«У мене єдина мотивація – це повернутися додому», - прикордонник з Лисичанська «Святий Патрік»

30 квітня в Україні відзначають День прикордонника — професійне свято тих, хто вже не просто захищає державні рубежі, а й пліч-о-пліч воює з Силами оборони на фронті та виборює Перемогу. Сьогодні вони беруть участь у бойових діях, стримують атаки загарбників та допомагають цивільним. У цьому матеріалі — історія одного з прикордонників – сержанта- менеджера з обліку особового складу прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки бригади «Помста» В’ячеслава Федорченка на псевдо «Святий Патрік».

В’ячеслав народився на Херсонщині, але з 1994 року й до повномасштабного вторгнення жив у Лисичанську, куди переїхав з мамою та старшим братом і звідки родом були їхні родичі. У мирні часи він працював директором нічного клубу «Venecia» у Лисичанську та DJ (по версії сайту Showbiza попав в топ 10 DJ України серед молодих виконавців). Але, попри творчу натуру, у 2021 році В’ячеслав підписав контракт з Державною прикордонною службою. І повномасштабне вторгнення зустрів серед прикордонників у Троїцькому. Своєю історією він поділився з SD.UA.

 - У 2022 році повномасштабне вторгнення ви зустріли у прикордонній службі. Але до того займалися творчістю. Як стався такий різкий поворот?

 - Так, коли почалося повномасштабне вторгнення, я служив у смт Троїцьке. У 2021 році я підписав контракт з Держприкордонслужбою, а до цього проходив службу у команді воєнізованої охорони в селі Лоскутівка за Лисичанськом - з другої половини 2014 року по 2019 рік. Але паралельно я займався творчістю, їздив по містах Луганщини з різними заходами. Ось згадую, як виступали на відкритті фонтану у Попасній. До нас підійшов мер міста й каже: «Можете вмикнути пісню «Воїни світла»?» Вона ще російською тоді була. «Та можемо, звісно», - кажемо. «Тільки зробіть максимально гучно, щоб на тій стороні окупанти знали, що у нас все круто й все добре!» Пісня грала рази підряд врешті-решт на всю площу. Там було десь тисячі три людей. А потім ще салют запустили. Щоб вже точно окупанти все зрозуміли (сміється – ред.).

В’ячеслав Федорченко

Я об’їздив майже всю область з різними заходами.

Потім займався нічним клубом у Лисичанську. З товаришем орендували приміщення та відкрили заклад. Але у ковідні часи його довелося закрити. Тоді ж я проходив службу у ВОХРі. По місцях нашого розташування періодично були прильоти – то «саушки» (самохідна артилерійська установка - ред.), то «гради». Хотілося кудись у більш спокійне місце. Хоча я розумів, що війна все одно почнеться на повну. Бо АТО не вирішила питань, а противник хотів наступати. У мене були пропозиції від НГУ, ЗСУ, але обрав прикордонників. Поїхав на «Золоте» спочатку, але згодом командування перевело до Троїцького. Коли почалося вторгнення, я якраз був у наряді та якраз зустрів у той момент одним з перших ворога й побачив його обличчя.

 - У вас – як тих, хто першим у будь-якому разі зустрічатиме ворога – була напередодні якась інформація про наступ?

 - Десь приблизно за 20 днів до вторгнення було помічено камерами вздовж кордону на сусідній ділянці 15 одиниць танків. І коли їх побачили, то всіх підняли по тривозі й десь з того періоду було посилення. Всі знаходилися на підрозділі на випадок вторгнення. Тільки ті, хто жив близько, міг піти додому після нарядів, бо там не було казарми, щоб всіх розмістити.

Ми стояли якраз на кордоні, мій побратим (він згодом, на жаль, загинув) був зі мною. У нас була вказівка, що якщо ми бачитимемо якісь переміщення ворога вздовж лінії кордону, ми маємо повідомити про це. Напередодні я бачив у ворога у їхньому пункті пропуску скупчення важкої техніки. Вже було відчуття, що щось буде. Ми спостерігали за ними.

