Готель для людських душ, що загубилися

Як з'ясувалося, Сергій мав вести не лише мене, а ще двох пасажирів. Це була літня подружня пара з Лисичанська, Олександр та Ірина. Олександр за фахом шофер, працював у тому числі на міських автобусних маршрутах у Москві. Останні роки розвозив питну воду, що розливалася одним із малих підприємств Сєвєродонецька. Зрозуміло, що підприємство наразі не працювало.

Його дружина перенесла рік тому інсульт, але майже відновилася. Залишилися трохи невиразна мова та утруднена хода. Вона пенсіонерка.

Минуло менше місяця, як вони виїхали з Лисичанська. Виїхали через те, що у Олександра з'явилася робота. Його підприємство зайнялося вивозом свого майна із Сєвєродонецька на Західну Україну. А потім почала надавати аналогічну послугу одній із мереж магазинів будівельних матеріалів. Але старенька вантажівка довго такого навантаження не витримала і тепер стояла зламана в одному з містечок Львівщини. Сім'я проживала певний час у орендованій квартирі у маленькому містечку на Вінниччині, харчування також не було безкоштовним. А гроші мають властивість закінчуватись. І їм довелося повертатись додому.

Будинок їх знаходився у приватному секторі Лисичанська, на північно-західній його околиці, поблизу берега Сіверського Дінця. Це район заводу «Пролетар», ближче до річки. На вулиці було кілька хат, що належали їхньому сімейству – дочці, сватам. Всі вони поїхали і тепер Олександр та Ірина поверталися з наміром доглядати всі будинки.

Я розповів їм, що у Лисичанську зараз немає водопровідної води та газу (електрика тоді ще була). Але це їх не лякало, оскільки на вулиці є криниця. І без газу обійдуться, бо є грубка та дрова.

Щодо обстрілів, то їм під ними вже довелося побувати. І у 2014 році, і у 2022. У них є льох. А ось грошей у них зовсім немає. Точніше, після того, як вони дісталися автобусом та потягом із Вінницької області до Дніпра, у них залишилося 5 гривень. І обіцянка Сергія довести їх до Лисичанська безкоштовно.

Олександр та Ірина приїхали до Дніпра потягом рано вранці і несподівано для себе зіткнулися з ситуацією, що зал очікування на вокзалі платний. А грошей уже не було. Довелося довго сидіти на лавці перед вокзалом. Там поспілкувалися із волонтерами, які розповіли їм про центр допомоги переселенцям «Допомога Дніпра» на Яворницького, 119-а. При якому був притулок (волонтери чомусь називають такі притулки шелтерами, хоча це слово означає дещо інше), де можна безкоштовно переночувати. Це близько від залізничного вокзалу.

Тепер Сергій та Світлана вирішили цією інформацією скористатися. А оскільки наш від'їзд відкладався на 5 ранку наступного дня і забирати нас мали з однієї адреси, мені не залишилося нічого іншого, як до них приєднатися. Так відбулося моє перше знайомство із гуманітарною мережею міста на Дніпрі.

Цей притулок призначений для людей, які приїхали з гарячих точок. І тут селили не більше, ніж на дві доби. Адміністратор, яка сиділа у крихітному холі на першому поверсі, записала в журнал відомості з наших паспортів і попередила про умови перебування. Двері для входу в будівлю зачинялись о 18:30, під час комендантської години світло в приміщеннях повинно бути вимкнене. Зрозуміло, що спиртне – ні-ні.

Притулок знаходився на п'ятому поверсі будівлі, в якій раніше розташовувався, мабуть, гуртожиток. Керувала тут усім молода та гарненька жінка з досить жорсткою, навіть агресивною манерою поведінки. Напевно, саме така тут і мала працювати. Вона відвела нас в нашу кімнату наприкінці коридору, що йшов вздовж усього поверху. У кімнаті були два односпальні ліжка та дитяче ліжечко, а також кинутий на підлогу матрац. Матрац, до речі, гарний, із незалежними пружинами. І у хорошому стані. Я вибрав для себе його.

На кожному спальному місці був традиційний набір білизни – простирадло, підковдра, наволочка та рушник. Але це не комплекти постільної білизни, а довільні набори предметів. Мабуть, із тієї білизни, яку приносили до центру мешканці міста. На третьому поверсі будівлі центру допомоги переселенцям знаходився пункт, де приймали речі від жителів міста та роздавали їх переселенцям.

З інших меблів у кімнаті були лише одна тумбочка та два гачки для одягу, прикріплені до внутрішніх дверей. Двері треба було зачиняти на ключ, який потрібно носити з собою. На необхідності зачиняти двері на ключ волонтерка вказала спеціально.

Далі вона провела нас коридором у протилежний бік, де знаходилась кухня. У кухні був посуд, як для приготування, так і для приймання їжі. Посудом постояльці притулку могли користатися. В наявності були, також , крупи й макаронні вироби, з яких постояльці могли самостійно приготувати собі вечерю. Протягом дня я заглядав на кухню тричі і завжди в ній було багатолюдно, люди готували їжу. Переважно, це були молоді жінки з дітьми. У кухні також були чай і цукор, їх також могли використовувати постояльці. Все це, зрозуміло, безкоштовно. Але їсти в житлових кімнатах було заборонено, для цього поряд з кухнею була окрема кімната - їдальня.

Останні за кухнею двері вели в душ, в якому було три кабінки. Волонтерка розповіла, що гаряча вода є тут увесь час, а в кабінках є миючі засоби. Можна помитися.

Двері навпроти кухні вели до загального туалету, в якому п'ять кабінок із звичайними унітазами. Туалетного паперу, на жаль, у кабінках не було.

Опис притулку слід завершити тим, що світло в коридорі на ніч вимикають. Зовсім. І щоб дістатися туалету, потрібно користуватися ліхтариком, якщо він є. Або висвітлювати собі дорогу телефоном, як це робив я.

Однак повернемося до моїх сусідів по кімнаті. Виявилось, що люди ніколи не користувалися банківськими картками. Їм хтось був винен 600 грн., і вони сподівалися, що ці гроші їм віддадуть. Спочатку вони просили мене, щоб я прийняв ці гроші на мою карту, а їм віддав готівку. Але я переконав їх відкрити власну карту. Тим більше, що відділення «Приватбанку» було близько, а банкомат - на виході з будівлі центру. Олександр карту відкрив, а я допоміг її активувати.

На жаль, гроші боржник їм так і не переказав. І я дав їм 200 грн., щоб вони змогли повечеряти. На ці гроші вони купили собі по пиріжку та продукти додому. Потім, щоправда, ще попили безкоштовний чай із печивом у притулку.

Вранці, по дорозі, коли машина зупинилася на заправці, щоб вистояти півгодинну чергу за 10 літрами солярки (більше не відпускали), я купив моїм попутникам круасани. На сніданок. Вони сховали їх у сумки. На війні для мирних жителів харчування – це не сніданок, обід та вечеря за розкладом. А те, що можна з'їсти за наявності і коли є час.