«Завод та Сіверськодонецьк будували люди, які вміли мріяти»: розмова з директоркою музею «Азоту» Ольгою Головко

Сіверськодонецьк – відносно молоде місто, і за роки свого існування воно ніколи не мало власного історико-краєзнавчого музею. Попри численні дискусії довкола цієї теми та спроби його запустити, музей так і не запрацював.

Фактично ж цю роль завжди виконував музей історії заводу «Азот» – підприємства, завдяки якому, власне, і з’явився Сіверськодонецьк.

Заснований у 1974 році як музей трудової слави хімкомбінату, за кілька років він отримав звання народного. Тисячі експонатів музею допомагали збирали небайдужі люди – ентузіасти, пошуковці та місцеві жителі, які несли туди власні речі, пов’язані з будівництвом та роботою підприємства.

Експонатами та самим музеєм опікувався завод, на території якого він і знаходився. А очільницею, екскурсоводкою та зберігачкою цінностей в одному обличчі останні 12 років там була Ольга Головко. З нею ми познайомилися під час візиту в шелтер переселенців у Самарі. Вже скоро рік, як вона живе у ньому, а до того понад два роки мешкала у Німеччині.

SD.UA розпитав пані Ольгу про її роботу у музеї та його особливості, а також про її власний шлях: від переїзду в Сіверськодонецьк до життя у статусі переселенки.

 – Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, про себе. Ви родом з Сіверськодонецька? Де навчалися, де працювали до того, як очолили музей?

 – Я уродженка Олексіївки Білокуракинського району. Народилася в сім'ї сільської інтелігенції. Мати моя була вчителькою російської мови та літератури в школі, а батько – працівник культури.
Школу я закінчила в Олексіївці. Далі були намагання вступати у педагогічний інститут, але батько був категорично проти того, щоб я стала вчителькою. Тож я переїхала до Лисичанська, де закінчила курси секратарів-друкарок.

А у 1981 році переїхала до Сіверськодонецька. Влаштувалася у технікум за спеціальністю і пропрацювала там 11 років. Спочатку жила в гуртожитку, а згодом отримала від технікуму однокімнатну квартиру.

Вже працюючи, закінчила бібліотечний факультет Луганського училища культури. Це дало змогу перейти на роботу в Сіверськодонецьку центральну міську бібліотеку. Три роки я працювала там, а потім мене запросили на хімкомбінат «Азот», у бібліотеку профілакторію «Янтарь».

Далі була вже заводська профспілкова бібліотека, яка знаходилася в Палаці культури хіміків. Паралельно я здобула вищу освіту: заочно вступила на спеціальність «бібліотекар-бібліограф» у Харківську державну академію культури, яку закінчила у 2002 році.

 – А як потрапили на роботу в музей?

 – Вищу освіту я здобувала вже тоді, коли мені було за 30. І, маючи за плечима життєвий досвід, хотіла якось по-новому представити бібліотеку читачеві. Тому вдавалася до експериментів.

Одного разу нам в академії запропонували написати про бібліотеку, у якій працюємо. Я звернулася до директорки, вважаючи, що історія вже написана, бо профспілковій бібліотеці на той час було вже понад 50 років. Та виявилося, що до мене ніхто цим не займався. Тож, маючи два тижні до сесії, я назбирала матеріал. Розшукала людей, які колись там працювали. А коли захистила роботу в академії, завкафедри був вражений та запропонував її продовжити.

Бібліотека насправді дуже цікава була. Коли її організовували, з Києва передали у Лисхімбуд (таку назву мало робітниче селище) понад 2000 книжок, серед них були й унікальні екземпляри, яким кілька століть. Все це я описала у своїй роботі, і таким чином у мене друком вийшла брошура про нашу профспілкову бібліотеку.

Така робота – розшукувати, розпитувати, зіставляти, описувати – мене захопила. Тож, працюючи в бібліотеці, я почала робити брошури вже про сам «Азот». Усього випустила чотири таких праці.

Ну а далі вже на комбінаті, я думаю, помітили мої здібності, тому запросили працювати в пресцентр кореспондентом радіо. Це теж був цікавий досвід, але мій голос, на жаль, не для радіо. Мені писати легше було, ніж коментувати. Цей момент давався важко, тому я протрималася там всього рік.

Але коли ще писала брошури, то часто зверталася по інформацію в музей, до завідувачки Людмили Миколаївни Катуніної. Так ми й потоваришували. Коли вона вирішила, що їй треба йти на пенсію вже, то запропонувала на посаду мою кандидатуру.

Екскурсія у музеї для дітей-ВПО

 – З чого почали роботу?

 – Це був 2011 рік. А у 2009 на заводі різко змінилося керівництво. Наше підприємство стало приватним. Це потягнуло за собою багато змін, зокрема – й у музеї. Почалося активне оновлення.

Робота була організована дуже велика: дві зали з трьох було відремонтовано, оснащено новою технікою, зроблені нові вітрини та ще багато чого. Я не можу сказати, що все це я одна робила. Допомагали всі. Відкривалися нові експозиції, проводили численні зустрічі з ветеранами «Азоту», яким було по 80-90 років. Взагалі ми поспілкувалися з силою людей!

Нам продовжували нести люди експонати. Все це описувалося. Якщо щось новеньке, цікаве з'являлося – ми одразу презентували у соцмережах та ЗМІ.

