Богові сльози

У сімейних архівах жителів Луганщини зберігається багато спогадів про Голодомор

Іванка МІЩЕНКО

«ДОНЕЧКА ЗУМІЛА, А У МЕНЕ ВСЕ РУКИ НЕ ДОХОДИЛИ»

П'ємо чай у затишній квартирі Ірини Чепель. Хазяйка дістає ноутбук і починає перебирати диски.

– Цей реферат донечка моя Інна підготувала, коли вчилася в Старобільському медичному училищі. Викладачі їм запропонували написати про Голодомор на основі спогадів своїх рідних. Інна загорілася цією ідеєю. Двоюрідний прадід Карпо був талановитим оповідачем. Щоправда, коли починав згадувати оті роки, не міг втримати сліз, – розповідає Ірина Михайлівна.

Їй приємно згадувати Лозовівку – рідне село у Старобільському районі. Садиба діда Карпа і баби Дуні – через дорогу від рідного дому. Дітлашня сприймає той будинок як свій, тим більше, що в бабусі у кишенях фартуха завжди прихований «подарунок від зайчика».

– Така моторна була в роботі баба Дуня! Ніхто не міг за нею угнатися на прополці буряків, але ж як чисто бур'ян виполювати, – згадує Ірина Михайлівна. – Теж в Голодомор сім'я її постраждала. І на все життя у бабусі виникла звичка – обов'язково садила гостя за стіл та пригощала. Їжа була проста, але дуже смачна.

Ірина Михайлівна каже, що про Голодомор у родині знали завжди – тут не приховували від дітей страшної правди навіть у суворі роки радянської пропаганди.

– Але ось я думаю, чому у мене самої не дійшли руки всі ці спогади записати? Тільки Інна, хоча ще зовсім молоденька була, років шістнадцять, почала на відео прабабусю й прадідуся знімати, записувати їхні розповіді. Тепер ми дуже цінуємо ці записи – дідусь прожив 99 років, бабуся – 96, але їх вже немає з нами. Та варто включити відео, слухаєш і думаєш, та як же людина могла взагалі пережити таке? І як після цього змогла ще й жити, і радіти життю?

ЯК НЕ ПОТРАПИТИ НА БРИЧКУ, ЩО ВЕЗЕ НА ЦВИНТАР?

Ми разом дивимося те сімейне відео. Карпо Євдокимович Савіщенко народився у селі Лозовівка у 1913 році.

«Дітей у нашого батька було 11 душ. І жили ми дуже важко», – згадує старенький.

Восени 1923 року батько помер, а шість років потому почалася колективізація і дійшла до Лозовівки:

«На цей час дітей у сім’ї залишилося п’ять душ. Що робити? Треба йти в колгосп. А у нас мати була богомольна. Не хоче й слухати. Каже, у колгоспі будуть прибивать печаті на лоб – позначати, що ти не чуствуєш Бога. Крутились, поки у нас щось було. Корову ми проміняли за 10 пудов ячменю. Та все одно – голодні. А тім, хто в колгосп записався, почали давать їсти. Тож самий старший брат сказав матері: не хочеш йти в колгосп, то ми самі запишемося. І записався. А я пішов на Донбас», – розповідає дід на старому відеозапису.

Поживши на чужині, все одно його тягло додому. Повернувшись з Донбасу, він іде в колгосп доглядати овець. Це був 1932 рік. Голод і холод нестерпно знущалися над людьми. Вони вмирали прямо на вулицях, на трупи ніхто не звертав уваги. Були спеціальні бригади, які потім збирали їх і ховали в братські могили на цвинтарі.

«Прадід розповідав мені, що в селі жила одна сім`я, і щоб вижити, не вмерти з голоду, хлопці смалили кожуха і їли смажену шкіру. Особливо тяжкою була весна 1932 року», – напише потім у своєму рефераті його двоюрідна онука Інна.

Підліток Карпо таки приніс заяву у колгосп. І послали його пасти овець.

«Їсти мені давали – на п’ять днів дві капусти та кіло муки. Та дома мати лежить. Оцю капусту і муку оставлю – поїли. А я ходжу голодний. Уже ледь ходив. Якось погнав на пасовище овець, і сам не зміг йти. Ліг на землю, а вівці пішли.

Сестра моя, вона трошки менша за мене була, прийшла і знайшла мене. Каже, треба йти додому. А в мене сил немає. Вона пішла на бригаду. Мужики запрягли кобилу, та й довезли мене додому. На ранок сестра заходить у хату. Каже: «Карпо, що? Вставай, подивись, що он робиться». Встаю, виходжу на двір. Бачу – везуть кобилою бричку, а там – люди. У того рука висить, у того – нога. Душ вісім, напевно. Везуть на кладовище. Отак і мене могли на оту бричку закинути», – старенький і через роки не стримує сліз.

Тільки з допомоги бригадира вижив тоді Карпо.

«Той наказав кухарю, щоб прадіду кожного дня давали 200 грамів хліба. В 1933 році вивчився на тракториста і працював на тракторі. Трактористам тоді давали тарілку супа картопляного, так і пережив Голодомор мій прадід», – завершить цю розповідь його двоюрідна онука.