В’ячеслав Федорченко

 - І там вже побачили виліт ракети у бік Харкова?

 - Білгород у низині, а ми були зверху. Побачити, що там достеменно відбувається, було важко. Якогось руху не було. І в ніч на 24 лютого на асфальтованій дорозі, яка йшла з України до росії, ми побачили рух. Взяли тепловізор, щоб роздивитися, – вилізло дві людини з автомобіля прям біля кордону. Вони подивилися на нас у тепловізор теж, сіли в машину і спустилися до пункту пропуску, на якому базуються наші хлопці. Ми доповіли, що є рух транспорту. І десь за 5-10 хвилин ми побачили перший виліт ракети з Білгородської області у бік Харкова. Доповіли черговому. Ніхто не думав навіть у той момент, що щось почалося. Подумали, що то був постріл з сигнального пістолету. Через 5 хвилин після цього вже почали працювати «гради», одиниць до 20. Вони залпами одночасно били в бік Харкова. Пробивали всі пункти пропуску на Харківщину, знищували їх повністю, щоб пройти маршем і щоб ніхто їм не заважав. Потім ми отримали вказівку знятися з наряду, евакуюватися далі. О 5 ранку ми відійшли на перехрестя доріг, які ведуть на 2 пункти пропуску, які були у нас у Троїцькому. Один – с. Дьоміно-Олександрівка, а другий – с. Сиротине. Біля цього перехрестя було невеличке озеро, вода була замерзла. Пам'ятаю, сиділи місцеві, які ловили рибу. Ми їм кажемо, щоб уходили, бо ми мінуємо дамбу для того, щоб у разі проходження техніки ворога по ній її підірвати. А рибалки кажуть, що їм все одно.
Там вже почалися дзвінки з новинами. Що на одному пункті пропуску розстріляли прикордонників, які склали зброю, бо з автоматом проти танку не підеш. Окупанти висунули умови – ви складаєте зброю, відходите, ми вас не чіпаємо. Люди складали зброю і їх просто розстрілювали. У побратима кума вбили таким чином. Почалися дзвінки – одна новина гірше іншої. Ми розуміли, що війна нас не омине. Але життя у Лисичанську давало розуміння того, що та як робити. До того я часто потрапляв під обстріли тих же градів чи «саушек». Я знав, як реагувати. Хто не бачив АТО, не знали цього, була паніка, звісно. Був страх. Ніхто не знав, що робити.

 В’ячеслав Федорченко

 - Що зробили, коли вже точно зрозуміли, що почалася повноцінна війна?

 - Перше, що я зробив, коли все почалося, подзвонив батькам та сказав збирати речі та виїжджати. Їхати не хотіли. Але врешті зробили це. Тепер живуть у Вінниці. Також подзвонив товаришу у 59-ту бригаду. Кажу – «Війна почалася!» А він: «Та не може бути!» І я розповідаю, що біжу на точку евакуації.

 - Що було далі?

 - Ми були на тому перехресті. Цілий день чекали наступ броньованої техніки, піхоти. Десь близько 16-00 залетіли гвинтокрили К-52. Їх було 8. Страшно. Бо, по-перше, ти нічого йому не зробиш з автоматом та РПГ, по-друге – розумієш, що ти ціль, яку от-от можуть розстріляти й ти ніяк не вплинеш на то. Ховатися ніде. Земля мерзла – ми намагалися копати окопи, але морози були до 20-30 градусів. Ми розуміли, що є живою ціллю. Якби була б команда розстріляти, це можна було легко зробити.

 - Але вони не стріляли?

 - Ні, вони залетіли й кожний гвинтокрил мав свій квадрат. Кружляли нам ними та проводили дорозвідку.

