Чому сєвєродончани не реагують на постріли?

Напередодні я припустився помилки, якої в жодному разі не можна було допускати. Збираючи речі у себе на квартирі, я забув взяти зарядний пристрій для телефону. А зв'язок – це одна з основ безпеки у зоні бойових дій. Цьому мене вчили ще влітку 2014 року у Києві на тренінгу для журналістів, які збиралися їхати у зони бойових дій. Підвів мене і телефон: рівень зарядки на ньому був 20%, але за 7 хвилин він розрядився та відключився.

Зв'язок мені був потрібний для того, щоб зателефонувати до поліції. Я знав, що поліцейські у Сєвєродонецьку підвозять людей до місця відправлення евакуаційного автобуса. А до 7-ї ранку артилерійська стрілянина в місті була вже досить інтенсивною, і можна було на допомогу поліціянтів розраховувати. На жаль, не судилося. Довелося вирушати в другу мою пішу «прогулянку» містом. Тепер на більшу відстань, ніж учора. Та ще з двома сумками речей.

Вулиця Гагаріна від проспекту Космонавтів до вулиці Донецької була зовсім порожньою, тільки двоє військових стояли на розі Космонавтів та Гагаріна. Втім, і час був ранній, трохи більше за сьому ранку. На вулиці мене наздогнав молодик на велосипеді, з яким ми трохи поговорили. Українською. Молода людина їхати з міста не збиралася, але про евакуаційний автобус щось чула. Проте, його інформація була занадто неточною. І якби я його послухав, то нікуди б не уїхав.

Після перехрестя с Донецькою людей на вулиці побільшало, зустрілася навіть родина з дитиною, яка йшла у напрямку Центрального ринку. Вони були одягнені досить добре та були з речами. Подумалося, що йдуть на евакуацію.

Гарматна стрілянина в цей час стала значно інтенсивнішою та гучнішою. Часом здавалося, що стріляють прямо з двору за будинком, повз який проходиш. Іноді чути свист снарядів, що пролітають вгорі. І я зайшов з вулиці у квартал і пішов тротуаром уздовж під'їздів будинків. Щоб у разі чого встигнути сховатися в під'їзді.

У кварталі людей було більше, ніж на вулиці. Вони чи кудись йшли, явно маючи якусь мету. Або групками сиділи біля входів у свої під'їзди та у свої підвали. Біля одного такого гуртка мене гукнув чоловік, який звернув увагу на розв'язаний шнурок на моїй кросівці. Саме в цей момент пролунав дуже гучний постріл, на який чоловік не звернув жодної уваги. Це мене остаточно заспокоїло і кількість адреналіну в крові почала приходити до норми. Сєверодончани за два місяці життя під обстрілами добре навчилися відрізняти вибухи від пострілів. І гуркіт артилерійських пострілів не сприймали як небезпеку. Не варто було це робити й мені.

Напевно, мені пощастило, - за 2,5 години мого ходіння пішки (стояння, сидіння) я не чув жодного прильоту. Тільки декілька разів десь далеко за містом чувся гуркіт розривів реактивних снарядів.