«Школа – це люди, а не будівля». Як Сіверськодонецька музична школа відновила роботу в релокації

Сіверськодонецька музична школа №1 відновила діяльність у Дніпрі у 2024 році, де наразі мешкає частина її викладачів та учнів.

Закладу вдалося зберегти кістяк педагогічного колективу та перейти на змішаний формат роботи, пристосувавшись до умов релокації. Він продовжує тримати міцний зв’язок з громадою, беручи участь у благодійних концертах, культурних заходах, представляючи місто на конкурсах та фестивалях.

Директорка Маргарита Польова наголошує: сила школи – не у стінах, а в людях, які допомагають один одному долати труднощі. Про те, як заклад пережив окупацію рідного міста та переїзд і як працює сьогодні, вона розповіла в інтерв’ю SD.UA.

 – Якою була Сіверськодонецька музична школа до повномасштабної війни? Що вона означала для міста й для вас особисто?

 – До повномасштабної війни це була жива, сильна школа з традиціями й майбутнім. Культурна опора, гордість, осередок духовного життя міста. Там формувалася душа Сіверськодонецька.

Я згадую її як місце світла. Де завжди звучала музика, дитячі голоси, сміх.

Особисто для мене школа завжди була чимось значно більшим, ніж просто робота. Друга домівка, спільнота однодумців, простір творчої свободи – ось так вона відчувалася.
Звісно, за цим стояла й велика відповідальність: за дітей та викладачів, за атмосферу й репутацію закладу, які будувалися роками.

Музична школа до окупації Сіверськодонецька

 – Коли ви вперше усвідомили, що місто доведеться залишати? Що тоді відчували?

 – Це усвідомлення прийшло не одразу, але дуже болісно. Було відчуття розгубленості, страху й нереальності того, що відбувається. Найважче – думка, що доводиться залишати не стіни, а людей, нашу спільну історію.

Почалися такі обстріли, що іноді викладачі фізично не могли дістатися до школи. Страшні звуки, вибухи, дим, пожежі навколо… Ти не розумієш, де сховатися, куди бігти, як врятуватися.
Було відчуття повного хаосу: не знаєш, чи вдасться завтра вийти на зв’язок, чи буде ще місто, чи буде школа. Навіть думка про те, чи вдасться забрати трудові книжки, здавалася майже нереальною.

 – Момент вашого виїзду з міста. Яким він був?

 – Покидати ще не окуповане місто було надзвичайно важко. Дві сумки, рюкзак – і відчуття, що це тимчасово. Тоді майже всі вірили, що за кілька місяців повернуться. Ніхто не уявляв, наскільки довгим буде цей шлях.

Директорка Маргарита Польова

 – Як школа працювала перший час після окупації міста? З якими викликами стикнулися?

 – Перший час ми працювали фактично «на ентузіазмі» та людській витримці. Без приміщення та інструментів, часто без стабільного зв’язку.

Не було впевненості ні в чому. Проте я, як керівниця, намагалася контролювати ситуацію настільки, наскільки дозволяли умови. Через Viber надсилала викладачам вказівки, як діяти під час тривог, де в місті ще залишалися бомбосховища, як берегти себе. Це було не про навчальний процес – це було про виживання.

Я безмежно вдячна нашим сторожам, які, ризикуючи власним життям, залишалися на робочому місці.

Щоб зберегти колектив, заклад вимушений був ухвалити рішення про призупинення навчального процесу. Всі працівники отримували лише дві третини від окладу.

Найбільшим викликом була невизначеність і психологічний стан дітей та педагогів. Подолати це допомогли взаємна підтримка, віра в необхідність зберегти школу й розуміння, що мистецтво зараз – це опора.

З вересня 2024 все ж таки вдалося перевести школу зі "сплячого" режиму в активний. За підтримки Сіверськодонецької міської військової адміністрації та відділу культури викладачі набрали учнів.

Спочатку це були тільки піаністи та скрипалі, а з вересня 2025 року долучилися учні класу співу та вокальні ансамблі.

 – Чи були моменти, коли здавалося, що школу вже не вдасться зберегти?

 – Такі моменти були, звичайно. Були миті повного відчаю, не буду приховувати. Їх не могло не бути, коли втрачено приміщення, інструменти та звичний уклад життя. Але щоразу у такий момент з’являлися діти, колеги, батьки. А разом з ними – відчуття, що ми потрібні й важливі.

Їхні дзвінки й повідомлення не дозволяли зупинитися. Я чітко розуміла: якщо зараз здамося, зникне не просто заклад, а частина культури нашого міста. Тож допомогло оце відчуття відповідальності й, знову ж таки, усвідомлення, що школа – це люди, а не будівля.

 – Як за цей час змінився педагогічний колектив?

 – Колектив пройшов через втрати, переїзди, страх, адаптацію. Нас стало менше, але ми стали ближчими одне до одного. З’явилося більше універсальності, взаємопідтримки, готовності вчитися нового.

