Коли обстріл на радість

На жаль, виїхати з Сєвєродонецька 3 травня мені не вдалося. Я кілька разів дзвонив до Сергія, але вони з сином все ще вантажилися. О шостій вечора я зателефонував йому востаннє, він обіцяв передзвонити. До сьомої я чекав на дзвінок, потім відключив телефон, який вже майже розрядився. У виїзді о сьомій вечора я не бачив жодного сенсу, адже через дві години настане комендантська година. Краще було переночувати у місті та поїхати вранці автобусом.

Далеко не всі з тих 10-15 тисяч сєвєродончан, які залишилися в місті на початку травня, ночували в підвалах. Майже всі мої знайомі (до їхнього виїзду в евакуацію) постійно жили у своїх квартирах і у підвали не йшли. Якщо в квартирах можна було перебувати. Зрозуміло, що це небезпечніше, ніж жити у підвалі, але ризик зменшиться, якщо керуватись деякими елементарними правилами безпеки. Які швидко засвоюєш під час війни.

Перш за все, не можна перебувати під час обстрілу в кімнатах з вікнами, тому що можна отримати поранення осколками, що влітають в них. Найкраще розміщуватись у приміщенні, відокремленому від інших кімнат квартири капітальними стінами. Були випадки, коли у такому разі людям траплялося вижити навіть при прямому влучанні снаряда у квартиру. Тож спати на підлозі в коридорі було нормою для сотень мешканців мого міста.

Наші підвали мало пристосовані для життя. І люди, які там перебувають, прирікають себе на вкрай некомфортне існування. У Сєвєродонецьку було кілька добре обладнаних бомбосховищ, але не всі жителі туди допускалися. Так, на території «Азоту» було п’ять обладнаних бомбосховищ другого класу, кожне з яких вміщує по 100 осіб.

На жаль, у будь-якому випадку їх сумарна місткість явно недостатня, щоб вмістити всіх, хто залишився. Що стосується підвалів, то в Сєвєродонецьку був принаймні один випадок загибелі людини, коли снаряд влетів до підвалу, пробивши стіну під перекриттям першого поверху. До того ж, більшість сєвєродончан, які загинули в результаті обстрілів, смерть застигла на вулиці, а не в будинках.

Я не ховався у підвалі у березні, не планував йти туди й зараз. У квартирі, де я ночував, було відносно безпечне місце – крихітний коридорчик перед вхідними дверима. Відокремлений від зовнішніх стінок ще однією капітальною стінкою. Тут я провів ніч, постелив на підлогу матрац. Зрозуміло, що спав не роздягаючись.

У квартирі не було газу та води, але була електрика. І тут були цілі всі вікна. На самому початку війни їх завбачливо обклеїли скотчем. А після початку обстрілів щільно не закривали. Коли я увійшов до квартири, частина вікон була відкрита, але шибки в них були цілі.

За моїми спостереженнями, станом на 4 травня більш ніж у половині квартир Сєвєродонецька скло у вікнах розбите не було. Спостерігав дивовижні контрасти: обгорілий будинок з прямими влучаннями снарядів у квартири і розташована в 50 метрах така сама панельна 5-поверхівка, в якій цілі практично всі вікна. Комусь пощастило, він повернеться після війни у ​​ практично цілу квартиру. А в когось її немає зовсім.

Я прийшов у квартиру на Космонавтів приблизно опівдні, окремі бухи з інтервалом 5 – 10 хвилин тоді тривали. У той час, коли збирав речі, почулося завивання реактивних снарядів, що наближалося. Сховався у коридорчику. Була серія вибухів, один з яких був зовсім недалеко. Виходячи з того, що ударна хвиля відчинила вікно на кухні. Мабуть, це був найближчий вибух за два дні мого перебування у місті. Надвечір інтенсивність стрілянини стала знижуватися, і потім настала майже повна тиша.

Я знав, що в під'їзді, в якому я зупинився, не було жодної квартири, де жили б люди. Спав я не просто один у квартирі, я був один у під'їзді. Усі з нього виїхали. Для цього була особлива причини: 22 березня у дворі перед будинком встановили 3 гаубиці, які 3 дні вели вогонь з цієї позиції. Потім їх прибрали – мабуть до іншого житлового дому. Проте, з’ясувалося, що у другому під'їзді жили двоє чоловіків поважного віку. Коли стрілянина вщухла, один із них лежав на лавці без сорочки. Очевидно, приймав засмагу. Інший сидів на лаві навпроти, вони про щось голосно розмовляли. Як я встиг помітити, підходячи до будинку, обидва підвали були закриті, ці люди, напевно, ночували у своїх квартирах.

Я привіз із собою галетне печиво та воду, цим пообідав і повечеряв. Слухав новини по радіоприймачу, читав детектив, де головна героїня – слідчий Каменська. Світло не включав – заради світломаскування, читав під світлом ліхтаря. Ліг спати рано, коли зовсім стемніло. Перед цим визирнув у вікно, що виходить у двір – у трьох будинках, що видно з квартири, не світилося жодного вікна. Але за триста метрів яскравий ліхтар горів на балконі 9-поверхівки на Гвардійському проспекті. У майбутньому ця будівля повністю вигоріла.

Тихо було і вночі, особливо гнітюча тиша встановилася після третьої години. Не чути було навіть далеких пострілів. А приблизно о п’ятій пролунали один за одним два потужні далекі вибухи. І знову настала тиша. Мене це дуже турбувало - чи не повторилося те, що сталося у Кремінній 17 квітня? Коли колона ЗСУ несподівано для місцевих мешканців пішла із міста, залишивши його безконтрольним? А якщо далекі вибухи – це висаджені в повітря мости, то виїхати з Сєвєродонецька я вже не зможу.

Я зовсім прокинувся і ходив від вікна до вікна, сподіваючись побачити когось і зрозуміти, що відбувається. Але нікого не було видно.

Приблизно о 6:30 гримнула розташована десь недалеко гаубиця. І я зрадів: сьогодні з міста я поїду.