Розстріляне покоління: Ким були жертви політичних репресій на Луганщині

В Україні з 2007 року третя неділя травня – це День пам'яті жертв політичних репресій​​, цьогоріч дата припадає на 18 травня. Луганська область у роки сталінського терору, та й протягом усієї радянської окупації України, не стала винятком. Десятки тисяч мешканців Луганщини зазнали репресій — були розстріляні або відправлені у табори.

Дослідники, які опублікували серію книг “Реабілітовані історією”, спираючись на документи, називають цифру 30 тисяч репресованих в Луганській області. Справжня ж цифра є більшою, оскільки значний масив архівних справ 1937-1938 р.р. був втрачений під час евакуації в період Другої світової війни. Явно заниженими є й дані про число репресованих впродовж двадцятих років, адже до середини 1938 року територія нинішньої Луганщини входила до складу Донецької області.

SD.UA згадує відомих і невідомих земляків — репресованих, розстріляних мешканців та уродженців Луганської області.

Найвідоміше місце розстрілу на Луганщині

Це урочище “Суча балка” в Луганську, там у 1937–1942 роках органи НКВС таємно розстріляли та поховали від 5 до 10 тисяч жителів області. В істориків були підозри, що серед розстріляних є й іноземці, зокрема польські військові.

Місце масових розстрілів виявили випадково у 1990 році, коли вирішили побудувати на цьому місці гаражний кооператив. Під час риття фундаменту ківш екскаватора зачепив цілий шар людських кісток.

Історик Валерій Снєгірьов, який бачив останки на власні очі, розповідав “Радіо Свобода”: “Останки там були найрізноманітніші – чоловічі, жіночі, дитячі, у військовій формі. Причому, у всіх одна характерна особливість – череп був прострелений біля основи, дуже акуратні дірочки приблизно 7 мм, стріляли з нагана…”

Попри розголос, ексгумаційні роботи там не проводилися, у КДБ наказали засипати балку щебенем, залити смолою і бітумом.

"Навіть якщо і були виявлені якісь останки, і в кишенях щось було, їх так утрамбували, що зараз це все спресовано в однорідну масу. Вже нічого неможливо визначити, навіть якщо у майбутньому ви розкриєте та проведете ексгумаційні роботи", — розповідав Снєгірьов.

У Сучій балці у 1997 році встановили поминальний хрест та арку, які кілька разів паплюжили вандали, але вони давно вже остаточно зруйновані, а в 2015 році в Луганську окупанти встановили бюст Сталіну.

Григорій Баглюк — україномовний письменник

Григорій Баглюк народився 23 грудня 1904 року в селі Лозовій-Павлівці, яке тепер у складі міста Брянка Луганської області. Розпочав творчий шлях у Лисичанську, став редактором журналу “Забой” і був одним з перших письменників Донбасу, які писали українською мовою.

“Саме в той час на Донбасі під потужним благотворним впливом української революції 1917-1920 років становилось українське письменство. Одна з провідних ролей у цьому процесі належала Баглюку. Він був автором роману "Молодість", кількох оповідань, зокрема, "Розповідь про підсудного", та популярних серед молоді віршів”, - пише Бібліотека української літератури. У повістях “Горизонт 470” (1929 р.) і “Проект” (1932 р.) Баглюк змалював життя шахтарів Донбасу.

Журнал "Забой" активно пропагував на своїх сторінках десятки творів молодих поетів і прозаїків. Тут інтенсивно друкувалися поети Василь Іванів-Краматорський, Кость Герасименко, Микола Упеник, Дмитро Надіїн, Володимир Сосюра, прозаїки Григорій Баглюк, Василь Гайворонський, Юліан Западинський, Фелікс Ковалевський та ін.

Щоправда, Баглюк підтримував радянську владу, від якої й постраждав. У 1934 році його арештували за звинуваченням у “троцькізмі” та відправили у Татарію, у 1935 повторно арештували, після чого Баглюк сидів у таборі в Воркуті, де брав участь у голодуванні разом з іншими засудженими, згодом все переросло у страйк.

Разом із Баглюком сидів й український літератор Григорій Костюк, який участі у голодуваннях не брав і відмовляв Баглюка. У спогадах Костюка перераховуються висунуті страйкарями вимоги до табірної та московської влад. При цьому Сталін називається у поданому документі "кривавий собака революції" за розстріли старих революціонерів, за перетворення країни у фашистську державу тощо.

Вимоги висували такі:

• Відокремити політичних в’язнів від карних злочинців. Скасувати привілеї карних злочинців, яких призначали на керівні посади в таборах.
• Кожному дати роботу за фахом.
• Харчування повинно бути нормальне незалежно від виробленої норми праці. Праця повинна бути восьмигодинною.
• В’язні повинні мати право на купівлю харчів і побутових речей у таборовій крамниці в межах свого заробітку.
• На території табору подружжя повинні мати право жити родинним життям.
• В’язням надати право на передплату журналів і газет, що виходять у межах Радянського Союзу.

