«У 2026 році, ймовірніше, воюватимемо зі штучним інтелектом», - Олександр «Еколог» Колесніков

Олександр Колесніков на позивний «Еколог» – луганчанин, який з 2014 року знає, що таке війна. Тоді йому довелося покинути рідне місто, свій бізнес та переїхати до Щастя. Потім були батальйон «Айдар», а згодом – робота у Державній екологічній інспекції Луганської області. Так тривало до 2022 року, поки війна не постукала знов. Цього разу доволі гучно – в один момент Олександр з родиною залишилися без квартири, яка згоріла разом з будинком у Щасті. І на цей раз також довелося брати зброю до рук та йти захищати свою домівку. Зараз він – начальник розвідки 111 бригади ТРО.

Напередодні Дня героїв Олександр розповів SD.UA, як для нього вдруге почалася війна, як з солдата зробив швидкий кар’єрний зріст до офіцера та начальника розвідки, а також про новітні методи війни.

 - Олександре, розкажіть про себе та про те, як для вас почалося повномасштабне вторгнення

 - Я сам луганчанин і родина моя з Луганська. Там я був підприємцем, директором будівельної фірми. Так було до приходу росіян. У 2014 році ми приїхали до Щастя, де я служив у батальйоні «Айдар». А вже у 2015 році я прийшов на роботу у Державну екологічну інспекцію начальником відділу екологічного нагляду (контролю) тваринного світу та біоресурсів. І там пропрацював до 2022 року. Дружина у мене поліціянтка, донька теж у погонах.

Після «Айдару» ми об’єдналися у Рух опору ССО, так званий партизанський рух. Займалися пошуком всіляких злочинців, у тому числі - і росіян. У разі наступу ворога головним завданням було стримування загарбника за рахунок диверсійних дій.

На початку вторгнення довелося знову приймати бій з ворогом, захищати свою землю. У той же день зруйнували будинок, у якому ми жили. Постраждали люди. Наша квартира згоріла.

Олександр Колесніков

 - Цього разу був якийсь план дій на випадок вторгнення?

 - Ні, такого не було. Я можу сказати, що й у 2014 році ми не були записані до батальйону «Айдар», немає у нас УБД. Добровільно зі зброєю у руках захищали країну у 2014 році. І 24 лютого, коли почалося вторгнення, ніхто не думав – служити-не служити. Просто взяли зброю і разом з 79-ю десантно-штурмовою бригадою, яка була у нас у Щасті, захищали Сіверськодонецьк. Спочатку ми навіть ні до якої частини не записувались. З ними воювали декілька місяців. Після цього нас записали до ТРО, бо ми були як безпризорники. Нас жартівливо кликали ЧВК «Щастя». Чемна Вільна Країна з міста Щастя. Нас було кілька хлопців звідти. До цього - не оформлені ніде, не військовослужбовці. Потім було ТРО, відрядження до 79-ки, до ССО.

Спочатку ми боронили Айдар, потім Сіверськодонецьк, в останньому довго перебували. Десь наприкінці вересня комбриг 111-ї бригади покликав мене повернутися до бригади, щоб зайти у Кремінські ліси, бо у нас була своя група.

 - Знаю, що з тим, як ви стали начальником розвідки, є цікава історія. Розкажіть її, будь ласка

Так, дійсно, з тим, як став начальником розвідки, була цікава історія. Вона відома у нашій бригаді, її багато хто знає. Я був звичайним солдатом, не офіцером. Але як розвідник, який постійно на передовій, був з актуальною інформацією на деяких нарадах. На одній з них один генерал каже – «Зараз ці танки підуть у наступ, а ви за ними». Я кажу – «Танки у наступ піти не можуть, не встигнуть». «Ти хто? Чому генералу перечиш?» - питають. «Я «Еколог»» - кажу. «Яке звання?» - «Солдат». «Зробити його офіцером». Через місяць він мене знов на нараді зустрічає, каже – «Ти вже офіцер?» Кажу, що ні. За деякий час викликають до бригади, кажуть, що треба підписувати контракт, отримувати посвідчення й потім дають погони молодшого лейтенанта. Через 2 тижні став старшим офіцером, ще за 2 – начальником розвідки. Ось такий швидкий кар’єрний зріст – трохи більше ніж за місяць з посади звичайного піхотного розвідника до начальника розвідки бригади.

До речі, минулого року хлопці нашої групи отримали нагороду «За мужність» III ступеню це ще за операції 2022 року. У нас є багато інших нагород, але саме державна поки одна.

З побратимом

 - І як вам у розвідці? Думаю, що це тільки у фільмах все так романтично виглядає

 - Розвідник – романтична робота. Звісно якщо це не штабна розвідка. Бо в штабі - це багато паперу, аналітики, цифр. Але її треба теж робити.

