Директорка Кремінського краєзнавчого музею Марина Терещенко: "Як людина, яка двічі пережила переселення, я добре знаю, як це — коли рідна земля вислизає з-під ніг"

Моя колега Марина Терещенко – журналістка з нині окупованого Луганська. Всі ці роки вона пише у різні медіа про рідне місто та Луганську область. Здається, немає теми, за яку вона б не бралася – історія краю, життя переселенців, матеріали про ВПО. Однак з літа вона постала у новій ролі – директорки Кремінського краєзнавчого музею. Як вона прийшла до цього, чи  поєднуватиме  цю роботу з журналістикою, про мотивацію, цікаві факти та відкриття вона розповіла в інтерв’ю SD.UA.

 - Марино, всі ми всі знаємо тебе як журналістку, редакторку, авторку. І тут у тебе нова посада - директорка Кремінського краєзнавчого музею. Як ти прийшла до цього?

 - Випадково. Понад рік тому мене запросили долучитися до написання текстів про загиблих військових з Кремінщини. З цього все й почалося. Записуючи історії загиблих військових, знайомилася з людьми та занурювалася в їхні історії. Взагалі, мені сильно болить тема збереження історичної спадщини, бо як людина, яка двічі пережила переселення, я добре знаю, як це — коли рідна земля вислизає з-під ніг. І ще більше — як важливо встигнути зафіксувати історії, поки вони ще живі в пам’яті. Бо потім вони щезнуть з людьми й не буде, що згадати. Один з моїх найбільших страхів - що русня переінакшить історію Кремінної так само, як колись змінила та перезаписала історію Луганська. Тому тема мені відгукнулася і я вирішила спробувати. І, відповідаючи на логічне питання, - так, я вагалася, радилася з близькими та багато часу витратила на те, аби зануритися у контекст. 

Марина у Кремінній восени 2020 року

 - Я так розумію, що з журналістики ти теж не пішла?

 - Не пішла. Продовжую працювати, але вже зовсім інакше — обсяги значно менші, ніж були раніше. На жаль, зарплати в музеї не вистачає, щоб дозволити собі мати лише одну роботу.

 - Наскільки ЗМІ та співробітництво з ними можуть допомогти у налагодженні роботи, коли все з нуля? Розголос, згуртованість, обізнаність, особисті  архіви? Як допомагають тобі твої впізнаваність та контакти? Може, є практичний приклад. Я бачила, наприклад, що сіверськодонецький фотограф Вячеслав Непран щось надсилав тобі.

 - Насправді журналістика дуже допомагає. Вона дала мені зв’язки й навички, які зараз цінні. Саме завдяки ним і вмінню шукати, знайшла людину, котра колекціонує бубни й дозволила користуватися фотографіями бубнів з Кремінної зі своєї колекції музею.

Плюс — журналістика це завжди про знайомства. Наприклад,  дівчата з Кремінної, про яких я у 2022 році робила репортаж із шелтера в Дніпрі, охоче поділилися родинними рецептами для музейного архіву. Бо, на мою думку, кулінарна спадщина — не менш важлива частина культури. Тому я збираю не тільки історії військових, цивільних, спогади, фотографії чи артефакти, а й рецепти Кремінщини.

Це в шелтері в Дніпрі, 2022 рік, де Марина познайомилася з дівчатами, що згодом скинули рецепти

Кажу "я" — бо в музеї зараз працюю одна. На жаль, команда не збереглася, колишні працівники залишилися в окупації. Разом з тим, в управлінні культури Кремінської МВА класні та теплі люди, що підказують, допомагають і направлять, коли я прошу підтримки.  І тут мені щастить на людей! 

Так, Вячеслав Непран має величезну кількість фотографій тієї Кремінщини, яка зараз є лише в наших спогадах через війну. І також ділиться з музеєм цікавими історіями для архіву. Можна знайти публікації на сторінці у фейсбуці чи на сайті. Поки не можу говорити конкретно, але сподіваюся, що наша співпраця виявиться цікавою громаді. 

 Фото Вячелава Непрана для музею. "Партизанська Землянка"

 - Над чим зараз працюєш? Бачу, у вас є заходи.

 - Заходи в планах. Поки що я зосереджена на зборі інформації.

 - Наскільки люди відгукуються? От нещодавно ти просила надсилати родинні рецепти. Багато прийшло? Які переважно рецепти?

