Сєвєродончанин Валентин Галімов: “Війна сильно “вдарила” по художниках”

Валентин Галімов – художник із Сєвєродонецька. Його картини були представлені у Європі та на всеукраїнських виставках. Наразі він мешкає та працює у Києві.

“Сєвєродонецьк онлайн” поспілкувався з художником та дізнався, де можна побачити його роботи, як триває процес створення картини, що надихає чоловіка, з якими складнощами стикаються митці під час війни.

– Розкажіть про себе. Яким є Ваш творчий шлях?

– Я вчився у Луганську, у Петербурзі, дома мене не було дуже довго, але все дитинство я провів саме у Сєвєродонецьку, це 15 років школи, потім училище.

У Сєвєродонецьк пізніше я приїздив між своїми відрядженнями по світу й Україні. Одного разу я з групою художників поїхав до Криму – у 2003 році нас запросили туди для розпису храму. Мені там сподобалося, й потім біля Феодосії я придивився маленьку дачку, недобудову, й зі своєю дружиною залишився там. Але ж туди у 2014 році прийшла росія і ми виїхали з Криму. З 2015 року ми були у Чернігівській області, наприкінці того року повернулися до Сєвєродонецька. Там намагалися облаштуватися знову. Пару років я був “вільним” художником. Потім встиг попрацювати у художній школі завучем, пізніше в 53-му училищі – майстром групи живописців, після поїхав до Києва. Працював викладачем живопису у студії. Потім сталася повномасштабна війна.

– Де саме у Європі виставлялися Ваші картини й чи зараз відправляєте роботи за кордон?

– Зараз частину моїх картин відправляють на виставку до Кіпру, до цього дві чи три серії робіт я вивозив в Іспанію. У мене була виставка у Саламанці. Там знайшовся любитель живопису, який мене підтримав. Він сам фотограф та загалом гарна людина. Ми зробили серію натюрмортів, понад 20 робіт. Працював у його фотостудії, а йому було просто цікаво спостерігати за процесом. Ми разом обирали предмети для натюрмортів.

Але коли декілька разів намагався повернутися до Іспанії, то мене не випустили. Після цього я полишив ці спроби, бо набридло кожного разу доводити, що я нормальна людина й не маю ніяких злочинних намірів, бо для виїзду необхідно зібрати купу паперів, довідок. Я вирішив, що допоки мене знову не запросять, я туди не поїду.

Мої картини також були представлені на виставках Спілки художників. Я саме перед війною став думати про входження до неї. Я тоді ще був у Сєвєродонецьку й починав готувати картини до виставок. Потім я відправляв їх на покази у Дніпрі, Києві, Харкові. У мене набралося сім чи вісім участей у загальноукраїнських виставках разом зі Спілкою. Майже всі папери для подання заяви на участь у Спілці художників у мене були готові, а потім, знову таки, - повномасштабна війна.

– Чим саме Ви займалися у Сєвєродонецьку?

– У Сєвєродонецьку з жінкою ми відкрили галерею у ЦУМі на другому поверсі. Там знаходилися з 2019 року. А коли я вирішив їхати до Києва, то зрозумів, що за свої сімейні гроші не зможемо продовжувати, отже зібрали її.

Також у нас з художниками Сергієм Войткевичем та Оленою Маковєй був план зробити серію муралів у Сєвєродонецьку. У місті було багато громадських організацій, вони працювали над його іміджем. Ми з ними спілкувалися й думали зробити цю серію муралів.

Наприклад, у Європі є так звані «вмираючі містечка». Туди кличуть художників, які роблять величезні картини на стінах будинків у різних стилях. Й усе місто стає виставкою. Потім туди їдуть туристи й все навкруги потихеньку оживає. У нас була ідея запровадити дещо схоже у Сєвєродонецьку. Ми ходили з ескізами по державних установах. Всі, до кого я потрапляв та розмовляв, казали, що це чудова ідея, але складали мої ескізи у шухляди й ніхто зі мною не зв’язувався. Потім я пішов вже до мешканців будинків, на чиїх стінах ми бачили майбутні мурали. Але до реального втілення у нас дійшла робота тільки на стінах галереї мистецтв у Сєвєродонецьку. Та й вона була половинчата, бо не було грошей на балончики, які довго тримають колір. Обійшлися тим, що за кошти галереї купили звичайну емаль, яка, звісно, з часом вицвіла.