Близько 1000 людей почали голодування й страйк — невихід на роботу. Адміністрація табору відокремила голодуючих і поставила коло них варту, чекаючи на вказівки з Москви.

Баглюк вірив, що голодування змінить правила у таборі, але марно. З Москви прилетіла “виїзна трійка Верховного суду СРСР” та постановила розстріляти 50 страйкарів, серед яких був і Баглюк. Його розстріляли 1 березня 1938 на руднику Воркути.

Григорій Костюк — письменник, викладач історії української літератури

Костюк, про якого згадується вище, не уродженець Луганщини, він з Хмельниччини. Але викладав історію української літератури у 1934 році — у Луганському інституті народної освіти.

У листопаді 1934 року його звільнили “за націоналістичні прояви в лекціях та “перекручування програми”. 25 листопада 1935 року Костюка заарештували у Києві та постановою особливої наради при НКВС від 3 липня 1936 року заслали на 5 років у концтабір у Воркуті.

Костюк був звільнений 25 листопада 1940 року, та, згідно з приписом НКВС, оселився у Слов'янську на Донеччині. У липні 1944 року разом із родиною емігрував спочатку у Європу, потім переїхав у США, де й жив до кінця життя.

В еміграції Костюк був ініціатором створення об’єднання українських письменників “Слово” та першим його головою до 1975 року. У 1959–1964 роках очолював Мистецьку комісію Комітету з побудови пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

Іван Білогуб — професор української філології

Білогуб — уродженець Харківщини, але понад 45 років свого життя він віддав роботі у Луганському національному університеті ім. Т.Шевченка (ЛНУ), який раніше був педагогічним інститутом.

29 квітня 1937 року 24-річного Білогуба арештували органи НКВС за наклепом директора картинної галереї. До того ж Білогуб був родичем “ворога народу”, а під час обшуків в нього знайшли “контрреволюційну літературу”, яка, щоправда, була доступна й у радянських бібліотеках. Але слідчі довго не розбиралися, ще й приписали йому “антирадянський анекдот”, і 7 вересня 1937 року засудили Білогуба до чотирьох років позбавлення волі у таборі “Тайга”. Майбутній професор там валив дерева і намагався добитися справедливості та оскаржити свій вирок.

У червні 1938 року Білогуба перевели до табору неподалік селища Воєжаль в Комі АРСР. І звідти він вирішив втекти, але його спіймали.Табірний суд додав ще три роки, кваліфікувавши втечу як намагання продовжити контрреволюційну діяльність в Україні. У кінці 1938 року Білогуб знову спробував втекти, йому додали ще три роки. Термін несправедливого ув’язнення закінчився в 1946 році, бо строк зменшили на один рік.

“Той рік, якби його не скоротили, я б не витримав. Ніякої розради вже не було, навіть в середовищі духовно близьких людей. Тисла неволя”, – пізніше згадував Білогуб, цитує газета “Освіта і педагогічна наука”.

У Луганську — тодішньому Ворошиловграді, Білогуб оселився у 1946 році, влаштувався в педагогічний інститут, не вказуючи в автобіографії те, що був у таборах. Ще з 1939 року там же працював його старший брат – Лука Михайлович Білогуб – у роки Другої світової командир вогневого взводу, нагороджений бойовими орденами й медалями.

Таким чином Іван Білогуб розпочав кар’єру на Луганщині з посади старшого викладача кафедри української літератури. Кандидатську дисертацію зміг захистити лише у 1967 році, оскільки тільки у 1965 році Верховний суд УРСР офіційно реабілітував його за відсутністю складу злочину.

Білогуб майже двадцять років завідував кафедрою української літератури Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. У 1980 році він отримав вчене звання професора й був ним до кінця життя – 22 серпня 1994 року.

Михайло Козуляєв - завідуючий навчальною частиною Луганського педагогічного інституту

Козуляєв - один з маловідомих репресованих діячів Луганщини, але пов’язаний з педінститутом. Його історія дуже показова, адже від першої особи він розповідає, як поводилися з арештованими співробітники НКВС. Скаргу Козуляєва знайшли дослідники та опублікували в уже згадуваній на початку цієї статі книзі “Реабілітовані історією”.

