селища Лісхімбуд.

Хто вчив майбутніх мешканців Сіверськодонецька

Як відомо, у Лісхімбуді були регулярні піщані бурі. Особливо сильними вони були наприкінці квітня та на початку серпня, коли переважали південно-східні вітри. Тоді на вулиці було важко дихати, а до селища вітер приносив тонни піску, який засипав будинки по самі вікна.

“Перша вчителька селища Зінаїда Андріївна Шулита розповідала, що у такі дні вона могла проводити лише два уроки. Після цього учні виходили відкопувати свою школу”, - пише Свєтіков.

Першого вересня 1935 року у Лісхімбуді почали навчати учнів 1–4 класів. Працювали у школі дві вчительки – Олександра Іванівна Лаврова та вже згадана Зінаїда Шуліта. Школа являла собою три бараки з'єднані у формі букви П. До першого вересня було завершено будівництво одного з них – східного. Знаходилася школа у районі нинішньої школи №2.

“Вважається, що того року навчалися 150 школярів. Нині важко уявити, щоб дві вчительки навчали стільки дітей”, - зазначає Свєтіков.

У книзі “70 славних років” уточнюють, що того року за парти сіли не лише діти, а й дорослі, а вже у 1938 році у школі вдень займаються 600 дітлахів, вечорами – 250 робітників.

Лісхімбуд будували й жінки-табірниці, серед яких багато німкень

Каленюк також писав, що у повоєнні роки, з 1947, основною робочою силою на будівництві комбінату та селища Лісхімбуд був контингент НКВС – військовополонені й інтерновані та в’язні радянських таборів. У Лисичанську був табір військовополонених № 125 НКВС СРСР. В’язні табору працювали і в Рубіжному, і в Лисхімбуді.

Причому ця інформація довгі роки була засекречена, радянська влада вдавала, що населені пункти, у тому числі і Лісхімбуд, відбудовували виключно комсомольці-добровольці.

“Уся “стара” частина Сіверськодонецька, від Першотравневої до Донецької, забудовувалася військовополоненими “німцями” і нашими “зеками”, - зазначав Каленюк.

Він цитував книгу героя праці Семена Чернова “Мій тернистий шлях”, уривок про те, звідки у Сіверськодонецьку з’явилися німці і німкені.

“Окрім військовополонених німців, була група фахівців у кількості 60 осіб. Деякі німецькі фахівці привезли із собою дружин та дітей. Враховуючи, що з Німеччини було вивезено обладнання шести заводів, перетворених у п'ять на Лисичанському хімкомбінаті, по кожному заводу було запрошено фахівців у ранзі головних інженерів, головних технологів, головних енергетиків, головних механіків, головних фахівців контрольно-вимірювальних приладів та автоматики (КІПіА). Всі вони контролювали встановлення та налагодження обладнання та навчали радянських робітників та інженерно-технічних працівників технології та управління хімічного виробництва, випуску хімічної продукції на заводах азотної кислоти, мінеральних добрив, вуглекислоти, аміаку та спиртів. Майже всі військовополонені німці поїхали до Німеччини наприкінці 1949 року, а німецькі фахівці лише через 10 років, восени 1959 року”, - йдеться у книзі.

Каленюк наголошував, що серед військовополонених і інтернованих німців було немало жінок.
Загалом, за його даними, у Луганську (тоді Ворошиловградську) область у 1945 році прибуло 36 914 інтернованих і значну частку серед них становили жінки, наприклад, на початку 1945 року з 19792 осіб цієї категорії, спрямованих на роботу на об'єкти комбінату “Ворошилівпромвугілля”, налічувалося 8806 німецьких та угорських жінок, тобто 45 %, наголошує Каленюк. А до початку січня 1946 року направили 30 ОРБ – окремих робочих батальйонів чисельністю 26 015 осіб, з яких 69,6 % – чоловіки. Майже третина — жінки.

Каленюк опублікував фото, які містилися у Лисичанському краєзнавчому музеї. Це фотографії, на яких зображено багато жінок, з книги однієї з колишніх табірниць-німкень.

“На фото із фондів Лисичанського краєзнавчого музею — інтерновані німці, які працювали на шахтах Лисичанська і на будівництві хімкомбінату”, - розповідав Каленюк.