31 січня 1943 року. Звільнення Лисхімстроя

У кінці січня 1943 року через Новосиротине на Лисичанськ потяглися відступаючі німці, везучи на машинах живих і мертвих. Тепер вигляд окупантів був зовсім не такий хвацький, як в липні 1942 р. Вони скупчилися біля підніжжя лисичанської гори перед Пролетарськом, бо снігові замети досягали метра, а зима була люта. Ворожі солдати виганяли на чищення дороги біля Синецького усіх – старих і малих. Наша артилерія безперервно вела обстріл. У цей час від
силікатного заводу по селу почали бити міномети. Німці кинулися з дороги і розсипалися лугом.

В полудень 31 січня танковий взвод у кількості трьох танків 110-ї танкової бригади 18-го танкового корпусу під час розвідки боєм вийшов на околицю селища Лисхімбуд і через територію нинішнього парку попрямував у селище. Очевидно, танкісти-розвідники не чекали у цьому маленькому селищі великого опору. Але їх зустріли артилерійським вогнем. Два танки було підбито, третій устиг розвернутися і намагався зникнути у парку.

Детальніше згадував старожил Сєверодонецька К. К. Куценко: “Во втором часу дня первый танк был подбит и загорелся вблизи дома No 20 (тоді вулиці у селищі назв не мали і нумерацію будинків вели по забудові. Зараз будинок No 20 знаходиться по вул. Танкістів, 1 — С.К.). Другие два танка отошли на противоположную сторону улицы. Немцы забежали в наши квартиры и бросили в окно гранаты, связанные по 5 штук. Два танка продолжали двигаться в сторону улицы Ленина. Головной танк вдруг загорелся, с него снарядом сбило башню, а второй дошел до подстанции, но там еще до войны была вырита широкая и глубокая траншея для прокладки трубопроводов. Тут танк, не дойдя до ул. Ленина, развернулся и пошел обратно. Два наших танкиста из подбитой машины бежали от опасного места, но оба вдруг упали, сраженные вражескими пулями. К ним подбежали немцы, разорвали на них комбинезоны, взяли документы, сорвали ордена. Третий танк скрылся в парке. В него стрелял вражеский танк, который выполз из
укрытия за школой”.

Очевидці свідчили, що третій танк теж підбили, але екіпаж лишився живим, принаймні, у танку тіл не виявилося.
У 1944 році І. Барський сфотографував підбитий танк біля будинку No 20 (перше фото).
Цікаві спогади лишив С.М.Чернов – будівельник, який до війни жив у будинку No 22. У 1948 р. він повернувся в селище і прямував до колишнього свого будинку. Шлях проходив через площу, де з часом побудували клуб хіміків – сучасний театр.

“Площадь была изрыта, и на ней возвышался небольшой холм. Здесь, в этом месте, был зарыт танк Т-34. Он и сейчас находится там же со стороны школы. Башня от танка валялась на месте будущего фонтана, и её убрали в 1947 году, сдав на металлолом. Так мне рассказывали старожилы города. Было еще два подбитых немцами танка Т-34. Один из них был на пересечении ул. Танкистов и ул. Сметанина. Его убрали в 1945. Другой танк Т-34 стоял на месте нынешнего наркодиспансера, а раньше там был роддом”.

Цей останній танк лишався майже в кінці лікарняного містечка, перед сучасною вулицею Мірошніченка, до 1949 року, коли його розрізали і здали в металобрухт.

О 17-й годині розпочався наступ піхоти за підтримки танків і артилерії. Бій у селищі продовжувався приблизно до 19 годин. У звільненні разом з бійцями 122-го гвардійського стрілецького полку брали участь і танкісти 110-ї та 181-ї танкових бригад 18-го танкового корпусу.

До 23 годин 31 січня Лисхімстрой і територію хімкомбінату було очищено від німців. У ніч на 1 лютого селища Лисхімстрой і Новосиротине було звільнено від гітлерівських загарбників, а 1 лютого – селище Павлоград і хутір Синецький.

На ранок визволителі пішли на Лисичанськ. Йшли строєм, повзводно, всі у валянках і білих кожушках. Дійшли до Дінця, але тут німці обстріляли їх з гори з усіх гармат і мінометів. Одразу було вбито 21 солдата. Їх було поховано біля річки у братській могилі, а потім тіла перепоховали на Меморіалі Слави в Сєверодонецьку. Всього у 13 населених пунктах, підпорядкованих Сєверодонецькій селищній раді, після війни було поховано три офіцера та 121 сержант і солдат.

Однак, більшість загиблих у боях за Лисхімбуд і поблизу Павлограда були призовниками Луганської області, Старобільського і Новоайдарського районів, яких рідні везли ховати додому.
Це були щойно набрані новобранці, ще ненавчені, які і гинули в першу чергу. Загиблих гвардійців ховали в районі хірургічного корпусу, а танкістів — в районі вулиць Танкістів і Юності. Пізніше їх
перепоховали у братській могилі на Меморіалі Слави.

Тож 1 лютого 1943 року вважається днем звільнення Сєверодонецька у Другій світовій війні.

На пам’ять про цю подію у місті названо Гвардійський проспект і вулицю Танкістів.

Покладання квітів на Братській могилі. 1947 рік.