Потім була команда відводити групу ще назад. Вони поїхали, лишилися я, командир та ще один побратим, який теж, на жаль, згодом загинув. Забігли в посадку. Сидимо з автоматами, гранатометами. Було розуміння – що ми нічого не зможемо зробити з таким арсеналом. Група основна відійшла назад, за нами відправляють машину. Тільки ми до неї підбігаємо, за нами на відстані десяти метрів опускається К-52 у бойове положення і дивиться на нас. Ми покидали зброю у машину та почали махати руками, що ми поїхали. Пілота видно чітко. Дивимося один на одного. Він почав схилятися вправо-вліво – так пілоти показують, що бачать-розуміють. І ми сіли в машину, почали їхати на другу точку евакуації і нас цей гвинтокрил супроводжував десь кілометри 2-3.

В’ячеслав Федорченко

 - Ви зараз так спокійно то розповідаєте, з гумором. А що тоді відчували?

 - Що тут вже зробиш? По факту – нічого. Якщо ти бачиш, що смерть вже поряд, від тебе вже нічого не залежить. Панікувати, плакати, на коліна падати – таке собі.

Потім поїхали на Сватове, а звідти вже на Лиман, Ямпіль. Там були в лісі. 3 березня о 4-й ранку нас розбили групами по цивільних машинах. Мене відправили старшим гранатометного розрахунку з ще 12 людьми на Житлівку за Кремінною. Ми повинні були зустріти колону важкої техніки. Були там, до нас доєдналося Кремінське ТРО. За дві доби нас накрили «градами» і нам дали команду відходити на точку евакуації на Кремінну.

Потім ми вже базувалися на Кремінському пивзаводі. Там були майже до окупації міста. Що нас трошки веселило вже після того, як місто захопили, мені скинули відео, як москалі ходять по території пивзаводу біля згорілої машини з провізією та речами та кажуть, що по заводу не стріляли й тут стояли київські бойовики. Всі луганчани стали київськими бойовиками в один момент.

17 квітня почався штурм Кремінної, мені подзвонили хлопці, які стояли на Тернах і на Колодязях, і сказали, що їх прорвали та почали давити технікою. Сказали виходити з Кремінної, бо потім можна було потрапити в оточення. Командир відповів, що поки немає команди на відступ, тримаємо оборону до останнього. І поки ми говоримо, біля території пивзаводу прилітає снаряд один, другий вже ближче до нас. Третій вже попадає по пивзаводу. І тут почався двіж такий. По заводу почали працювати «гради», «урагани», «саушки». Були два заходи авіації, які наносили ураження по будівлі. На той час за щільністю обстрілів перші дві години нас били прям дуже сильно, не давали голови підняти. Як тільки хтось виходив з укриття, над нами кружляли 3-4 «Орлани», на рух починали обстріли. Але страшним було те, що поряд у складі знаходилося 8 тон аміаку. Якщо потрапили б туди – у всіх би згоріли легені. А склад за стінкою.

 - А росіяни знали про нього, як думаєте?

 - Я думаю, що про склад не знали. Хоча директор пивзаводу чекав явно москалів. Бо коли ми були на території, знаходили етикетки пива «Московського» з триколором, російською, на етикетці – виготовлено в «лнр».

 - Ну, звісно, за ним же стояв Струк…

 - Так, його труп знайшли хлопці з батальйону «Миротворець» у підвалі пивзаводу якраз. Його впіймали за Житлівкою, він тікав на Сватове. І при спробі опору, як я розумію, знешкодили, мабуть. Нам вже просто потім про нього сказали.

 - А коли ви відійшли вже, не можна було підірвати той завод разом з ворогом?

 - На той час ми рахувалися як піхота, у нас не було нічого важкого. Хіба що гранатомет, РПГ.

 - Як взагалі вдалося вийти у тій ситуації?

