Як у Калуші переселенцям похилого віку повертають відчуття втраченого дому

У Калуші на базі геріатричного центру міської ради для переселенців похилого віку з прифронтових територій провели благодійну акцію «Крок допомоги», яку хочуть зробити системною.  До жителів приїхала команда подологів, аби допомогти їм розв'язати санітарні проблеми. Не секрет, що життя в окупації - часто без опалення, світла, води - далося взнаки. Ця ініціатива народилася завдяки благодійному фонду «Схід SOS» та місцевим підприємцям «Легка хода». Подологині приїхали до мешканців центру на волонтерських засадах. Вони, як ніхто, розуміють їх, бо самі – переселенки.

Як пройшов цей день – далі у матеріалі SD.UA.

Відчуття втраченого дому на новому місці

 Як розповіла менеджерка з залучення партнерств напрямку відбудова БО «БФ Схід-SOS» Світлана Агаджанян, у фонді є багато напрямків, які дотичні один  до одного. Головне в них  – це допомога тим, хто цього потребує. Спочатку людей евакуюють подалі від бойових дій, потім вони перебувають у транзитних місцях, а згодом вже знаходять їм місце постійного проживання. Як от - «Калуський геріатричний центр Калуської міської ради».

«Проте ми з колегами думали, що важливо, аби люди відчували турботу й далі. Щоб люди мали відчуття втраченого дому на новому місці. Ми почали аналізувати, які потреби вони мають, окрім харчування, санітарного догляду. Так народилася думка про догляд, бо більша частина – це жінки. Їм важливо і підстригтися, і пофарбуватися. Над цим ми теж думаємо. Але вже вдалося започаткувати ініціативу з залученням подологів для догляду за цими людьми. Старт такої ініціативи був у Калуші та Стецевій на Івано-Франківщині. Проведена діагностика, наданий комплекс послуг», - розповіла пані Світлана.

Але ініціативу розповсюдили й далі по інших закладах.

Фонд звертався до місцевого бізнесу, щоб таку допомогу надавати системно. І бізнес відгукнувся. Зокрема – центр  «Легка хода».  

«Ми з дівчатами придумали назву  - «Крок допомоги». У перспективі хочемо залучити й інших партнерів до цього, щоб допомога надавалася стало. Зараз міркуємо над цим», - каже Світлана Агаджанян.

Працівники геріатрії також виявляють бажання навчатися та надавати такі послуги на місці. І у фонді думають, як зробити це системно.

Життя у Центрі

Практикуюча подологиня, членкиня ГО «Асоціації Подологів України», власниця центру подології «Легка хода» Аліна Долошицька приїздила до мешканців і до цього з першим візитом. 

«Вперше я приїхала близько місяця тому, провела повний огляд і сьогодні з командою, з усім необхідним, ми приїхали разом», - каже пані Аліна.

Сама вона  родом з Мелітополя, а чоловік – з Калуша. Якийсь час жили у Києві. У 2022 році приїхали за два дні до вторгнення до Калуша й зосталися. Дівчина вирішила залишитися в Україні, працювати тут і все робити для Перемоги. Вона сама була клієнткою «Легкої ходи». Потім почала працювати там майстринею манікюру.

«За місяць почала працювати з проблематикою, почала вивчати подологію. У січні 2024 року я доєдналася до Асоціації подологів України. 1 квітня відкрила ФОП та викупила «Легку ходу». Ми масштабувалися у 2,5 раза за цей час», - розповідає Аліна.

Ідея допомогти людям виникла давно.

«У мене давно була думка про це. Я читаю ЗМІ та знаю, що тут є геріатричне відділення. Ми виросли у проросійському місті, у проросійській родині. Наші батьки лишилися в окупації…Нам не вдалося вмовити їх виїхати…Я не можу турбуватися про них. І вони того не хочуть. Тоді я вирішила, що турбуватимуся про тих, хто цього потребує», - каже пані Аліна.

З нею також приїхала її сестра Ольга Сажнева. Вона тільки починає працювати в подології та пройшла навчання. Це – її перша волонтерська місія.

«Дуже багато хворих нігтів, за ними важко самим доглядати. Потрібен спеціальний догляд. Окупація також має величезний вплив. Люди були у підвалах, були без води, без світла», - розповідає пані Ольга.

Подологиня Дар’я Лагутіна додає, що у закладі дуже багато людей з проблемними ногами, стопами, деформованими нігтями, сухою шкірою.

«Є візуально грибкові. Але без лабораторії це не визначиш», - каже вона.

Дівчата у рамках заходу підстригають нігті, знімають уражені частини.

Подологині

Сама Дар’я з Вугледара, до початку війни жила у Донецьку.

«Коли я переїхала у Вугледар на початку 2015 року, почала займатися епіляцією. Поступово перейшла на інший напрямок – у 2017 році вивчилася на майстра педикюру. Я була майстринею педикюру, естетисткою, але до мене почали звертатися люди з деформованими, ураженими нігтями, тріщинами. Я поступово почала це все обробляти, проходити онлайн та офлайн курси. У мене був свій кабінет. Все, звісно, лишилося у Вугледарі. У кінці 2022 року я подалася на грант, за день до Дня народження дізналася, що виграла його. Відкрила свій кабінет в Івано-Франківську.  Почала працювати. Але у місті ніша була зайнята, було важко починати. З Аліною ми разом вчилися. Вона запропонувала працювати у «Легкій ході». Спочатку я не хотіла. Але за пів року закрила свій кабінет і доєдналася до команди», - розповіла Дар’я Лагутіна.

