Осанна людям, завдяки яким у сєвєродончан були продукти харчування

До відправлення автобуса залишалася година, а я добряче втомився за годинну «прогулянку» містом із сумками. Крім того, довкола продовжувало бухати і біля старого масивного заводського корпусу, де розміщувався гуманітарний центр, було трохи безпечніше, ніж на відкритому майданчику біля ДК. Я попросив у Надії дозволу посидіти біля їхньої будівлі, а вона запропонувала за цей час зарядити мій телефон. Що було дуже доречно. В дорогу вона дала мені півлітрову пляшечку води та пиріжок.

За 45 хвилин, проведені біля гуманітарного центру, я зміг побачити, як тут розподіляються продукти гуманітарної допомоги. Сюди приходили люди, які представляли групи мешканців будинку, підвалу, сховища. Їм видавали бланк, який вони заповнювали (більшість приносили вже заповнений бланк) і опускали в ящик, що висить перед входом до приміщення. Ці списки потім вносилися до комп'ютера і наступного дня по ньому видавалася певна кількість продуктових наборів. Я бачив, як двоє чоловіків забирали отримані набори в сумках. Але, можливо, їх навіть розвозили волонтери та поліцейські, побачити це мені не довелося.

На жаль, така система не надто добра для людей, які мешкають у нових районах Сєвєродонецька. Від яких до цього центру 3-4 км. Внаслідок цього мешканці мого будинку за два місяці отримали гуманітарну допомогу лише три рази. А мешканці будинку, що знаходиться в районі магазину «Велика Кишеня» - жодного разу.

За роботою гуманітарного центру спостерігали двоє чоловіків, які розмовляли англійською. Про що вони говорили, я не дослухався. Але з огляду на те, що вони заходили до приміщення (стороннім до нього вхід заборонено), вони там перебували на постійній основі.

На вулиці Федоренко знаходився великий гуманітарний центр, який працював під егідою обласної військово-цивільної адміністрації. До нього надходила більша частина гуманітарної допомоги. Але у Сєвєродонецьку він був не один.

Власний гуманітарний центр мала обласна організація «Червоного хреста», він формально був орієнтований на інвалідів та базувалася в приміщенні товариства інвалідів. Підвезення сюди продуктових наборів, питної води та іншої гуманітарки з Дніпра здійснювали три вантажівки, які по черзі приїжджали до міста щодня. На одній з них я й приїхав у місто.

Роздавали продукти харчування біля будівлі будівельного ліцею, в Церкві Христа Спасителя на вулиці Енергетиків тощо.

Сказати, що у місті зовсім не працювали магазини, було б неправдою. 4 травня я особисто бачив чергу людей біля «Сім'ї» на Танкістів. Тут, до речі, іноді можна було розраховуватись банківською картою. Завозили продукти харчування до Сєвєродонецька приватні підприємці - вони або відкривали для цього свої маленькі магазинчики, або торгували з автомобілів та лотків.

На жаль, мені все одно важко уявити, як можна забезпечити продуктами харчування 15 тисяч жителів міста з повністю зруйнованою інфраструктурою.