Ганна Щеблєтова про службу: «Я просто хотіла бути корисною!»

Сьогодні, 1 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці в Україні святкують День захисників і захисниць України. Його започаткували  14 жовтня 2014 року президентським указом із назвою «День захисника України». Через реформу церковного календаря в Україні з 2023 року святкування перенесли з 14 жовтня на 1 жовтня. У серпні ж 2021 року свято перейменували на «День захисників і захисниць України» для встановлення статевої рівності.

Жінок у нашій армії, дійсно, більшає з кожним роком. Сьогодні захисниця може бути реалізована як у тилу, так і в бойових умовах. Уже створена спеціальна жіноча форма та бронежилети, що враховують фізіологічні особливості. Це не просто деталі — це визнання того, що українки є рівноправною частиною війська. Вони служать на передовій, керують підрозділами, лікують поранених, забезпечують логістику й беруть на себе відповідальність поруч із чоловіками. Кожна має можливість бути корисною державі: у війську, у волонтерстві, у щоденній праці для фронту.

Ганну Щеблєтову багато хто знає як вчительку, волонтерку, дружину військового, який служить з 2014 року. Проте цієї осені вже рік, як пані Ганна сама поповнила ряди Збройних сил України. Сьогодні говоримо з нею про роль жінки в армії, її демократизацію та допомогу військовим у цей непростий для країни час.

 - Панні Ганно, чи була колись служба вашою мрією?

 - Це не  було моєю мрією, але такі наші реалії життя. Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Війна з нами вже 11 років. Однак у Сіверськодонецьку, куди я переїхала після захоплення мого міста, було інше її сприйняття все одно. Там у нас світилися очі – бо сприймали все з надією. Так, це був біль, ми часто плакали, бо знали багатьох хлопців. Але такого масштабу не було! Була своя спільнота, друзі, там я розуміла, що віддаюся повністю, допомагаю. Така моя місія. А ось після повномасштабного вторгнення я стикнулася з таким почуттям провини… Я думаю, що не одна це відчула. Багато про це говорило людей – оце відчуття, що ти або  мало робиш, або робиш взагалі не те. Що ти можеш більше. Що там потрібні руки. Плюс наклалося те, що почалися проблеми у школі, скоротилася кількість учнів. І в мене сталося вигоряння. Коли ти відчуваєш, що ти не можеш більше запалювати. У Сіверськодонецьку у мене очі горіли, ми запалювали на уроках, запрошували до себе військових, допомагали їм, якісь акції влаштовували. І ти горів цим.  Вже після вторгнення я брала участь у конкурсі «Вчитель року», сертифікат отримала, але вже розуміла, що не відчуваю тих емоцій, просто вигоріла. І прийшло бажання – а чи не спробувати все поміняти кардинально? Одразу скажу – свій гештальт я не закрила. Бо, зізнаюся, що воліла б бути десь на сході. Але у мене дитина, яка потребує уваги, чоловік, який служить багато років. Ми з ним порадилися і домовилися, що це буде переважно служба в тилу. Але, звісно, я військова, яка підпорядковується своєму командирові. Ти не належиш собі, ти не можеш нікуди виїхати, не написавши рапорт. І може бути наказ їхати кудись. Проте я хотіла бодай таким чином, але бути корисною. Жінки можуть бути в тилу й виконувати дійсно багато потрібної та важливої роботи. Бо армія – це велика система. І щоб вона працювала, потрібні різні підрозділи, різні професії.

 - Яке ставлення до жінки в армії? Бо чути доводиться, звісно, різне.

 - Армія у нас стає більш демократичною. Я можу це знати, бо у мене чоловік служить 11 років. Що я можу сказати — є правильне, поважне  ставлення до жінки. І вони сьогодні можуть мати звання, робити військову кар’єру. Жінка може виконувати багато роботи у війську.  Є повага, перш за все. Звісно, що є і чорний гумор в армії у чоловіків, переважно між собою. Ми з ними можемо десь підколювати один одного, але завжди є якась межа.

Зазначу, що мені пощастило і з командиром, і з побратимами. У нашому підрозділі я єдина жінка. Дуже приємно, коли, наприклад, привітали з днем Ганни. Вже дві подяки навіть є.

 - А взагалі багато жінок зараз?

 - Загалом  жінок більшає останнім часом. У нашій частині їх немало. І робота у них різноманітна. На різних посадах. Багато залежить від людини теж. Як ти себе поводиш. Цінують професіоналів усюди.

 - Як рідні сприйняли ваше бажання служити?

 - Батькам я спочатку не казала, потім вже це зробила, заспокоїла. Чоловік сприйняв з гордістю, підтримував мене.

З чоловіком

 - Радитеся з ним з приводу службових моментів?

 - Звісно! Мені було трошечки легше, бо все одно ж я у війні давно, знаю багато нюансів. Яку форму купити, наприклад. Хоча нам видали все. Навіть жіночі комплекти форми.

 - Якість добра?

 - Так, доволі гарна якість. Але я все одно готувалася. Вивчила, що мені треба, що куди краще брати з собою. Переживала, бо з одного боку — ніби все знаєш, але то ж в теорії було.

 - На навчанні не було відчуття та думок: «Куди я потрапила»?