ЗА КАРТКУ – ПІВХЛІБИНИ

У Лозовівці народилася і дівчинка Дуня – майбутня дружина діда Карпа. Згадує вона, що родина була заможна і велика: батько, мати і восьмеро дітей. Хлопці ходили до школи, а дівчата закінчували «Ліквідацію безграмотності». В домашньому господарстві родини було двоє коней, дві корови, кури, кролі, плуги і молотарки, а зерно зберігалося у «вимбарях». Та у 30-х роках минулого століття сім`ю Дуні розкуркулили.

«Все забрали, а нас, матір і дітей, в чужий сарай перегнали. Батько пішов працювати на завод у Ворошиловград, там йому давали карточки на хліб. Він приносив і нам, але ж скільки його на всіх діставалось», – згадуватиме старенька під час запису на домашнє відео.

У зовсім скрутному становищі опинилася їхня сім`я в 1932-1933 роках, але не тільки вони, а й інші мешканці сел.

«Доки був одяг, обмінювали його на хліб, але за хлібом доводилося ходити і на Кубань. Знесилені від голоду, на Кубань вони не дойдуть. Бабуся розповідала, що люди пухли з голоду, вмирали прямо на вулиці. Їхньою їжею були «Богові сльози». Збирали вони їх по горі після дощу. Це була така пліснява, якою вони харчувалися», – запише її спогади двоюрідна онука Інна.

Дід Карпо та баба Дуня Савіщенко

Сім’я була велика, і дітям доводилося діставати їжу самотужки, ось і Дуні довелося іти на Донбас і просити милостиню.

«Так, я в місті милостиню просила. Там пекарня (вона мені і зараз вздрівається) – прошу, дайте, будь ласочка, «на карточку». Багато людей біля пекарні, дехто жаліє та каже: «Моя дєтка, у мене самого п’ятеро». А тут бачу, якась тітка біжить, кричить, одежу рве на собі – втратила п’ять карток, чим же дітей годувать? А я знайшла якусь книжку. Виявилося, що то карточка. Так вона мені за те дала аж півхлібини хліба!», – згадує старенька на дев’яностому році свого довгого життя.

І каже сильним голосом (аж моторошно!): «Боже, такой жизні я не желаю нікому!».

СТРАШНА ТРАГЕДІЯ ЛУГАНЩИНИ

Хоч на нині окупованій території Луганщини залишилися частина Національного архівного фонду Державного архіву, але робота зі збереження історичної пам’яті триває.

Державний архів зберігав значний масив документів, які є унікальними за складом і тематичним змістом, що достеменно відображають пекельні події 1932-1933 років на Луганщині.

Значна частина документів свого часу була переведена в електронну форму, з якими можна ознайомитися у наступних виданнях: «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років в Україні. Луганська область» та збіркою документів «Голодомор на Луганщині. 1932-1933 р.р».

Протягом десятиліть трагедія Голодомору замовчувалася та практично не вивчалась. Безпосереднім свідченням причин та наслідків Голодомору стали архівні документи: статистичні дані про природний рух населення, його смертність, книги метричних записів.

– Навесні 1930 року в Старобільському окрузі колективізували 61% господарств, Луганському – 43%. У 1931 році цей відсоток збільшився в середньому до 84. Однак створені колгоспи були економічно слабкими. Уже в 1930–1931 роках хліб у сільській місцевості став дефіцитом, – розповідає Катерина Безгинська, директор Державного архіву Луганської області. – З урожаю 1930 року влада викачала хліба ще більше, ніж у попередньому році; колгоспи мусили здавати державі від 1/3 до 1/4 валового збору. Селяни почали відмовлятися від праці на землі й тікати до промислових міст. Унаслідок заготівель з урожаю 1931 року, які тривали до пізньої осені наступного року, поки в районах не залишилося жодних продовольчих і фуражних запасів, почався голод. З урожаю 1932 року хлібозаготівлі пішли ще важче – виснажене, знекровлене село товарного хліба вже не мало. У серпні за розкрадання майна колгоспів запроваджувався розстріл, а з осені в усіх районах почали діяти надзвичайні хлібозаготівельні комісії. Вони вилучали запаси продовольства, що було покаранням за несвоєчасне постачання хліба, і тому в залік боргу не йшло, тобто влада таким чином розгорнула в селі терор голодом.

Незважаючи на закриту директиву ЦК ВКП(б) не зазначати причину смерті, колишній працівник Старобільського районного відділу реєстрації актів цивільного стану Марія Михайловська-Мягкова вказувала діагнози: «голодная смерть», «голодная болезнь» утриманцям дитячого будинку м. Старобільська, де від голоду померли 38 дітей віком від 2 тижнів до 12 років, що свідчить про трагічне становище на Луганщині. За це вона згодом двічі зазнала репресій. Була реабілітована у 1991 році.

– На Луганщині найбільш страхітливими наслідки Голодомору були у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському та Рубіжанському районах, – свідчить директор Державного архіву Луганської області.

Зараз, за словами Катерини Безгинської, з’являються й нові матеріали. Їх скрупульозно вивчають. Тому поповнення Книги Пам’яті про Голодомор можна продовжувати.

«Урядовий кур’єр»

На головному фото: Ірина Михайлівна Чепель показує роботи доньки Інни про Голодомор