Є дві розвідки. Військова – коли ми ходимо, щось виявляємо, літаємо, слухаємо, шукаємо, робимо засідки та інше. А є аналітична. Так ось начальник розвідки – це акумулятор інформації, яку він отримує. Тобто він дає завдання різним підрозділам на збір інформації. Розвідники - це не тільки розвідрота або пілоти. Звичайний військовослужбовець - це спостерігач, він на позиції бачить ворога, передає по рації дані. Це вже розвідінформація. Розвідка – основний засіб ведення бою. Все на полі бою починається з нас. Якщо ми не знатимемо, де ворог, не зможемо його знищувати.

На жаль, зараз ми відступаємо. Але знищуємо по тисячі ворогів кожного дня, виявляючи їх за допомогою аеророзвідки, радіоелектронної розвідки та інших засобів. Виявивши противника - уражаємо його. Для розвідки головне - виявити ворога, надати інформацію та підтвердити його ураження.

На розвідника, як і на військового, я не навчався, спеціальних курсів не проходив, але постійно вчуся зараз, читаю, опановую нові технології. Це дуже цікаво. Якщо почав займатися розвідкою, то ти вже з неї ніколи не вийдеш. Читаємо ворожі сайти, листування, різну інформацію, звіряємо з нашою, аналізуємо. Але головне, щоб потім комбриг та командири батальйонів приймали правильні рішення.

Є два слова у розвідці, які мені подобаються, – ймовірно та можливо. «Ймовірно, ворог піде по цій посадці. Можливо, у кількості трьох військовослужбовців». І коли потім комбриг каже, що він туди не пішов, я відповідаю – «Так я ж говорив, ймовірно». Розвідник – свого роду така бабка-ворожка (сміється – ред.) Служба цікава, але забирає багато енергії та ресурсів. Бо це відповідальність. Через помилки може хтось загинути. Інформації дуже мало. На жаль, ворог постійно розвивається. Коли нам кажуть, що проти нас «лаптьожники» якісь, це неправда. Їх дуже багато й вони постійно вдосконалюються. Використовують багато різних дронів, переробляють їх, щось роблять, шифрують свої канали. І війна відрізняється вже. У 2022 році ми ходили штурмувати позиції й навіть на небо не дивилися, поодинокі дрони були. Наприкінці 2022 року ми по рації корегували вогонь артилерії. А у 2023 з’явилися вже перші FPV. Зараз це зовсім інша війна, вже не така, як у 2022 році. Звичайні розвідники, які ходять у засідки, вже не так ефективні, бо за допомогою всіх цих технологічних пристроїв ми ворога можемо виявляти набагато раніше та на дальніх підступах. Але так само, як і вони нас. Навіть більше. На даний час ми програємо технологічно за рахунок кількості сил та засобів у ворога. Умовно – наприклад, у нас декілька екіпажів, а ворог має їх учетверо більше.

Ми постійно збираємо на мавіки, FPV. Вони теж збирають і у них цього багато. Але за рахунок патріотизму, вмінню пристосовуватися ми їх знищуємо більше, ніж вони нас.

Олександр Колесніков

 - Раніше збирали на дрони, потім – на РЕБи. Чого очікувати далі?

 - Так, спочатку з’явилися дрони. Потім почали боротися з ними РЕБами. Зараз FPV літає на оптоволокні, йому РЕБ не заважає. А знаєте, як ми зараз збиваємо ворожі дрони?

 - Як?

 - З мисливських рушниць. Як на качку полюємо. Дрон же летить як качка. Ти сидиш в укритті. Бачиш, що він пролітає, стріляєш з мисливської рушниці мисливським патроном. Перед тим сітки рибацькі натягуєш між деревами, щоб він їх не бачив, дрони заплутуються у ній. Тобто робимо їм механічні пошкодження.

У 2026 році, ймовірніше, воюватимемо зі штучним інтелектом. Якимись глушилками їх будемо гасити, мабуть, або будемо робити якісь енергощити.

На фронті

 - Чи вистачає знань? Не хотілося піти повчитися професії більше?

 - Спочатку всі казали, що треба навчатися за натовськими стандартами. Бо це круто. Я багато спілкуюся з різними начальниками розвідок всієї України, багато з них їздили вчитися за кордон, вони кажуть, що це ми вже їх навчаємо. Наше програмне забезпечення бере на озброєння Польща, його зараз вивчають натовці. Бо наші технології виявилися кращими. А наш досвід ведення бою сучасніший за їхні. Хоча й нам треба змінювати види розвідки. Зараз вона стає більш технологічною. Якщо раніше розвідників навчали робити, наприклад, засідки, нальоти та інше, то зараз це не все актуально. Бо за допомогою найновіших технічних засобів розвідки можна здобути найбільш оперативну інформацію. Багато даних у полоненого не випитаєш, бо він все одно їх не знає, але багато чого може бути у нього в гаджеті.