 - Люди відгукуються. Не так охоче, як хотілося б, але відгукуються. Сподіваюся, що це тільки початок.  Рецептів зараз близько десятка. Серед них є зовсім невідомі для мене, але звичні для кремінян. Наприклад, замінник кави з жолудів — жолуді треба було зібрати в лісі, просушити в пічці, дістати ядро, перемолоти та потім заварювати як каву. А ще, буквально перед розмовою з вами, прислали рецепт супу "Рябчик", якому щонайменше чотири покоління. Я ніколи не чула про такий, бо в моїй родині "Рябчиком" називали суміш перлової та гречаної каші. А в Кремінній був суп: по жменьці трьох різних круп, які були вдома. Їх добре розварювали, додавали картоплю, засмажку з цибулею та морквою та трохи пахучої олії. Такий суп готували на піст у родині, що поділилася рецептом з музеєм.

А ще моя телефонна галерея повна фото кремінських лісів та… баянів. Бо що? Бо люди діляться та надсилають фото баянів "Кремінне". Подекуди просять зам’ютити фон, бо там люди, що нині служать чи їхні будинки в окупації, а іноді просто бачать десь у кафе, роблять знімку і присилають. 

 Фото Марини Терещенко 

 - Зараз всі експонати в окупації? Нічого не вивезено? Їх було десь 9 тисяч, наскільки я знаю?

 - Так, все в окупації. Так, близько 9 тисяч. Нам відомо, що в окупації музей функціонує, але там нині роблять акцент на радянське минуле. 

 - Розкажи, будь ласка, про будівлю музею, яка сама є пам'яткою.

Приміщення музею — це історична пам’ятка кінця XIX століття. Кремінський музей було засновано у 1966 році. Через два роки, у 1968-му, він отримав статус "народного", а вже у 1979 році став відділом Луганського обласного краєзнавчого музею.

Фото зі сторінки музею

У 1990 році заклад було реорганізовано у Кремінський краєзнавчий музей.

Коли я вперше опинилася у Кремінній, мою увагу привернув експонат перед входом — трактор ВТЗ "Універсал" 1944 року, на якому працював перший механізатор Кремінщини.

Фото зі сторінки музею

 - Ти збираєш інформацію про загиблих кремінян. Розкажи про цей напрямок.

  - У 2024 році Кремінська громада ініціювала створення "Книги пам’яті", у якій планується увіковічити пам'ять Захисників Кремінщини, вшанувати подвиг земляків-Героїв та передати їхні історії наступним поколінням. Для написання "Книги пам’яті" при Кремінській міській військовій адміністрації створено Робочу групу, яка займається збиранням і опрацюванням необхідної інформації. Нашою метою є збереження пам’яті про кожну людину, її життя і долю – це найменше, що ми можемо зробити зараз. 

У цій книзі, яка поки що матиме електронний вигляд, буде декілька розділів. 

Один із них присвячуватиметься військовослужбовцям, котрі поклали свої життя за незалежність України. 

Окремий розділ книги розповідатиме про Захисників, які сьогодні беруть участь у бойових діях. 

Також у книзі фіксуватимуться своєрідні  "архіви"  війни – історії кремінян про події 2022 року, про життя в окупації тощо.

Для наповнення майбутньої "Книги пам’яті" до кожного з цих розділів ми підготували гугл-форми, які допоможуть зібрати необхідні дані, спогади, фотографії та закарбувати в нашій пам’яті ім’я та історію кожного Героя. 

Гугл-форма для історій Захисників і Захисниць, полеглих за Україну. 

Гугл-форма для історій військовослужбовців, які сьогодні боронять Україну від російських окупаційних військ.

 - Про що ти, як журналістка, яка реально писала геть про усе на Луганщині, не знала й дізналася, коли почала працювати у музеї? Були відкриття, несподіванки?

 - Нещодавно мені написали цікаву річ: мовляв, на баянній фабриці в певні роки виготовляли… дитячу іграшку "Юла". Поки що я лише шукаю підтвердження цієї інформації, але визнаю — була дуже здивована.

До 2019 року, коли через проблеми зі здоров’ям почала частіше бувати у Кремінній, це місто в моїй уяві було суцільним лісом.  А потім усе змінилося, бо дізнавалася про Кремінну з кожним разом більше. Пам’ятаю, як у 2020 році мене вразило: вулиці міста залишились практично на тих самих місцях, що й при заснуванні. Лише деякі з них розширились. У центрі колись був бульвар — місцеві активісти мріяли відновити його у 2022–2024 роках. Та, на жаль, окупація зламала ці плани.