Вона за власної ініціативи волонтерила в обласній лікарні, допомагала військовим разом з Аліною. Потім з ними зв’язався« Схід SOS» і так народилася нова ініціатива, яку вдалося реалізувати у геріатричному центрі.

Процедури

«Нарешті я вдома»

Директор комунального закладу «Калуський геріатричний центр Калуської міської ради» Василь Ільницький каже, що на сьогодні  у центрі мешкає 34 підопічних. Ще один чоловік доєднається за тиждень. На черзі – ще близько 30 осіб. Є потреба розширюватися, люди часто питаються щодо місць. Вони  готові чекати, аби потрапити саме сюди.  Бо у центрі гарні умови та дбайливі робітники.

«Є потреба приблизно у 7 мільйонах, щоб розширитися», - каже Ільницький.

Він додає, що люди вже вважають центр домівкою.

«Відрадно, коли, наприклад, люди потрапляють у лікарню на тиждень-два, а повертаючись, кажуть – «Нарешті я вдома». Це і є показник, результат нашої роботи», - вважає він.

Це підтверджують і мешканці. Галина Павлівна – з Херсонщини, з села Велетенське. За її словами, центр вже став домівкою.

Галина Павлівна 

Вона згадує, що на Херсонщині дуже багато стріляли. А потім на вулицях з’явилися російські БТРи. В основному росіяни базувалися у Кізомисі неподалік, але приходили й до них. Жінка каже, що не чекала росіян, не брала їхньої гуманітарки. Бо українці, поки росіяни не окупували територію, привозили допомогу, піклувалися про них. Але були й ті, хто брав. Пані Галина розповідає, що соромила їх, кажучи, що це знімали на камеру. Насправді такого не було, але хотілося якось дорікнути.

«Бачила, кажу їй, там тебе знімали та показували по російському телебаченню. А вона – не було. Я кажу - ні, знімали. Придумала таке, щоб її присоромити. Не могла я такого бачити, такий патріот була», - розповідає пані Галина.

Вона згадує сильний страх. Боялися, що розстріляють.

«Страшне було, ми так боялися», - каже вона.

За її словами, до них у село заходили молоді хлопці, «пацанва». Наскоками патрулювали, ходили по хатах.

Був випадок, коли сусіди якраз продавали автівку. І тут почулася українська мова від російського військового.

«Заходить і каже – «Добрий день». Кажу – «О, чого це ви українською?» «А я з Луганщини». Здоровий такий мужик», - каже вона.

У період окупації були й доноси. Жінка з сусіднього села написала наклеп на сусіда. Він її звинуватив до того у симпатіях до росіян, соромив. Його довго утримував ворог, а жінка весь час шукала. Хоча сам він – росіянин, бо батьки звідти. 

Пані Галина згадує, що у Кізимисі росіяни забирали холодильники та навіть жіночу білизну з сушки, унітази. Вивозили зерно, техніку.

Пригадує і те, як ворожі солдати збирали ще зелену полуницю, а сусідка казала: «Їжте-їжте, хлопчики. Тільки вчора побризкала її».

Віра в дива

І хоча умови у центрі добрі, люди все одно сумують за рідною  домівкою.

«Люди згорьовані, переживають. Війна – це важко. Люди втратили житло. Деякі міряли повернутися після війни, а вже немає куди. Ми намагаємося підтримувати. Добре, що люди мають дах над головою, харчування, медичне забезпечення», - каже Василь Ільницький.

Василь Ільницький, фото kalushcity.gov.ua

На прохання згадати історію, яка його вразила, згадує випадок, який дійсно  схожий на диво.

«Одним з перших приїхав чоловік – незрячий. Його обстежили й з’явилася надія на повернення зору. Почали шукати благодійників. Врешті-решт лікарі погодилися безкоштовно зробити операцію. Людина дезорієнтована, втратила зір задовго до того, як потрапити до нас. Вдома боявся загубитися, виходити далеко. Йшов по шнурку до криниці.  І яке було щастя, коли він повернувся зрячим. Пізніше зробили операцію на другому оці. Людина зовсім помінялася», - розповів пан Василь.

Такі соціальні ініціативи дуже підтримують людей. Проте потреб ще багато.

У центрі відмічають брак соціальних послуг для пацієнтів - перукарські, консультації лікарів вузьких спеціальностей (дерматолога, подолога, трихолога).

«Фінансові можливості пацієнтів вкрай обмежені: після оплати проживання у них залишається лише 25% від пенсії, яка часто мінімальна - близько 3000 грн. Це становить близько 750 грн на місяць на всі особисті потреби, включно зі стрижками, засобами особистої гігієни, спідньою білизною та іншими базовими потребами. З огляду на таку ситуацію, вкрай актуальним стає навчання медичного персоналу для надання базових перукарських і косметичних послуг. Також необхідна закупівля відповідного обладнання: гребінці, фен, ножиці, стерилізатор тощо», - каже Ільницький.

Ще одна проблема - відсутність приміщення для реабілітації

В установі відсутнє окреме приміщення для проведення реабілітаційних заходів, передбачених стандартами для геріатричних закладів. Водночас у найближчій поліклініці працює лікар-реабілітолог, готовий консультувати та давати рекомендації щодо догляду та процедур, які можуть виконувати медсестри. Однак, через відсутність обладнаного приміщення у пансіонаті, неможливо реалізувати повноцінну реабілітаційну програму.

І у планах «Схід SOS» продовжувати цю роботу надалі, аби люди знали – вони вдома.

Читайте також: Про життя, любов та волонтерство. Як живуть люди похилого віку з прифронту Луганщини у Калуші