«Били струмом і водили на розстріл»: 66-річний боєць з Луганщини розповів про три роки полону

Військовий зі Сватового, 66-річний Валентин Пономарьов пережив три роки російського полону та тортур, але після визволення повернувся до служби.

Свою історію боєць 111 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, уродженець Луганщини на псевдо «Дід» розповів в інтерв’ю Суспільному.

Валентин Пономарьов пішов на фронт добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення, коли йому було 62 роки.

«О 4:00 ранку я почув вибухи. Відразу зібрався, побіг у сватівський батальйон тероборони. Вийшов командир батальйону, я питаю: "Пане полковнику, дідів, як я, беруть?" Він питає: "Скільки вам років?". Кажу: "62 с половиною". Автомат до рук – і в окоп. Так я пішов служити з першого дня війни… Я не зміг сидіти вдома. Мені совість не дозволила б», – розповів він.

У 2022-му, під час оборони селища Південне на Луганщині, потрапив у ворожий полон. За словами військового, окупанти зустріли його дуже «гаряче»: били по тулубу автоматами та по голові, травмували коліно, за пів року по тому в легені чоловіка виявили кров.

Пономарьов згадує, що в штабі окупантів, який був розташований у колишньому приміщенні митниці у Рубіжному, командир батальйону підрозділу «Ахмат» водив його «на розстріл» – стріляли повз із пістолета з глушителем, «а переді мною за долі секунди проминає все життя...» Одного з полонених, за словами «діда», так покалічили, що «коли чеченці привезли російське телебачення нас знімали, у нас ушкодження були непомітні, а в нього лице було побите – його не знімали».

Військового доправили до комендатури у Новоайдарі, потім – до Луганського СІЗО №4, де він провів 6 місяців. Там, за його словами, над полоненими знущалась охорона, «а начальник цього СІЗО двох людей там убив».

«Нас катували. Очі заплющені, мішок на голові, стільчик культурненько засланий клейоночкою, і чіпляють за вуха дві клеми, і током б’ють. Ну, каже: "Що, старий, як? Як сердечко?". Кажу: "Та терпимо". " – Ах, ти, б**дь, стара", і нумо додавати…», – згадує експолонений.

Потім Пономарьов опинився у Довжанську, в колонії №38. У цей час його дружина була в окупації та навіть провела якийсь час у в’язниці.

«Я так думаю, що хтось її здав, бо бачили, як я двічі приїжджав з хлопцями додому за бензином і за тормозком, бачили мене в формі, зі зброєю. Її забрали і тримали у в'язниці в Старобільську. Вона відмовилася їсти, три доби не їла, і потом її відпустили», – розповів чоловік.

У 2025-му «діда» перевели до російської тюрми в Мордовії, де полонені «вісім місяців не бачили денного світла: там були решітки, а з вулиці вікна забиті залізом. Прогулянок не було». Спецназ, який охороняв полонених, Пономарьов називає «нелюдями».

«В мене немає слів (передати – ред.), що вони там з нами робили. І шокерами, і киянками,.. Мене і в унітазі топили. Катували дуже довго. Там за кожен удар треба кричати: «Спасібо, гражданін начальнік». Тебе б'ють, а ти маєш… (проситися – ред.). І шокерами б'ють. А я кричати – кричу, а проситься – не просився. А хлопці кажуть: «Діду, просися. Бл*ть, закатують. Просися, бо закатують», – розповів він.

За словами військового, як тільки відкривали двері, полонені мусили «падати на коліна: ноги ззаду схрещені, руки – за спиною, аж щоб до лопаток діставав, щоб лоб і ніс до підлоги торкалися. Я вже приїхав у Вінницю у шпиталь, а в мене на лобі ще була мозоль». Щодо годування – полонені мали прийняти їжу, поїсти, помити посуд і здати його за п’ять хвилин, тож обпалене піднебіння «через день облазило».

Пономарьов докладно описав фізичні та моральні знущання, які вороги чинили над українськими полоненими. За його словами, «що там фашисти робили з військовополоненими, то мультики у порівнянні з тим, що там з нами робили».

«Команди водопій, ладушки та російський гімн. Моральні знущання з українських військовополонених. Ще в них улюблене було. Хлопця, який був старшим у камері, у нас клали на стіл. Він приймав позу покійника, а нас змушували класти рушники на голову, як хустки, – і ми «тужили», «похорон». А ще один мокрим рушником його треба було бити по голові, бісів виганяти.

Був бачок – виварка, наповнена водою. І от команда всім, хто в камері, шістьом чи вісьмом: «водопій». Ми маємо підняти цей бак з водою і тримати, опустити його не маємо права, поки всю воду не вип’ємо. Уявіть, скільки там води? 30 чи 40 літрів. А в туалет – тільки з дозволу. Там лінія була, яку заборонено переступати: бачок з водою з одного боку лінії, а туалет – з іншого… А коли давали їсти або заходили до камери, змушували кричати: "Слава рускому спєцназу"», – розповів він.

У полоні Валентин Пономарьов пробув до 23 липня 2025 року. Каже, що вижити допомогло бажання повернутися додому. Найбільше його турбувала думка, що в Україні визволених з полону вважатимуть зрадниками.

«Ми думали, у нас будуть плювати. А там люди стояли з ліхтарями та вітали нас. Так було на душі, сльози текли…» – пригадує експолонений.

Після повернення на нього чекало лікування та реабілітація, а ще – рішення повернутися до служби. Син Валентина Пономарьова також служить в армії.

«Коли іде ця загарбницька війна, навіть попри свій вік, я не можу сидіти вдома. Ну що б я робив зараз вдома? Пив би, горе заливав? Я краще буду тут, буду хлопцям допомагати», – пояснив своє рішення повернутися на фронт військовий зі Сватового.

Читайте також: «За спиною крила відчув» – історія звільненого з полону військового медика з Луганщини Олексія Шевченка