Чому комерційним рейсом до Дніпра виїхали 15 сєвєродончан, а безкоштовним евакуаційним – лише п’ять?

За місяць до моєї поїздки евакуаційний автобус із Сєвєродонецька відправлявся щодня від міського палацу культури о 10 ранку, це місце та час вказувалося в оголошеннях, в яких сєвєродончан закликали їхати.

Мене це дивувало, адже ніде поруч немає укриттів для людей, які чекають на автобус. Потім оголошення із закликом евакуюватися почали супроводжувати інформацією, що маршрути з метою безпеки буде змінено. Де люди дізнавалися, звідки і коли можна поїхати, я не знаю. Ніде не вказувалися телефони, за якими цю інформацію можна було б дізнатися.

Я намагався з'ясувати, звідки і о котрій їде евакуаційний автобус, поки був у Дніпрі - зателефонував до одного з директорів департаментів обласної військово-цивільної адміністрації, чий телефон у мене був записаний. Чиновник порадив підійти раніше до гуманітарного центру на вулиці Федоренко.

Саме туди я й попрямував цього ранку. Це приблизно 2,5 км. На жаль, знайти за адресою Федоренко, 10 гуманітарний центр виявилося не просто навіть мені, корінному сєвєродончанину. Будь-яких покажчиків не було, навіть номер будинку на колишній заводській будівлі був відсутній. А вхід до центру взагалі був зі двору. Я питав дорогу у кількох перехожих, але вони не знали ні як пройти, ні навіть про існування тут гуманітарного центру.

Біля чоловіка на перехресті вулиць Федоренка та Танкістів я не хотів зупинятися, він був досить недоглянутого вигляду: неголений, з скуйовдженим волоссям, у м'ятому і явно не чистому одязі не по сезону. І поводився він досить невпевнено, ніби не знав, що йому робити і куди йти. Але саме він показав мені дорогу. Розповів із подробицями, які свідчили, що він чудово знає територію цього колись найсучаснішого заводу Сєвєродонецька. Давно закритого. У чоловіка була інтелігентна манера поведінки та багата на лексику мова. Подумалося, як сильно може війна змінювати зовнішність людини. І як оманлива зовнішність людей під час війни.

Я знайшов гуманітарний центр, але поліцейські, які чергували біля нього, заявили, що евакуація звідси не проводиться. І що мені краще йти до «Дитячого світу» та їхати у Дніпро комерційним рейсом. Волонтер, що знаходився поруч, сказав, що біля ТРК «Джаз» стоять якісь автобуси, які возять людей. І щодо евакуації краще запитати у їхніх водіїв.

Між ТРК «Джаз» та автомагазином справді стояли три автобуси, на яких були написи «Діти». Ось лише водіїв біля них не було. Запитати не було у кого.

Я таки сходив до «Дитячого світу» та бачив, як звідти поїхав автобус на Дніпро. В автобусі було чоловік 15 пасажирів і він поїхав на п'ять хвилин раніше, ніж мав. Зрозуміло, чому - зібралися всі пасажири, які бронювали місця. Але я через це не встиг.

Знайти телефон цього перевізника в соцмережах було не складно. Коли я повернувся у Київ, то подзвонив йому і дізнався, скільки коштує проїзд із Сєвєродонецька до Дніпра. Це було 1,5 тисячі гривень із особи.

До гуманітарного центру я повернувся після восьмої, тут було вже доволі багато людей – волонтерів. Впевнена в собі й досить доброзичлива дівчина на ім'я Надія запевнила, що вони займаються й евакуацією теж. При мені вона зателефонувала організатору евакуації від Сєвєродонецької військово-цивільної адміністрації і повідомила мені місце і час від'їзду автобуса - після дев’ятої години від тролейбусної зупинки Міський палац культури.