– Зараз триває виставка у Києві, розкажіть детальніше про представлені тут картини.

Наймасштабніша картина цієї виставки – вид на нашому подвір’ї у Криму. Я почав її робити там, на нашій дачі, потім дописував у Сєвєродонецьку. Ця картина була центром експозиції у Сєвєродонецьку, поки там ще була наша галерея у ЦУМі на другому поверсі.

Ще одна з картин під назвою “Сни про польоти” із серії “Металічні”. На ній зображено людину біля літака, який ще не полетів, а вона вже мріє про політ.

"Сни про польоти"

– Чи реальні люди позують на Ваших картинах, або ж це тільки фантазія?

– Здебільшого реальні. Одна з жінок на ім’я Марія приходила до галереї у Сєвєродонецьку – я робив ескіз з натури, а потім дописував навколишні предмети. У мене була асоціація з Іспанією, тож додав такі мотиви. Вона називається “Марія в патіо”.

"Марія в патіо"

– А діти на картинах?

– Це по враженнях із Закарпаття. Ми туди евакуювалися у перші дні війни, там була база, де приймали біженців. Ми там жили місяць, поруч була гірська річка. На картинах наша донька.

На виставці представлені також етюди та малюнки, написані аквареллю, є й роботи, які я робив у метро та іншому громадському транспорті.

Картини з квітами зроблені після переїзду з Криму у селі під Черніговом.

– Яка Ваша наймасштабніша робота за весь час?

Наймасштабніша робота – розпис у храмі у Криму. Там ми працювали утрьох (художники) та бригада допоміжних працівників (до п’яти людей). Він називається Храм усіх святих. Його ми закінчили у 2006 році. Один художник після їздив дивитися на розпис, каже, що там все чорне від кіптяви. Як він зараз виглядає, я не знаю. Крим звільниться, тоді й поїдемо, подивимося, що там зараз відбувається.

Ще робили розпис басейну у Сєвєродонецьку приватній особі. Ця робота тривала місяця три-чотири.

– Як взагалі відбувається процес створення картини?

– Картина йде у декілька етапів: перший – це коли ти «на підйомі» починаєш, закладаєш кольори, розумієш структуру, що де буде знаходитись. Після закладання такої основи приходить другий-третій етап, коли треба трошки більше концентрації й внутрішньої організації, щоб почати розкладати все на місця, контролювати, поправляти.

– Скільки часу йде на одну картину?

– Неможливо сказати. Картина ніколи не пишеться, щоб тут почав і тільки нею займався. Я її заклав, вона сушиться, в цей час я працюю над іншою. Такі моменти є, коли нам дають замовлення. Наприклад, коли ми розписували храм чи басейн, то там ми приходили зранку й ввечері йшли. А про роботу у майстерні такого не можна сказати. Плюс потім приходить третій етап, ти ще щось бачиш, підкладаєш кольори, а потім взагалі може наступити такий час, коли ти не розумієш, що далі робити й відкладаєш, займаєшся чимось іншим, доки не з’явиться свіжий погляд на картину.

Буває й таке, що робота заходить в такий глухий кут, що не можеш нічого зробити, ну ще воно не склалося, тому вона стоїть, починаєш підтягувати одне-друге-третє, поки не вийдеш на потрібний курс. Буває так, що працюєш логікою, а вона трохи засушує, тоді потрібно перевести на емоцію, це складні процеси. Але якщо комбінувати логіку й емоції, то все виходить.