 - Коли ми вийшли та сідали в ті машини, які вціліли, щоб хоч трошки відтягнутися, бо ми розуміли, що завод нищитимуть до тих пір, поки буде фундамент, то вискочили звідти з трудом. Ми відійшли до того лісу, як їхати трасою на Лиман. Потім ми відділилися від основної частини своєї групи, бо почалася паніка. Радіостанції не працюють, мобільного зв’язку немає, ніхто нікого знайти не може, починає сіріти. Куди їхати – незрозуміло, навігація не працює. У нас була колона з 8 машин. Одна автівка пробила колесо, поки міняли, побачили, що на нас щось насувається. Пішли в ліс. Під’їжджає «Козак» броньований, не бачить же, хто ми, бо темно. Повертає на нас кулемет та каже: «Хто такі?» Ми – «Луганські прикордонники». А він збирав всіх, хто загубився у цьому хаосі. І ми поїхали за ним. Він вивів нас до всіх, хто був у Кремінній. Всі збиралися, щоб далі стримувати цю навалу. А робити це на той час реально було нічим. І ми виходили лісом на Зарічне. Це зробити було важко. Противник бачив, як ми виходимо. Обстрілював. Були дрони. Дороги накривалися. Була паніка. Тоді поранило уламками керівника. Міна з міномета впала прям біля машини.

Врешті ми вийшли в ніч з 17 на 18 квітня з Кремінної. У мене були родичі там, яким я допомагав продуктами, поки ми стояли там. Як ми вийшли, вони подзвонили моїй мамі та сказали: «Все, нас звільнили. Росіяни зайшли». А до того стояла переді мною: «Ви нас не кидайте, ви наші рятівники». І тут отак.

В’ячеслав Федорченко

 - Так, багато було відео, де навіть дякували ворогові, бо наші військові їх нібито голодом морили

 - Я ще бачив, як дякували москалям люди, яким сам привозив продукти. Казали, що ні хліба, нічого не бачили. А я особисто по 2-3 мішки хліба передавав через патрульну поліцію.

 - І як після такого не втрачати віри в людей?

 - Мотивація на цій війні – діти. Вони не повинні бачити все те, що бачимо та відчуваємо ми. Тому я і воюю. Коли я був маленьким, мій дідусь (він помер у 2021 році у 97 років) розповідав про війну тільки одне – якщо свистить, то не в тебе, якщо летить – то вже нічого не зрозумієш, бо пізно. Якщо ж б’є міномет – бігай зигзагами як заєць. Ніколи не думав, що колись я відчую це на собі. А у 2023 році відчув під Сватовим у селі Копанки. По будинку, де ми були, почала працювати артилерія. І ми чули свист, коли падає поруч. Товариш каже – все, біжимо на бліндаж. Я кажу – ні, чекай, зараз ще один приліт і тоді точно біжимо. А бігти метрів 100. Чуємо вихід. Снаряд розірвався прям під фундаментом, упоров у стіну в тій кімнаті, де ми були. Вся ця стіна завалилася на нас. А от тепер, кажу, біжимо. І ось найцікавіше, що свист ми не почули, коли снаряд прилетів. Почули вже вибух. Це був 155 калібр. І коли бігли, снаряд ще влучив у яблуню поряд. Я розумію, що вибігли б секунд на 10 пізніше, то той би снаряд був би наш.

 - Там ви отримали поранення?

 - Так, моя перша важка контузія. Це було 4 квітня. Погода була така, що виходиш – а на вулиці так класно, все квітне, пахне. У мирний час би з родиною шашличка б посмажити!

 - Прекрасний початок про поранення!

