Сєвєродонецький літописець Микола Скурідін

СЄВЄРОДОНЕЦЬКИЙ ЛІТОПИСЕЦЬ МИКОЛА СКУРІДІН: «МОЇ ФОТО ЛЮДИ ОЦІНЯТЬ РОКІВ ЧЕРЕЗ 100»

Навряд чи в Сєвєродонецьку є ще одна така людина, яка у свої 58 років подорожує велосипедом і досліджує найцікавіші місця Луганщини. І не просто подорожує, а документує найбільш цінне і важливе для історії - ЧАС. Микола Скурідін, якого місцеві жителі знають, як досвідченого фотографа, охоче погодився на інтерв’ю з кореспондентом «ЛУГАНЩИНИ.UA».

Роман НАЗАРЕНКО

– Миколо Васильовичу, я так розумію, що ваше захоплення фотографією розпочалося ще з дитинства?

– Так. Ми з товаришем захопилися фотографією у восьмому класі. Розумієте, працювати з проявником тоді було романтично: вмикався червоний лабораторний ліхтар, вікна затулялися ковдрою...А вже коли вчився в інституті, купив у комісійному магазині одну із перших моделей фотоапарата «ФЕД». Пізніше придбав «Зеніт» із напівавтоматичним регулюванням експозиції.

Коли народився син, я фотографував його перші кроки – дома зберігалися тисячі слайдів. Потім була перебудова, початок 90-х років, і через певні причини до фотоплівки я охолов. І тільки коли набуло поширення цифрове фото, я знову взявся за улюблену справу.

– Фотографуючи людей, цікаві місця, найбільш значущі події Луганщини, яка у вас була головна мета? Маю на увазі, створити свою виставку, зберегти фото для нащадків, чи, може, ще щось?

– Конкретної мети у мене не було. Почав фотографувати знайомих людей і викладати фото у соціальні мережі. Вони його оцінюють – ставлять лайки, і для мене – це символічна винагорода.

Спочатку викладав фото у відомих російських соцмережах. А, здається, у 2010-му році в Льодовому Палаці проходив Чемпіонат світу з жіночого волейболу, найбільш цікаві моменти якого я намагався сфотографувати. Приїхали спортсмени з різних країн. Із деякими з них я зав’язав знайомство, і виявилося, що між собою вони спілкуються у Facebook. З того часу всі фото я викладаю там.

Місцевий художник Юрій Баранов виготовляє макети, на яких позначена вся територія хімкомбінату «Азот». 2007 рік

Думаю, що зараз мої фото великої цінності не мають. Мої фото люди оцінять років через 100 (сміється). Я часто буваю у Лисичанському міському краєзнавчому музеї. Ось там, дійсно, є історичні фото, які мають велику цінність.

– Які знімки за увесь цей час ви вважаєте найбільш важливими?

– Чесно кажучи, я не можу виокремити одну найбільш важливу подію. Але дуже жалкую, що у мене зовсім немає фото за 2014 рік, коли Сєвєродонецьк упродовж двох місяців був окупований. Це пов’язано з тим, що фотографувати в той час було небезпечно для життя. Щоб не ризикувати, я жив на дачі за містом.

– Що можете згадати з того періоду?

– Якось ми з товаришем поїхали велосипедами у Муратове. Як не дивно, біля сільради ще майорів український стяг. Неподалік був ставок, і я уявив, який тут може бути красивий кадр.

Тільки-но витяг фотоапарат, відразу звідкілясь з’явилися п’яні сторожи і почали казати, що ми коректувальники вогню.

Сторожів було багато, а нас лише двоє. Стало не до жартів. Ледь удалося їх заспокоїти, щоб відчепились. Проте на півдороги вони наздогнали нас машиною і почали погрожувати, що здадуть «народній міліції». Ледь залишили у спокої. Це вам хороший приклад того, що відбувалося на Луганщині під час окупації.

Волейбольний турнір у Рубіжному. 2004 рік

– Ви вживаєте слово окупація. Однак велика кількість людей на Луганщині уникають називати речі своїми іменами. Було б цікаво узнати, як формувався ваш світогляд?