Є такий міф, що художник робить, що хоче, бо він творча натура. Але ти можеш робити якусь частину того, що подобається, та треба й заробляти гроші. А якщо ти ще не знайшов канал збуту того, що тобі подобається, то треба шукати й інші варіанти, де просто заробляєш, а потім вже робити, що хочеться.

– Як наразі почувають себе художники у Києві?

– Загалом, у Києві, порівнюючи з передвоєнним часом, зараз мало людей. Повиїжджали меценати, люди з грошима, яких цікавив живопис. Війна сильно “вдарила” по художниках. Якщо раніше вони у Києві жили більш-менш нормально, то зараз всі знаходяться у режимі виживання.

– А щодо Вас? Вам вдалося “закорінитися” у Києві?

– Ми зараз у Києві робимо теж саме, що й раніше: картини, іграшки, виставки. Для себе, як для художників, досягли цікавого становища. Моя жінка Світлана викладає у студії при галереї, працює з дітьми. Також вона підтримує роботу свого власного проєкту “Художня іграшка”. Вона цим займалася й у Сєвєродонецьку, у неї був інтернет-магазин. Потім це все через війну трохи загальмувало, бо там залишилися не тільки усі іграшки, а й багато картин та робіт.

– Що можете сказати про ситуацію з художниками в Україні загалом?

– В Україні зараз, на жаль, немає умов для повноцінної творчості художників. Для економічної доцільності треба усіх зібрати й вивезти до Європи. В Україні й до війни художникам було складно. Якщо брати загалом, то є таке поняття, як артринок, де працюють багато людей: дилери, мистецтвознавці, продавці тощо. Наприклад, у США у цьому плані йде комплексна робота: люди спілкуються між собою, знають, яка галерея займається конкретними видами мистецтва. У нас цього немає, художник, можна сказати, сам по собі. У кожної галереї свій принцип роботи.

У мене є багато досвіду, коли ходиш до галереї й тобі кажуть: “Нам таке не підходить, зверніться в іншу” й так далі. Структуровано це не працює.

Саме тому художники “кидаються” у різні сфери: людина працювала з живописом, а потім йде малювати мультфільми, знімати фільми, займатися сучасним мистецтвом. Купа зусиль іде на різні напрямки, а це, на мою думку, погано для художників, особливо молодих.

– Які у Вас майбутні плани?

– Ми з жінкою – обидва художники, разом займалися галереєю, і я працював у художній школі, і вона потім. Тобто весь час ми у художній обстановці разом. І коли я розумію, що ми в якийсь час “топчемося на місці” й дуже “сильно гребемо, а воно не їде”, то кажу, що треба робити щось інше. Тому ми відкривали галерею, побачили через два роки, що немає в цьому сенсу. А рибі без води не можна – немає що робити художникам, які прагнуть більшого, але стоять на місці. Потім я казав, що необхідно їхати до Києва, і ми почали збиратися й переїжджати. І як завжди у нас, коли здається, що все починає налагоджуватися, стається нова подія.

Так, у Криму ми більш-менш облаштували будинок – приїхали росіяни, тому ми все покинули й виїхали. Потім приїхали у Сєвєродонецьк, знову більш-менш привели все до ладу, зробили деякий ремонт, сталася війна, нам прилетіло, були руйнування. У Київ приїхали, почало все якось налагоджуватися, його почали бомбити.

Вже у нас є така “традиція”: тільки ми закінчуємо ремонт, приходить війна й виганяє з дому. Тому зараз у нас так: якщо не прилетіло вночі, то й добре, біжимо працювати. Через це грандіозних планів немає, є плани творчі на сьогодні-завтра, тобто послідовна робота. Якщо є на сьогодні робота та умови для неї, й вистачатиме на хліб з маслом – то й добре. Так чи інакше – ми вже подолали й перемогли багато викликів та проблем, отже, й надалі впораємось.

Побачити, зустрітися й поговорити з Валентином можна у галереї “Глобус” за адресою: Київ, вулиця Зоологічна, 8 (неподалік Київського зоопарку).

Анастасія Брюханова