 - Я завжди так це розповідаю, бо це життя і нічого не зробиш. Це була 10 година ранку. Погода класна, але вітер сильний. У будинку після нічного наряду спав товариш. Я вийшов пройтись до туалету, він стояв навпроти будинку. Я тільки підходжу, а за ним дорога на сусідню вулицю, і чую, як прилітає снаряд та розривається. Я спочатку думав, що він далеченько. Але коли почала сипатися земля на голову, я зрозумів, що це максимально близько. Я забіг у будинок, розбудив товариша, сказав вдягатися, збирати броник, каску, автомат, бо по нас зараз будуть працювати. А хлопцю на той момент 19 років! Він за рік до вторгнення тільки контракт підписав.
Починає працювати артилерія, ми розуміємо, що поряд у гаражі зберігається 60 протитанкових мін. Я єдине, про що думав, щоб не попали туди. Бо здуло б у радіусі будинків десять так точно.
Врешті отримали контузії, поїхали оформили та повернулися одразу, відмовившись від госпіталізації. Бо лежати з контузією і нічого не робити у шпиталі – таке собі.

Ще у 2022 році ми перевернулися на машині, а у мене в руці металева пластина. Удар прийшовся по ній. Болти почали вилазити. Підійшов до керівника, кажу – треба в лікарню полагодити цю конструкцію хоча б якось. А ми у Райгородку, прям перед Лиманом. Він каже – «Ти поїдеш до шпиталю тільки тоді, коли тут пролетить ракета». І тільки він це каже, прилітає ракета та розбиває міст через Сіверський Донець. Він каже – це ти підлаштував. І відпустив на Дніпро. І тут ти бачиш паралельне життя якесь. 2 світи. Це було навіть потрясіннями тоді. Потім мене направили на Київ. Там те саме. Дивні відчуття. Бо у тебе навіть місця, яке ти можеш назвати домом, немає. А тут вирує спокійне життя.

В’ячеслав Федорченко

 - Повертаючись до дітей. Знаю, що ви сприяли евакуації родини з 4-місячною дитиною з Кремінної. Розкажіть про це

 - Коли ми перебували у Кремінній, то це було неподалік котеджів. Начальник каже – піди подивись, що там навколо, чи є хто. Я побачив дідуся біля будинку з підземним гаражем. Він палив якраз. Питаю, чи є хто. Він каже, що так. Заходимо в гараж з ним, а там подружжя та троє дітей. Найменшому 4 місяці. А підвал сирий. А у будинку ж перебувати вже небезпечно. Кажуть – куди ми поїдемо, кому ми потрібні. Що робити. На території пивзаводу було 10 корів. Ми попривозили молока їм, ліків, продуктів, солодощів. Стали нам вони як рідні. Намагався вмовити їх виїхати, не хотіли й все. Але коли Кремінну все більше та більше обстрілювати, волонтери їх вивезли. Дідусь лишився, але виїхав трохи далі. Коли ми виходили з заводу, то бачили, що той будинок горів. Але вже, на щастя, там нікого не було.

На жаль, при штурмі телефон втратив і зв'язок з ними обірвався.

Повертаючись до теми дітей, наприкінці квітня після виходу з Кремінної ми поїхали в Лисичанськ. Це був останній раз, коли я був дома. Ми були з товаришем, він їхав забрати родичів. Заїхали ми у ніч вже. Було моторошно побачити – є зупинка «Водоканал», прям навпроти зруйнований будинок барачного типу й там світиться тільки дитяча кімната. Дитячий різноколірний нічник.
Багато дітей страждає. Я пам’ятаю, як у Лисичанську жив хлопчик, який від стресу від бойових дій 2014-го втратив все волосся на тілі. У тому ж 2016-2017 році, коли дитина зривала якусь кульку, люди іноді панікували, бо пережили багато у 2014-му.

Я десь можу розуміти оце «А куди ми поїдемо». Але залишати дитину на лінії бойового зіткнення і сподіватися, що не прилетить снаряд, я не знаю, як в це можна вірити.

У 2023 році ми були у Копанках, там б’є міномет або артилерія, а поряд катаються на велосипедах дві дівчинки – одній 13, іншій – 15. Це нічим не скінчиться гарним, це зрозуміло. Я описав ситуацію командиру. У них батьки пияки, я пішов до старшої сестри – вона каже – «Робіть, що хочете, ми нікуди не поїдемо, бо вже виїжджали на мирну ділянку та нам ніхто не допоміг. А з тими двома робіть що хочете». Ми знайшли хрещеного батька дівчат, він був на Харківщині. Волонтерка відвезла їх до нього у Харків врешті-решт.