Це осінь 2020 року, тоді був великий репортаж з Кремінної, близько 10 локацій за день

Я завжди знала, що Кремінна — музичне місто. Але справжнє здивування прийшло у 2021-му, коли робила репортаж із "Олімпу", — тоді зрозуміла, що там кузня спортивних чемпіонів. 

Фото Марини Терещенко 

Коли ж почала працювати в музеї, дізналась і про першу назву міста — "Новоглухів", для себе подумала: зовсім не пасує. Почала знайомитися з місцевими байками, як, наприклад, з цією про Партизанську Землянку. 

 Партизанська Землянка. Фото Вячеслава Непрана

 - Нещодавно ти питалася про свідків того, що саме креміняни першими підняли стяг на Луганщині. Надійшла якась інформація?

 - Мені написав один з місцевих громадських активістів, що дійсно, за часів Незалежної України, там підняли першими наш стяг на Луганщині. Але офіційних підтверджень цьому немає. Міські газети, листівки тощо - в окупації. Поки я звертаюся до колег з інших музеїв, які мають бодай якісь архіви, і ми шукаємо. До речі, одна з причин, чому всі ініціативи Кремінського краєзнавчого музею зараз здебільшого цифрові - це тому, що дуже складно відновлювати спадщину, коли нічого не було оцифровано. 

Фото з музею

  - Наскільки зараз є запит на пам'ять? Бо бачу, що певний час люди, що втратили дім, чіпляються за це як за опори, а згодом спираються на інше. А хтось навпаки, як от ми, живемо та працюємо у спогадах. І мені дякували, наприклад, що у нас на сайті можна знайти світлини ті ж, бо архіви втрачені.

 - За моїми враженнями, люди дедалі більше звикають до нових викликів життя і частіше думають про те, як вижити, прогодувати родину та винайняти житло. Через буденність у людей часто не вистачає сил на ностальгічні спогади. Та, звісно, є ті, хто не відпускає минулого життя — для них особливо важливі архівні фотографії, можливість поділитися родинними історіями та спогадами. Часто чую "потім, та кому це цікаво?!" І доводиться переконувати. 

Фото з музею

 - Як з вами зв'язатися? Та про що б ти хотіла сама сказати.

 Facebook: facebook.com/museum.kreminna

Email: museum.kreminna@gmail.com

Скажу, що музей створює віртуальний архів громади. Ми зберігаємо не лише дати й події, а насамперед — пам'ять про людей. Віримо, що кожен має, чим поділитися. І кожна історія має значення.

1. Спогади про військових

Ми шукаємо історії про кремінян, які загинули на війні. А також розповіді військових, які були там, і цивільних, чиє життя назавжди змінилося. Нам важливо почути, як це було для вас. 

 2. Робота на підприємствах

Ми шукаємо людей, які працювали на залізничній станції, баянній фабриці, меблевому комбінаті чи на інших підприємствах нашої громади. Те, що зараз може здаватися звичайною роботою, колись було основою всього життя — годувало родини, об’єднувало людей, створювало спільноту. Ми хочемо зібрати ці історії. Якщо ви пам’ятаєте це життя — поділіться з нами. 

 3. Старі фотографії

Може, у вас ще зберігаються старі родинні фото, ми будемо дуже вдячні, якщо ви дасте змогу зробити з них копії для музею. Нам важливо зберегти не лише обличчя, а й те, що на задньому плані — подвір’я, хати, дерева, одяг, пейзажі, дрібниці побуту. 

 4. Родинні рецепти

У кожного з нас є страва, яка пахне дитинством. Пиріжки, які бабуся пекла на вихідні. Або борщ, який готувала мама, і його смак ні з чим не сплутаєш. Це не просто їжа. Це — частина дому, частина любові, яку не можна забути. Поділіться, будь ласка, своїм рецептом. Історією, яка за ним стоїть. Ми хочемо зібрати ці кулінарні спогади як частину нашої спільної пам’яті.

5. Артефакти

Ми знаємо, що багато хто з вас виїжджав поспіхом. Але навіть тоді ви брали з собою речі, які не могли залишити — ключі від дому, листівку, маленьку іграшку, книжку. Ми хочемо дізнатися про ці речі. Про те, чому саме вони. Навіть якщо вам здається, що це щось зовсім звичайне — для нас це важливо. Бо з таких деталей складається справжня історія громади.

Як поділитися: надсилайте свої історії, фото, спогади або рецепти на електронну пошту: museum.kreminna@gmail.com.