Передруковуємо скаргу дослівно:

"Народному Комiсару Внутрiшнiх Справ СРСР громадянину Берiя Л. Вiд ув'язненого Козуляєва Михайла Олексiйовича, утримуваного в тюрмi НКВС м. Старобiльська. Я з робiтникiв i сам робiтник. У Червонiй Армiї служив 8 рокiв i в боях з бiлими був двiчi поранений. У партiї перебував безперервно з сiчня 1919 року до липня 1938 року. Будь-яких ухилiв та хитань вiд генеральної лiнiї партiї не мав. У 1938 р. Ворошиловград став обласним центром, i новi працiвники обласного Управлiння НКВС вирiшили показати себе i "показали", почали масовi арешти, а 14 липня був заарештований i я... Менi пред'явили звинувачення у троцькiзмi, шпигунствi, шкiдництвi i терорi. Це звинувачення, як i сам арешт, були для мене громом серед ясного неба. Протягом червня-жовтня 1938 р. щодо мене застосовувалися тортури у буквальному й справжньому розумiннi цього слова. Опишу лише один спосiб, застосований щодо мене. Роздягнули майже догола, кинули на пiдлогу, один "слiдчий" сiв на голову, попередньо заткнувши менi рота ганчiркою, другий сiв на ноги, двоє стали по боках, i екзекуцiя почалася. Знаряддями екзекуцiї були нiжка вiд вiденського стiльця й спецiально виготовлена палиця в 1 метр, приблизно, довжиною й сантиметри 3 у дiаметрi. Роль заплічних справ майстрiв виконували такi особи: Пекарев, Воронов (слiдчi), Соколов – начальник 4-го вiддiлу та 4-й – у цивiльному одязi (прiзвища його не знаю, але упiзнати зможу). Розрубати цей клубок жахливих злочинiв у Ворошиловградi дуже легко. Пришлiть слiдчу групу iз солiдними повноваженнями, яка б складалася iз справжнiх бiльшовикiв, i через короткий час перед нею постане картина злочинiв i провокацiй, що вражають своїм цинiзмом. 10/ІV-39р. М.О.Козуляєв"

Військовий трибунал Харківського військового округу 21 жовтня 1938 року засудив до розстрілу Козуляєва. Але йому пощастило. 24 січня 1939 року Військова колегія Верховного суду СРСР розстріл замінила 15 роками позбавлення волі. А 6 лютого 1941 року Верховний суд СРСР вирок скасував, а справу припинив за недоведеністю складу злочину. Козуляєв реабілітований у 1941 році.

Самуїл Каплан — редактор “Ворошиловградської правди”

Історія Каплана, як і історія Козуляєва, про те, що у часи терору не шкодували й “своїх”. Якщо “тоталітарний маховик” розкрутився, то у нього потрапляють усі.
Єврей Каплан активно підтримав революційні події 1917 року, став організатором комсомольського осередку в Катеринославському повіті, був обраний головою сільради в Пролетарській. Член ВКП(б) з 1920 року.

Був журналістом у Сталіно (Донецьку), з 1934 року працював на Луганщині редактором міської газети “Кадіївський пролетар” і позаштатним кореспондентом центральної газети "Правда".
У червні 1937 року Каплан призначений редактором “Ворошиловградської правди”. І вже 17 вересня 1937 заарештований органами НКВС за звинуваченням у діяльності “антирадянської троцькістської організації”, виключений із партії.

Винним собі не визнавав попри 49 днів допитів і катувань, потім зламався. 13 листопада 1937 року за “сталінськими списками” засуджений до розстрілу. Каплана розстріляли 3 грудня 1937 року. Реабілітували у 1957 році. Його дружину засудили та відправили у табори.

Іван Савич — український поет, вчитель

Почесний громадянин Старобільська Іван Савич — уродженець Чернігівщини. Працював в редакції газети “Пролетарська правда”, викладав українську літературу в Кременецькому учительському інституті, вчителював на Донбасі.

Під час Другої світової війни був командиром взводу, помічником начальника штабу полку з розвідки. 30 липня 1942 р. в Сальських степах був важко поранений в груди і потрапив в полон. Після звільнення до березня 1946 був бійцем військово-будівельного загону. Після війни працював вчителем української літератури на Донбасі.

9 лютого 1948 року Сальського заарештували у Старобільську, а 30 травня 1948 року військовий трибунал Прикарпатського військового округу засудив його до 25 років виправно-трудових таборів за “зраду батьківщини”. Покарання відбував у таборах міста Інта (Комі АРСР). 12 червня 1956 рішенням Комісії Президії Верховної Ради СРСР Савич був визнаний засудженим безпідставно та звільнений зі зняттям судимості.

Після реабілітації повернувся до педагогічної та літературній праці. Помер у листопаді 2000 року.

Микола Руденко — письменник, філософ, засновник та голова Української Гельсінської Групи

Руденко народився 19 грудня 1920 року в селищі Юр'ївка, що на Луганщині у Лутугинському районі. Його батько був шахтарем і загинув через аварію. У дитинстві Руденко бачив і розкуркулення, і колгоспи, і Голодомор в Україні. З початком Другої світової війни мобілізувався до кавалерійського полку, брав участь у парадах на Червоній площі, які влаштовував Сталін.