Тут не кожен дорослий таке витримає, а то дитина.

 - Ви тоді вже розуміли, що були в Лисичанську востаннє перед окупацією? Що було далі?

 - Чесно, що наше місто заберуть – я розумів. Але сподівався, що не так скоро. Там же стратегічна висота.

Коли вже окупували Лисичанськ, через десь 5,5 місяців після вторгнення нас вивели на ротацію, відновлення. Потім ми заїхали на межу Харківської та Луганської областей, у Копанки. Вели оборону на тому напрямку.

 - Зараз війна відрізняється від тієї, що тривала до 2022 року? Роль прикордонників у ній?

 - Дуже сильно. Прикордонники до повноцінної війни – це хлопці, які знають, що так державний кордон, охороняють його з собакою. Крім автомата та собаки, по суті, нічого не було. І зараз це потужна сила, сильні бойові підрозділи. Від прикордонника до гарного штурмовика чи артилериста – це був важкий шлях кожного. Коли ми стали бригадою, помінялося багато. Почали вчитися піхотної справи, артилерійської, медицині. Зараз ми стали в один ряд з ЗСУ, НГУ та іншими. Хоча у 2022 році ніхто такої ставки на нас не робив. Зараз у нас РСЗВ, міномети, гармати (навіть ті, які б’ють на 20 кілометрів). Цей процес приємно та круто спостерігати. З гордістю носиш наші шеврони та бачиш їх серед тих, які наближають Перемогу.

Я два роки був у піхотному підрозділі, зараз вже в артилерії.

В’ячеслав Федорченко

 - Більше подобається?

 - Кожен підрозділ до вподоби по-своєму, але різні задачі. У піхоті ти віриш, що тебе прикриє артилерія, зараз ти та артилерія, яка прикриває піхоту. Набагато цікавіше. Різноманіття зброї. Бачиш, як уражаєш ворога, як він не може дійти до наших піхотних підрозділів. Показуємо, що ворогові навіть покурити на нашій землі не вдасться.

Зараз служу на Лиманському, Куп’янському напрямках та у напрямку Часового Яру. Тут додому зовсім трошки. Їхав у бік Часового Яру, Бахмуту, кажу – «От трошки, на перехресті біля НПЗ проїжджаємо і все, ми вдома. Відвезіть мене туди».

 - Хочеться додому?

 - Звісно, додому хочеться. Я багато передивляюся фото з супутників, згадую своє життя. Хочеться повернутися. Розумію, що у перший час це буде неможливо для мирного життя.

 - Ви мрієте повернутися жити чи отримати своєрідну моральну сатисфакцію?

 - Перше – хочу повернутися, пройтися. А друге – я розумію, що коли територія повернеться, там будуть інвестиції, розвиток з нуля. Все буде відбудовуватися. Перш за все, я хочу, щоб земля була вільна. Навіть якщо я там жити не буду. Але дітям показати місця свого дитинства та юності хочу. Мене ця думка не полишає, хочеться відпочити, потанцювати. Я постійно передивляюся відео з опен-эйр на «Клешні», наскільки було круто.

В’ячеслав Федорченко 

 - Зараз лишається час на творчість?

 - Вигадую якісь речі для заохочення особового складу, з’являюся в Єдиному марафоні. На жаль, це не музика і не нічний клуб.

 - До речі, розкажіть історію свого позивного «Святий Патрік». Тут щось з Ірландії чи інше?