Деякі види розвідки застарілі та трошки не актуальні. Але базове навчання розвідників повинне бути все одно. От, наприклад, почали глушити всі дрони. Або Китай заблокував все й ніхто не літає. І тоді вимушені будемо повертатися до першоджерел. А якщо розвідники не будуть їх знати, то що робити? Мені простіше, аніж тим, хто прийшов у розвідку без підготовки, бо у Русі опору при ССО ми двічі на рік їздили на навчання.

До речі, я цього року буду вступати до вишу на навчання з управління діями військової розвідки. Це вже інший рівень ведення розвідки.

А ось робота з паперами – звісно, потрібна, але не в тих радянських масштабах. Я це називаю УПА - Українська Паперова Армія. Зараз у нас апгрейд – УПСА. Українська паперово-слайдова армія.

Проте – ось немає світла, генератора, старлінка. Що робити – треба розуміти, як читати карти, планувати, проходити й так далі.

У мене є таке правило. До цього я був одним з найкращих інспекторів Луганської області по показниках, кредо моєї родини - бути кращими. Тому ми постійно навчаємося. Моя дружина зараз працює у Луцьку, одна з найкращих поліцейських там. І донька-відмінниця, медалістка, дипломи з відзнакою. Постійно навчаємося та навчаємо тих, хто разом із нами.

Також всі мої побратими найкращі. Ось, наприклад, є у нас Олексій Щевцов «Чіф», зараз головний сержант. Він – на календарі «Лицарі територіальної оборони». Обрали 12 кращих сержантів ТРО України й він увійшов до цього списку. Йому 55 років. Він може дати фору багатьом молодим. Я часто ходжу на передову, хоча у мене й штабна посада. Але не бачити візуально – то як бути сліпим при аналізі. У повному спорядженні Олексій проходить по 10-15 кілометрів разом зі мною. У той час, як багато молодих хлопців 25-30 років захекуються і кажуть «Як ви це робите?»

З Олексієм Шевцовим

 - Чи вистачає зараз штату?

 - Укомплектованість низька. Це болюче для мене питання. Я вважаю, що країна не воює. На жаль. Я приїжджаю у відпустку двічі на рік по 15 днів і дивлюсь, що воюємо ми, не країна. Як виїжджаєш за Дніпропетровщину – там концерти, дискотеки, війни немає, ніхто воювати не хоче. Ті, хто зараз приходить служити до ЗСУ, вони не вмотивовані. І вони ж не самі прийшли, їх затягнули. Ми були іншими. Я дізнався, що нам платять на війні гроші, наприкінці 2022 року. А знаєте, чому всі не мотивовані – немає зв’язку між державою і людьми, нами - військовими. Давайте чесно – якщо з тобою щось трапиться, ти нікому не будеш потрібен, окрім родини. Люди дивляться на це й не хочуть йти воювати. Бо є суцільне – військові повинні.

Хоча я проти демонізації ТЦК. Бо вважаю, що треба прийти всім на війну, один раз знищити ворога й далі жити. Якби всі стали на захист – ми б вже вийшли на кордони 1991 року. У рф – вони забирають телефони, військові не мають інформації, у них діє пропаганда – тільки вперед, назад не можна. Я допитую полонених – а вони навіть не знають, де вони знаходяться. Їх привезли, сказали – тільки вперед. Один з полонених - три доби на війні. Перший день - їх посадили на танки, вони поїхали у бік Нью-Йорка на Донеччині, пішли у штурм. Їх там постріляли. На другий день вони зібрали трупи – повернулися. На третій день знов на штурм. І ніхто не каже, «ми не підемо, бо два дні тому нас знищили». Дістає командир зброю, стріляє в лоб і каже – «Хто ще хоче?» Навіть у полон вони здаються, бо бояться йти назад.

Фронт

 - Чи багато полонених? З якою мотивацією вони сьогодні? Гроші? Ідеї?

 - Багато полонених. З умовно 40 полонених – 38 прийшли за грошима. Звісно, що того мільйона рублів їм не дали. Сказали – через рік. Всі розуміють, що назад не можна йти. Ніхто не хоче вмирати, якщо є можливість здатися – вони здаються самі. Мотивація різна – хтось сидить по два тижні на позиціях, повернутися не може, бо одразу їх попередили, що знищать. Харчування, воду не передають. Ось були полонені – раділи гарячому супу, якого не їли кілька місяців. Дуже багато зеків. Там як працює – ти попався на якомусь правопорушенні й тобі кажуть – підписуєш контракт, отримуєш мільйон рублів і не сидітимеш. Будеш десь на охороні. Після цього дають 200 тисяч підйомних. Їх завозять у магазин, де вони скупляються, а згодом привозять до нас, забирають телефони, дають координати. А далі вони навіть не знають, куди йти. І так відсотків 80.
Був випадок, коли полонений здався сам і ще наших хлопців полонених тягнув до наших. Двох поранених. І таке є. Попросив подзвонити дружині як вдячність.

