Осанна волонтерам із Дніпра

О 9-й ранку я підійшов до місця відправлення евакуаційного рейсу, на нього чекали ще 4 людини.

Дуже літнє подружжя їхало до дітей у Київ. Вони з явною турботою ставились один до одного та до великої білої кішки, яку везли у клітці. Їхні діти додзвонилися до Сєвєродонецької військово-цивільної адміністрації, і про цих пасажирів організатори евакуації знали заздалегідь.

З певною натяжкою можна вважати, що мені місце в автобусі забронювала волонтерка із гуманітарного центру.

Ще один дуже літній чоловік із певними дивацтвами у поведінці прийшов до місця відправлення автобуса пішки з дому, що знаходився біля тролейбусного управління. Прийшов навмання, ні з ким не порадившись і не маючи жодної іншої інформації крім ймовірного місця відправлення. Він не мав нікого в Дніпрі. І взагалі, схоже, нікого ні де не мав. Їхав, не знаючи куди. У нього було кілька сумок, більше схожих на вузлики. Їхати далі з Дніпра до Львова він відмовився, оскільки хотів повернутися додому, коли перестануть стріляти. Поки ж просив волонтерів, щоб його влаштували на роботу у селі.

Останній претендент на евакуацію - молода людина з крихітним рюкзаком і без документів та без телефону. Він каже, що документи та телефон у нього вкрали у перший тиждень війни, коли він сидів у підвалі. Але довідки від поліції про втрату документів він теж не мав. Про рейс він нібито дізнався випадково і одразу вирішив їхати. З Дніпра він поїхав далі до Львова.

Чекали автобуса ми приблизно пів години, він приїхав на пів на десяту. В автобусі були водій і працівник Сєвєродонецької військово-цивільної адміністрації, вони відвезли нас до Лисичанська, до будівлі ДСНС біля центрального ринку. Тут вже зібралися для евакуації жителі Лисичанська, Привілля та Новодружеська. З двох останніх містечок людей доставляли до Лисичанська місцеві волонтери. Наскільки я зрозумів, не безкоштовно. Лисичанська військово-цивільна адміністрація підвозом людей із міст-супутників не займалася. Серед лисичан, що евакуювалися, була літня жінка, яка пересувалася в інвалідному візку, її в автобус внесли і посадили на першому сидінні.

Об 11 годині до будівлі ДСНС під'їхав великий автобус фан-клубу «Металург», у який ми всі, пятеро сєвєродончан та 24 лисичани, сіли. Дорогою автобус заїжджав до Бахмута та Слов'янська, де в нього сідали інші евакуйовані. У Дніпро автобус приїхав близько 20 години, практично повний.

Людей під час поїздки супроводжували дві волонтерки віком 30+, які намагалися допомогти пасажирам. У них була достатня кількість питної води і, на жаль, дуже мало продуктів харчування. Мабуть, це єдиний мінус організації, на який, схоже, ніхто не звернув уваги. Люди, які виїжджали від поневірянь війни, легко могли витримати 9-годинну поїздку без зупинок у місцях, де можна купити щось поїсти.

Натомість волонтерки постаралися допомогти з організацією проїзду евакуйованих із Дніпра далі вглиб країни. При цьому приблизно третина пасажирів заявила, що залишаються у Дніпрі, і ще приблизно третина прийняла запрошення продовжити дорогу в евакуаційному поїзді до Львова. Поїздка цим поїздом також була безкоштовною. Всім іншим волонтерки розповіли, коли вирушають потяги за напрямками, якими ті збиралися продовжити шлях. Але люди мали самі купувати на поїзди проїзні документи.

Останнє моє знайомство із роботою дніпровських волонтерів відбулося вже на вокзалі у Дніпрі. Тут перед входом стояли кілька хлопців та дівчат, завданням яких було підказати евакуйованим, як вони можуть вирішувати в Дніпрі ті чи інші проблеми. Один із них направив мене до центру допомоги сім'ям ВПО з дітьми, який знаходився в будівлі, розташованій ліворуч від вокзалу, якщо стояти до нього спиною. Приймали тут сім'ї з дітьми та людей похилого віку.

У цей вечір у центрі було багато людей з Попасної.

Під час реєстрації тут потрібно вказати, куди їдеш далі. У центрі була велика зона зі спальними місцями, в яку людину мали влаштувати, якщо її поїзд буде не скоро. В іншій частині приміщення була велика ігрова зона для дітей та місце відпочинку для дорослих. Там же можна було повечеряти: увечері 4 травня це був салат із капусти, вареники з картоплею та кефір. Можна було взяти чай чи каву. Зрозуміло, що це все безкоштовно для людей, які перебували у центрі.

Але найбільше вразила робота молодих волонтерок, які допомагали людям, чиє усталене життя порушила війна. Робили свою роботу ці дівчата з таким завзяттям, з такою повагою до переселенців, що особисто у мене виникла асоціація з обслуговуючим персоналом єгипетських п'ятизіркових готелів.

А ось повечеряти мені тут не довелось - я тільки узяв їжу, як прозвучав потужний вибух, зі стелі посипався пил. І усіх присутніх провели у сховище – підвальне приміщення цієї ж будівлі. Було у цьому щось гомеричне – люди, які уїхали з-під обстрілів на Луганщині, потрапили під обстріл у Дніпрі. Це ракета поцілила в Амурський міст, який знаходився поруч із залізничним вокзалом.

Тож, наступні дві години я провів у цьому підвалі. А потім був поїзд, що віз мене все далі від мого дому та від мого міста.