 - Я коли служив у Троїцькому, мене називали спочатку «Артист», бо я веселий хлопець, працюю, виступаю. Коли заходив у їдальню, а там працювали дівчата, всі молоді. Ми поїмо і я завжди кажу – «Дай вам Бог здоров’я», «Борони вас Боже». І мене почали називати святим. А потом старшина зайшов до кухні, я сиджу їм, він мене не бачить, шукає . Каже – «Патріка не бачили?» «Якого?» «Ну, святого!». І отак я став Святим Патріком. Раз у марафоні «Єдині новини» журналістка каже - «Я не можу називати вас «Святий Патрік», як вас звати?» «В’ячеслав», - кажу. Це так підняло настрій.

У цьому році у березні було свято Святого Патріка, у мене розривався телефон, всі писали, дзвонили. Товариш з Америки скинув фото з Храму Святого Патріка, куди спеціально приїхав у той день.

 - Ще одна цікава історія у вас – про вашого кота. Розкажіть її читачам

 - У мене був кіт Арчік ще у мирні часи у Лисичанську. Я дзвоню хлопцю-поліцейському, кажу, що пообіцяв рідним привезти кота додому. Прошу доставити його мені від знайомих з Лисичанська, щоб він поки побув зі мною на позиціях. Вони привезли мені його на Сіверськ. Ти його береш на руки, нюхаєш – а він пахне домом. І це настільки було круто!

Він зі мною перебував на пивзаводі. Закрив у кабінеті, годував, піклувався про нього. Коли вже почався наступ на Кремінну, у мене в тому кабінеті лишився кіт, бронежилет та каска. І це все на другому поверсі. Я начальнику кажу – «Мені потрібно кота забрати!» А це вже небезпечно, бо прилітає саме зверху. Він сварить мене. І я кажу, що за броником та каскою та біжу туди. Забігаю, кабінет навпроти простріляний. Думаю, хоч би кіт вижив. А він ховався під шафою при обстрілах. Заходжу, все в диму, простягаю руку, кіт там. Беру його – «Арчік, не бійся, самому страшно!» Збігаю з ним вниз. Начальник каже, що такого ще не бачив. І ото ми з ним евакуювалися з Кремінної лісами. Працював «град», всі побігли ховатися у якийсь підвал пансіонату. Ми з начальником лежимо під соснами, я кажу – «Почекай мене, я кота заберу». Біжу за ним.
Цей кіт був постійно з нами до самої ротації. Його назвали нашим талісманом. У мене знайома з ЗСУ, повісила йому медаль «Учасник бойових дій».

Я обіцяв, що сам привезу його, я привіз. Це найтепліший спогад для мене! Зараз його віддали знайомим, бо батькам довелося поїздити, з котом то важко було. А так кіт прилаштований!

 - І він ні разу не збіг у тому хаосі?

 - За день до штурму кіт вибіг з кабінету, втік. Не могли знайти, а територія пивзаводу велика. Мені дзвонять на позиції потім, кажуть – він сидить під кабінетом, де жив, і нявчить. Це був єдиний раз, коли він намагався втекти.

Тварини на війні – окрема глава. Були історії, коли вдалося прилаштувати шиншил, поліцейський забрав дружині, врятував. А на пивзаводі жив ведмідь Гром, якого потім росіяни вивезли. Дуже пиво любив.

 - Вже думали про те, чим хочеться зайнятися після війни?

 - Дуже хотів би відкрити знов якусь справу. Щось пов’язане з творчістю, той же нічний клуб або невеличке кафе. Я записую свої ідеї, промальовую їх у 3-Д.

 - Це прям мапа бажань!

 - У мене є мотивація. А коли вона є, то ти будеш і верхівки наших гір звертати, щоб дійти до своєї цілі. Як би важко не було.

У мене єдина мотивація – це повернутися додому. І просто десь провести якусь двіжуху на турбазі. Як раніше робили – на озері «Клешня». Якийсь опен-эйр. Тоді можна буде осягнути, що все закінчилось і можна відпочити.

Ну, і мрію про своє житло, звісно, бо наразі я безхатько.