Був такий, який підписав документи, щоб приїхати щось будувати у Луганську. На місці одягнули у форму та змусили будувати бліндажі. Він просидів 10 днів і дивувався у полоні, що він десь під Донецьком.

Є такі, що самі себе стріляють. Це видно з аеророзвідки. Яка мотивація? Щоб отримати гроші. У нас було кілька полонених, які не дострелили себе. Питаю – навіщо. Їм сказали, що наш дрон їх знімає і якщо побачать, що він загинув, гроші родині заплатять. А якщо здається – грошей не буде.

Після полону їх, до речі, знову повертають на фронт.

Загалом термін їхньої війни десь місяць. Підпис контракту, навчання, дорога сюди, тиждень у посадках і до нас у полон.

Але є і кадрові, вмотивовані. Там мізки промиті. Був такий російський старший сержант. Він здивувався, коли почув, що ми між собою теж можемо спілкуватися російською. А музика грала – радянський рок 70-80 років у машині. І він такий каже – «А вас що, за це не вбивають? Нам сказали, що вас тут ріжуть за російську». Вони вірять у це. Тема про те, що ми їмо дітей, продаємо їх на органи, теж нікуди не поділася. Вони вірять, що рятують свою державу. Це дуже схоже на Афганістан.

У радіоперехопленнях вони називають нас нациками, фашистами. Вони вірять, що можуть щось повторити. І досі живуть у другій світовій війні.

Є ще такий факт - вони майже не забирають поранених. Поки не пройде хвиля заміни. По 5-10 днів люди з пораненнями їхні. За ними ніхто не йде. У них чітко прописано - надання медичної допомоги сам собі. Тому росіяни не розраховують на виходи. Полонені розповідали, що у них є цінник за те, щоб евакуюватися. 100 тисяч.

Олександр Колесніков

 - А що стосується екології – те, що ви бачили, вбиває надію, що природа відновиться?

 - Відповідь може бути риторична. Є багато статей, які порушені під час війни. Починаючи з засмічення землі, повітря, води, багатьох пожеж. Мільярди гривень шкоди. Коли є посадка, у якій росли дерева, а більше не ростуть. Вона випалена. Це не пилою спиляти одне дерево. Це сотні тисяч дерев. Кремінський ліс зовсім знищений. Це величезні втрати для природи нашої держави. росія – це сарана. Вони куди не заходять, все знищують. Подивіться на наші села. Вони спалені вогнем. Війна шкідлива для землі. Але якщо невдовзі все зупинити, я думаю, ми ще зможемо відновити нашу природу. Ще є така можливість. Проте треба багато років. Ліси треба пересаджувати. Сосні треба 10-15 років, що вона стала корисною.

А водоймища – багато підірваних дамб. Забруднення. Багато хімічних підприємств горить від обстрілів. Це дуже шкідливо.

До того ж - скільки затоплених шахт. Води зараз в окупації немає – це вже наслідки цього процесу.

На фронті

 - Яким ви бачите реальне закінчення війни?

 - Безумовно, правильне закінчення війни – це повернення нашої території. В ідеалі – це ще компенсація того, що зруйновано. Але якщо бути реалістом, закінчення війни зараз – щоб перестали вмирати люди. Можливо, краще поганий мир, ніж гарна війна. Я хочу повернути нашу землю, але ще більше хочу, щоб перестали вбивати вони нас. Мир – коли ми повернемося додому. Але, на жаль, так може статися, лише коли ми їх знищимо.

Зараз може повторитися 2015 рік. Коли зупинили війну по лінії. Раніше всі казали – ніколи не віддамо нашої землі. А зараз популярна думка, що хай вже скінчиться по тій межі, що є. До кінця року, якщо почнеться замирення, всі скажуть – та фіг з нею, з окупованою територією. Буде норма, що немає кількох областей. Отаким воно й буде, закінчення. Але треба розуміти, що вони прийдуть знов за 5-10 років, навіть якщо зараз ми замиримося. І вони готуватимуться, а ми - як зазвичай. Нас палкою треба бити, щоб ми щось почали робити. Ось навіть зараз - волонтерські збори стали, люди кажуть що втомилися. А ми – що ні? Ми вдома буваємо двічі на рік. І так четвертий рік.