– Я закінчив Московський фізико-технічний інститут, в якому викладав Петро Капиця, а ще раніше його батько. Багато наших викладачів їздили в зарубіжні наукові відрядження. Приїжджаючи звідти, вони ділились із нами своїми враженнями. Звичайно, у той час відкрито вони нічого сказати не могли, проте схиляли нас до роздумів.

Нас готували для науково-дослідних інститутів, які працювали на військову промисловість. Уже тоді було зрозуміло, що радянська наука в занепаді. Зарубіжні технології значно випереджали наші.

Фізику ми вчили за перекладеним на російську мову дванадцятитомником, який видали науковці із університету Берклі. До речі, щоб бути у курсі світових досягнень у науці, ми читали у бібліотеці зарубіжні наукові журнали мовою оригіналу.

Сліпої віри, яка панувала тоді в суспільстві і насаджувалась у комсомолі, що все радянське – це найкраще, у нас на курсі не було. Ми добре знали: щоб замінити у нашому літаку двигун, потрібно затратити 200 людино-годин, тоді як у США цей показник становив 10 людино-годин. І коли після лекцій академіків із основних предметів до нас приходив сивий викладач і розповідав про науковий комунізм, вимагаючи, щоб до цього предмету відносились, як до науки, ми серйозно його не сприймали.

Всеукраїнський дитячий турнір із волейболу серед шкіл-інтернатів. 2009 рік

Щодо сучасних подій, то переломним моментом для мене стало побиття агресивним натовпом сєвєродончан, які прийшли на флешмоб, організований у квітні 2014 року на підтримку територіальної цілісності України. Стало зрозуміло, що пенсіонери з російськими стягами разом із тітушками уособлюють старий радянський режим, який хоче відновитися. Для мене це було неприйнятно.

– Ви багато подорожуєте Луганщиною. У яких місцях побували і що цікавого там побачили?

– Спочатку ми об’їздили всі навколишні села і водойми біля них: Чабанівка, Кудряшівка, Гаврилівка, Варварівка... аж до Затишного – це ліси у Кремінній. За свідченнями місцевих краєзнавців, у Боровському зберігалася найстаріша дерев’яна церква на Луганщині.

Джерело мінеральної води насиченої сірководнем у Новопскові. 2008 рік

Біля Луганська в містечку Олександрівськ розташована садиба поміщика Костянтина Юзбаши, який хазяйнував тут із 1772 року. Ми блукали там архітектурними будівлями, які місцями почали від часу руйнуватися. Після Другої Світової на цьому місці відкрили туберкульозний диспансер.

Одна із останніх знахідок, яка мене зацікавила, це помічена літерами цегла у Лисичанську. У такій спосіб уряд Царської Росії зобов’язував виробничників маркувати цеглу, щоб у разі недотримання технології будівництва можна було б знайти конкретного власника заводу.

Про археологічну експедицію під керівництвом професора Сергія Санжарова поблизу селища Шипилівка у Попаснянському районі я прочитав у Інтернеті. На наступний рік зібрав команду однодумців, і ми поїхали до археологів дивитися, як йдуть розкопки ставки одного з ханів Золотої Орди. Було знайдено тавро, яким таврували мідні гроші, вудила, величезні казани для приготування їжі та інші предмети. На грошах викарбувані роки з 1361 по 1370, за якими історики можуть визначити, хто саме з ханів тут верховодив.

До війни їздили у Слав’яносербській район. На Бахмутській трасі біля Слав’яносербська стоїть величезний пам’ятник політруку, якого під час бою сфотографував Макс Альперт.

Коли зрозуміли, що все цікаве на Луганщині побачили, почали їздити у Донецьку область. Справило велике враження мальовниче село Серебрянка, що на березі Дінця неподалік Сіверська. Всього, звичайно, не розкажеш.

Нажаль, у зв’язку з війною багато освічених розумних людей виїхало з нашого міста. Уїхав місцевий краєзнавець Сергій Каленюк, у якого зберігається багато цікавих документів про наш край.