 - Ні! Я кайфанула! Я сама себе перемогла! Виконувала навіть те, про що й уявити не могла, що я це зможу. Що, наприклад, зможу подолати ту смугу перешкод. Це відбувається двічі за навчання. Ти лягаєш під танк, стріляєш. Нас там атакували з усього. Це перемога над собою, перш за все. Для мене це була й ще терапія своєрідна моральна. Бо був дуже емоційно-напружений стан. Чоловіка чекаєш, постійна невідомість, невизначеність. Звісно, що це не порівняти з військовими діями. Тому що ми там провели кілька днів усього в умовно наближених бойових діях лише. Ти можеш тільки приблизно відчути те, що відбувається на передовій.

Це також можливість навчитися чомусь новому. Та ж медична допомога. Але такі знання треба постійно оновлювати, тренуватися. Адже мова йде про життя. У нас були круті інструктори. Які мають бойовий досвід.

Я дізналася тут про багато речей. На щось дивишся тепер з іншого боку. До того ж я вчитель – звикла працювати з дітьми. А тут вже дорослі люди. Все інакше.

Навчання

 - За рік служби можете сказати – все так, як уявлялося?

 - Все було дуже спонтанно, коли я вирішила піти служити. І щоб розмірковувати, як це буде – такого не було у мене. Я просто взяла та пішла. Я не малювала собі ніяких райдужних картин. Звісно, що розуміла – може бути різне. Готувалася до всіляких умов. Але планів та чіткої картини не було. Я просто хотіла бути корисною.

 - Зараз відчувається кадровий голод в армії?

 - Відчувається брак людей, дійсно. Бо армія – все одно ненормований графік, де б ти не служив. І охочих черга не стоїть. Дефіцит завжди був і є.

 - Волонтерство теж залишається з вами, як я бачу з ваших соціальних мереж.

 - Я коли йшла до навчального центру, всіх попередила – що я все, призупиняю волонтерство. Я розуміла, що фізично не зможу охопити все. Але як це покинеш… Я дякую нашій команді, яка бере на себе більше саме фізичної роботи. На мені ж лишилася комунікація з військовими, замовлення, збори, звіти. Багато чого я вже не можу сама зробити, бо у мене 1 повноцінний вихідний.

 - Складно поєднувати?

 - Не виходить від цього відсторонитися. Бо запитів дуже багато. Ми поговорили з нашими  — всі сказали, що будуть робити все. З нами пані Людмила та Світлана з Сіверськодонецька, дівчата наші з Івано-Франківська, наші юнаки 60+ з Косова. Усього у нашій команді десь 7 людей. У Косові перемотують, перфорують, ріжуть, пересилають нам сюди, а дівчата вже додому забирають, адже є проблема знайти приміщення. Поки так виходить працювати, працюємо.  Робимо великий обсяг, дякуючи тим людям, які нас підтримують.

Щодо поєднувати… Коли я на службі, ні про що не думаю. Як тільки додому – думки не покидають. Ми у 2014 році так вірили, що ось-ось! Навіть після 8 років були сподівання, піднесення. Зараз дуже важко розуміти масштаб нашої біди.

 - Замовлень багато?

 - Так, багато. Не збавляємо темпів. Бо сітка – це розхідник. Ми авіацію, танки, гармати накриваємо. Бо вони люблять легкі сітки. Фронт більшає, замовлень – відповідно, теж. Всіх треба закривати!

 - Форс-мажорів теж більшає?

Так, ось, наприклад, нещодавно був приліт у Дніпрі, поцілили у найбільше виробництво спанбонду. Але знайшли вже інший варіант. Сітки нашим будуть! Були випадки, коли били по «Новій пошті». Вони ж знають, по чому бити. Але ми завжди акумулюємо сили.

 - А як зараз ідуть збори?

 - Збори важко зараз йдуть, це факт. Можливо, я вже десь морально виснажена, а люди хочуть бачити позитив, якого я дати не можу. Не можу я писати – вперед, вперед, вперед. Люди втомилися. Донатять одні й ті самі. І багато відходить. Проблеми. Захворювання. Дуже багато зараз стикаються з такою бідою, як онкологія. Стрес потім наздоганяє.

Присяга

 - Після війни хотілося б знов вчителювати?

 - Ні, я більше не уявляю себе у вчителюванні. Вимоги суспільства та ганебна зарплатня – це губить всі твої зусилля. Дітям потрібні вчителі, такі, щоб могли дійсно запалити. Але дуже важко запалювати, коли ти отримуєш мізерну зарплатню і при цьому нескінченну кількість конкурсів. І у мене вже немає бажання запалювати. Можливо, щось зміниться. Ніхто не знає, що завтра буде.

Я жалкую, що мені ця ідея піти служити не прийшла раніше у голову. Ще у Сіверськодонецьку. Але тоді мені здавалося, що стільки ми всього робимо! Зараз же у мене вже мої учні воюють. Так цікаво, коли командир – учень мій колишній. Вже вище за тебе і за посадою, і за званням. Я йому сітки надсилала. Це приємно й трохи дивно. Це така гордість! Є ті, хто вже багато пережив, був поранений. Але от мій учень повернувся, працює інструктором.

 - У що хочеться зараз вірити?

 - Так хочеться вірити у щось гарне, світле, попри важкі часи. Ми ж така нація, яка намагається жити, сміятися, жартувати, навіть крізь сльози. Хочеться вірити, що ми вистоїмо й наша боротьба, як і покладені життя воїнів, не були марними! СТОЇМО!