Руденко воював під тодішнім Ленінградом, був тяжко поранений, після чого лікарі не давали гарантій, що він буде ходити. До того ж довелося виживати у блокадному Ленінграді.
Після війни мав почесні ордени та медалі, зміг ходити, але не повернувся до навчання в університет, який покинув через війну.

У 1947 році Руденка прийняли до Спілки письменників радянської України, і спочатку він дійсно намагався бути “радянським”, працював редактором журналів, секретарем парткому Спілки. Але згодом став на захист репресованих, відмовився писати негативну характеристику єврейським письменникам, яких хотіли виключити зі Спілки. Дійшло того, що з 1950 року Руденко пішов з усяких посад.

З 1970-тих років він активно залучився до захисту прав людини, перечитав “Капітал” Маркса та розкритикував його теорію доданої вартості, писав лист Микиті Хрущову, критикуючи партійну систему, виступав на відкритих зборах. Це призвело до того, що Руденка виключили з КПРС за критику марксизму та правозахисну діяльність. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу та влаштуватися нічним сторожем. Також Руденко був виключений зі Спілки, а у 1975 році вперше заарештований за “антирадянську пропаганду”, але його амністували як учасника війни.

9 листопада 1976 року Руденко оголосив про створення Української гельсінкської спілки, провів на квартирі російського академіка-дисидента Андрія Сахарова в Москві пресконференцію для іноземних журналістів.
Після цього почалися репресії: в його квартирі у Пущі Водиці під Києвом під час обшуку “знайшли” 39 доларів — у СРСР тримати вдома іноземну валюту було заборонено, тож Руденка арештували та відправили на Донеччину, де і відбувся “суд”.

Його засудили до 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Твори, публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка були кваліфіковані як “наклеп на радянську владу” й вилучені з продажу та з бібліотек СРСР.

Руденко перебував у таборі у Мордовії, але оскільки він був людиною з II групою інвалідності після війни, то до тяжкої фізичної праці його спочатку не залучати. Усе змінилося після того, як адміністрація табору дізналася, що він передавав на волю свої вірші через дружину. Руденка відправили в інший табір у Пермську область, його дружина Раїса проводила одиночні акції протесту з вимогою звільнити її чоловіка — ветерана війни, але вона теж була арештована та відправлена у жіночий табір.
Змінивши групу інвалідності на III, адміністрація послала Руденка на тяжку роботу.

Заслання Руденко відбував у Горно-Алтайській автономній області, до нього приєдналася і дружина після відбуття строку.

Подружжя звільнили тільки у кінці 1987 року, після чого вони емігрували до США. Руденко працював на “Радіо Свобода” і “Голос Америки”. Очолював зарубіжне представництво Української гельсінкської спілки. СРСР позбавив його громадянства, але невдовзі така країна перестала існувати.

Повернутися в Україну Руденко зміг тільки у 1990 році, його реабілітували, він жив у Києві, встиг видати ще дві книги, помер на 84-му році життя 1 квітня 2004 року.

Іван та Леоніда Свiтличнi

Історію цієї видатної сімейної пари SD.UA вже писав, але ще раз її нагадаємо. Іван Світличний — український літературо та мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, дисидент, діяч шістдесятництва (українського руху опору 1960–1970-х років), репресований радянським режимом. Близький друг Василя Стуса.

Світличний народився 1929 році на Луганщині, у селі Половинкине, що біля Старобільська. У Києві, у бібліотеці ім. Вернацького, познайомився з майбутньою дружиною Леонідою Терещенко. Весілля молоді зіграли на Луганщині, у Старобільську. Жили у Києві, але дуже скромно Світличний працював літературним критиком у Києві в журналі “Дніпро” та відповідальним секретарем журналу “Радянське літературознавство”.

За Світличними постійно стежили, Івана під тиском КДБ позбавили роботи у журналі. Вперше його арештовували у 1965, але невдовзі відпустили. А у 1972 дали 7 років таборів і 5 років заслання.

У таборі Іван отримав проблеми зі здоров’ям, але багато разів брав участь у голодуваннях на знак протесту. Леоніда у 1979 році відправилася у місце заслання Івана у селище Усть-Кан (Горний Алтай), доглядала його після того, як в нього стався інсульт і частковий параліч.

Світличний пережив складну нейрохірургічну операцію, але, попри це, радянська влада відмовилася його комісувати. Тільки у 1983 році Іван Світличний став вільним, дружині вдалося відправити його до Києва. Наприкінці життя він відвідав разом з нею і рідну Луганщину.