Люди з підвалів

У місто ми в'їхали вулицею Гагаріна під звуки досить рідкісних артилерійських пострілів. На які перехожі не звертали жодної уваги. Не можна сказати, що людей на вулиці було багато, але вони були. Поки ми їхали від Автомобільної до Донецької, у мене в полі зору завжди були люди.

Втім, порівняно з Лисичанськом, який ми проїхали буквально півгодини тому, сєвєродончани на вулиці поводились по-іншому. У Лисичанську досить багато людей прогулювалися, стояли чи сиділи на лавках, спілкувалися. Тим більш, що погода була по-справжньому весняною – теплою та сонячною. У Сєвєродонецьку ж усі перехожі кудись йшли. Не завжди поспішали, але було враження, що усі вони мали мету, з якою вони вийшли на вулицю зі своїх укриттів.

Висадили мене з машини в районі перехрестя Гвардійського проспекту та вулиці Донецької, далі мені залишалося пройти приблизно 1,5 кілометра пішки. У бік самого потерпілого (на той час) від обстрілів району Сєвєродонецька, що знаходився за вулицею Курчатова. Перші півкілометра я пройшов кварталами, що безпечніше, ніж йти проспектом. Практично біля всіх 5-поверхівок, що розташовані вздовж Гвардійського проспекту, біля під'їздів були люди. У деяких випадках вони варили щось на багаттях, здебільшого просто сиділи на лавках. Мабуть, це був сєвєродонецький еквівалент прогулянок.

Від проспекту Космонавтів до вулиці Курчатова вулиця була порожня, людей практично не було. Тільки чоловік, що йшов за мною, від Космонавтів завернув у двір храму та далеко попереду жінка перетнула проспект у сторону Універмагу. Дві особи, які зустрілися на майже кілометр шляху. Не було й транспорту, першу рухому машину я побачив вже на Курчатова.

Кілька військових були лише на перехресті Гвардійського та Курчатова, мною вони не зацікавились. Військової техніки я не бачив зовсім.

Вигляд вулиці Курчатова не надто відрізнявся від того, яким я бачив її востаннє. Ще 9 березня. Слідів пожеж на моєму будинку не було, перед підвалом будинку по Курчатова, 11, як і два місяці тому, стояло кілька людей. Ще двоє розмовляли під аркою.

Підвал, у якому ховалися від обстрілів мешканці мого будинку, знаходиться біля третього під'їзду, біля нього було чимало людей. Не менше 10 осіб – чоловіки, жінки і навіть дитина. Перші снаряди у двір мого будинку прилетіли ще 5 березня, тоді було вибито більшість вікон. З того часу в будинку не було електрики, газу та води, а на вулиці стояли морози. Жити в моєму будинку було неможливо, але люди в ньому жили досі. Схоже, що досить дружно - дві людини варили щось на багатті. На всіх.

Інші підійшли до мене з питаннями. Вони не мають жодних джерел інформації, у більшості не працюють навіть телефони. Вони хочуть знати, що відбувається. Насамперед, навколо Сєвєродонецька. Напевно, вони чекають, що я скажу, що через тиждень все закінчиться. Але я цього не знаю. Кажу їм банальності. Про те, що я у Києві. І що сьогодні поїду туди знову. І люди явно розчаровані моїми відповідями.

Перед своїм під'їздом зустрічаю сусіда, що живе вище за мою квартиру, прошу його пройти зі мною. Він охоче йде, дорогою з гордістю розповідаючи, як вони доглядають під'їзд. Під час будівництва будинку трубу, якою з даху зливається дощова вода, проклали в середині під'їзду, закріпили на ліфтовій шахті. Під час обстрілу цю трубу на рівні другого поверху перебило, і під час дощу вода лилася в під'їзд. «Домова бригада» вивела її поверхом вище через розбите скло на двір.

А щоби до під'їзду не заходили чужі (домофон, зрозуміло, що не працює – не було електрики), вони встановили на вхідних дверях засувки.

Я запропонував сусідові забрати продукти харчування, які залишилися у мене в квартирі, але він узяв лише консерви. Їх було чимало, банок 20. А ось крупи, чай, каву, цукор брати він не став. Бо, мовляв, є в наявності. Тоді я віддав йому запасний ключ від квартири, запропонувавши зайти, якщо раптом буде ще щось потрібно з харчів.

Зрозуміло, що я мав корисливу мету. Під час так званих зачисток зазвичай перевіряють усі квартири в будинку. І в тих, де немає господарів, банально зламують двері. Після чого доступ до квартири стає відкритим для всіх. Для мародерів, зокрема. Я попросив сусіда відчинити квартиру, якщо буде така зачистка. Виявилося, що я не перший, хто виїхав і звернувся з таким проханням. Ключі від квартир, мешканці яких поїхали, зберігалися у жінки з третього під'їзду.

Востаннє я заходив у свою квартиру 9 березня, тоді частина вікон із двору залишалася цілими. Тепер вони були вибиті усі. Сусід розповів, що справді були ще два прильоти у двір будинки. Одним із снарядів була розбита дитяча гойдалка, яка стояла навпроти моїх вікон. Ось шибки і вилетіли. Все інше у квартирі залишалося цілим.

Зібравши сумку, я вирушив у зворотну дорогу. Знову йшов Гвардійським проспектом, він, як і раніше, був порожній. На середині вулиці я повернув у квартал, і там несподівано виявилося чимало людей. Вони сиділи біля під'їздів, виносили сміття (на майданчику під сміттєвими баками вже було невелике звалище), розмовляли, стоячи на тротуарі. Стояли дві жінки і біля будинку, під'їзди яких виходять на вулицю Космонавтів, там був вхід до підвалу. Навпроти, на проїжджій частин вулиці, була велика вирва глибиною приблизно метр і діаметром два метри. Форма майже ідеально кругла. Ймовірно, це вирва від авіаційної бомби. Через вулицю в будинку по Космонавтів, 4 було обвалення частини торцевої стіни, снаряд там «влетів» у чиюсь квартиру.

Я йшов у будинок Надії, в якому прожив перші два тижні війни. Із цього будинку я евакуювався 12 березня. Господарці квартири я обіцяв привести деякі речі з літнього гардеробу. Адже ми виїжджали взимку, а тепер наближалося літо.

У цій квартирі я планував переночувати, якщо раптом сьогодні не вдасться виїхати. З неї всі давно поїхали, і я навіть не знаю, чи вона ціла? І чи я зможу в неї потрапити?