Також хочу сказати, що сьогодні кожен педагог – це не лише викладач, а й психолог: підтримка та приклад стійкості для дітей.

Викладачі школи отримали подяки з нагоди професійного свята

 – А як війна й релокація вплинули на кількість учнів?

 – Логічно, що кількість учнів зменшилася, але географія розширилася. Наші діти тепер у різних містах і навіть країнах. Це інший формат, але він дає можливість зберегти зв’язок.

На початок поточного навчального року ми прийняли 48 учнів. З них 36 учнів – на фортепіано, 7 – на скрипку та 5 – на вокал. На кінець грудня 2025 року контингент склав вже 54 учні.

 – Наскільки важко організувати управління й навчання в теперішніх умовах?

 – Наразі школа працює за основними музичними напрямками: інструментальне виконавство, вокал, музично-теоретичні дисципліни, ансамблеві форми – з урахуванням можливостей офлайн та онлайн-навчання.

Я живу в Черкасах і розв'язую всі управлінські питання дистанційно. Частина педагогів знаходиться у Дніпрі.

Як викладачка скрипки поєдную офлайн- і онлайн-роботу: частина моїх учнів займається зі мною в Черкасах, частина – дистанційно з інших міст. Так само й інші викладачі.

Це складна робота щодня. Різні міста, формати, часові пояси, технічні питання, відключення світла. Управління школою в таких умовах – це постійна напруга. Але найважливіше – школа живе.

Заняття онлайн з музичної літератури

 – Чи беруть учні участь у конкурсах і фестивалях? Які результати вже є?

 – Так, діти й викладачі активно беруть участь у всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Лауреатами перших премій за минулий рік стали, зокрема, Поліна Тітченко, Ксенія Кравцова, Марія Назаренко, Єлизавета Чумакова, Станіслава Ратушенко, Вікторія Бердецька. Є також другі й треті місця на міжнародних фестивалях у Києві та Одесі.

Для багатьох дітей це був перший серйозний конкурсний досвід уже в умовах війни.

Диплом учениці Сіверськодонецької музичної школи

 – Чи змінилися підходи до оцінювання й вимоги?

 – Так. Ми стали більш уважними до стану дітей, гнучкішими у вимогах, але не знизили планку якості. Керуємося правилом, що головне – розвиток, а не формальна оцінка.

 – Що найбільше втратили діти через війну в мистецькій освіті, на вашу думку?

 – Спокій, стабільність, відчуття безпеки, сцену у звичному форматі, живе спілкування. Багато хто залишив на окупованій території свої музичні інструменти. Але вони не втратили бажання бути постійно у творчому русі.

Звітний концерт

 – А що нового й позитивного з’явилося?

 – Відчувається внутрішня зрілість, дорослість, глибина. Зросло відчуття відповідальності. Ми навчилися цінувати кожен урок, кожен виступ, кожен день разом. Загалом стали сильнішими як спільнота.

 – Школа залучена до життя громади?

 – Звісно! Ми – учасники майже всіх культурно-просвітницьких заходів, які організовує міська адміністрація. Учні й викладачі виступають на благодійних і тематичних концертах, у гуманітарних хабах, медичних закладах, долучаються до волонтерських і культурних ініціатив. Це саме одна з тих ниточок, які дозволяють тримати зв'язок з громадою.

Виступ вокальних ансамблів "Сузір'я" та "Діти майбутнього" (керівник Світлана Тисячна) у хабі "Я Маріуполь"

– Питання щодо інструментів і забезпечення, про що ви вже трохи згадували. Що потребує покращення?

 – Інструменти – одне з найболючіших питань. Ми для занять купили у 2024 та 2025 році по одному цифровому піаніно. Ще одне акустичне піаніно (орендоване) є у кабінеті Палацу культури "Металург" у Дніпрі. Але при відключеннях світла цифрові піаніно не працюють, тому це велика проблема для занять. Для проведення концертних заходів придбали апаратуру. Дві скрипки мені подарували волонтери.

Але потреба в інструментах, в концертних нарядах для вокальних ансамблів та кабінетах для занять залишається, бо зараз стало більше учнів. Також потребує покращення матеріальна база, технічне забезпечення, приміщення для занять.

Попри все, ми відчуваємо підтримку від громади, від Сіверськодонецької міської військової адміністрації, волонтерів, благодійників, колег з інших закладів. Ця підтримка – не завжди матеріальна, але морально надзвичайно важлива. Тому ми віримо, що всі труднощі тимчасові.

Учениці Маргарити Польової

 – Що сьогодні мотивує педагогів залишатися в професії?

 – Очі дітей і їхні результати. Музика, яка звучить попри війну. Усвідомлення того, що наша робота – це збереження культури, пам’яті й ідентичності нашого міста.