Тоді ж до нас почало приїздити багато гостей. Не тільки з міст України, а й делегації із-за кордону.

  – На 2022 рік скільки у музеї було експонатів?

  – Я не скажу точну цифру вже, але близько двох тисяч.

  – Які з них ви особисто вважали серцем музею?

 – Місто виникло завдяки тому, що там почалося будівництво хімічного комбінату, а на місці, де зараз Сіверськодонецьк, була піщана пустеля. Тож для мене це експонати, які пов'язані саме з роками становлення хімкомбінату: 30-ті роки 20 сторіччя.

До речі, хочу окремо відзначити такий момент. Коли музей тільки організовувався на початку 70-х, люди несли туди різні особисті речі, зокрема – й документи. Видані українською мовою! Розумієте, до чого я? До 40-х тут була справжня Україна.

Вже після Другої світової війни, як мені пояснювали, у місто приїхало багато російськомовних. Зокрема, дітей-сиріт з Уралу. Тому документацію почали вести російською. Доказів, які б підтвердили саме цю версію, я не маю, проте чула таке неодноразово.

Важливо й те, що люди, багато з яких вже були у поважному віці, зберегли документи. Бо вони свідчили, як тяжко тоді працювали. Умови роботи дійсно були не для слабкодухих. Пісок довкола, до питної води далеко. Холоди взимку, а влітку страшна спека. Але люди будували! І через багато років з задоволенням здавали в музей свої документи, фотографії, речі та листи, які свідчили про їхню дотичність до великої справи.

Пригадую випадок: приходить до музею дідусь, просить зайти подивитися. Підходимо до однієї з фотографій, він каже: «Оце знаєте хто?» Я ж читаю опис. А він каже: «Та це ж я молодий, 60 років тому. Мені тут 20».

На заводі молодь проходила курси підвищення кваліфікації. За традицією перше заняття у них було у музеї, щоб познайомити молодих спеціалістів з історією хімкомбінату. Дуже приємно було бачити, коли на старих фото вони впізнавали своїх близьких: «Та це ж мій дід, гляньте! А це моя бабуся». Потім батьки їхні там працювали, а згодом і вони самі.

На екскурсії - студенти СНУ ім. Даля

Оце така історія нашого Сіверськодонецька, невіддільна від історії хімкомбінату «Азот». І якщо узагальнити відповідь на ваше питання, скажу так: я вдячна долі, яка дала мені досвід роботи в цьому музеї. Там я відчувала себе ніби місточком, провідником між минулим і сучасним. І кожен експонат мені був дорогий саме цим відчуттям.

 – Ви кажете, люди віддавали до музею свої листи. Пам’ятаєте, про що в них йшлося?

 – Знову ж таки, з часів, коли завод тільки починали будувати... Лист дівчини, хіміка, яка щойно закінчила Ленінградський інститут та приїхала у наші краї. Це десь 1934-35 рік. Пише, як вони ще з двома колегами вийшли на залізничній станції у Лисичанську та стоять, розгублені, не знають, куди їм далі. Питаються у перехожих, а вони їм показують приблизний напрям: там, мовляв, Лисхімбуд.

Вона, вражена, пише: «Дивимося ми у той бік, а перед нами просто пустеля».

Ну, що робити. Найняли вони якусь бричку, повантажити речі. Рушили. А дорога страшна: то є, то немає. То їдуть, то йдуть. Проїхали місток дерев'яний через Сіверський Донець. А тоді вже побачили, що тут є життя, хатки якісь стоять. Попросили переночувати, а далі вже шукали управління будівництвом.

Оце мене вразило. Як люди приїхали й побачили пустелю. Так починалося життя нашого міста!

Будинки Лисхімбуду

 – Напевно, багато таких історій ви почули й від ветеранів заводу, з якими спілкувалися?

 – Так! Запам'яталася розповідь Василя Івановича Татарченка. Йому та хлопцям у його бригаді було, може, по 18-19 років. Вони тягнули електромережу в оцій же пустелі.

Каже, на лафеті трактором їм притягують стовпи, вивантажують одразу по 10-12 штук. А далі ж вони їх носять на собі, встановлюють через кожні 50 метрів. Вже час обіду, а до їдальні 3 кілометри. Поки добіжать – 10 хвилин залишається на поїсти, і знову назад – запізнюватися не можна. Було й таке, що не встигали, то цілий день були голодні.

Його дружина теж пригадувала: після війни їх привезли в гуртожиток. У кімнаті чотири ліжка, а дівчат п'ятеро. Вони ще були дітьми по 13-14 років, а вже працювали позмінно на розборці ешелонів з обладнанням. Тому й на ліжку спали позмінно: сусідка на нічній зміні – вона на ліжку спить. Завтра вона в нічну – то сусідка там відпочиває. Дуже погані умови були. Хвороби тяжкі люди переносили.

До речі, начальники працювали пліч-о-пліч з робочими.

Одна жіночка-ветеран мені розповідала, що коли вона працювала у ремонтно-механічному цеху, очолювала цех – жінка. Так вона разом з підлеглими у ньому працювала. Не з кабінету керувала, а разом з людьми була у цеху. Зараз собі важко це уявити!

Люди були інші. Вони вміли мріяти. І це їм давало сили. Вони так мені пояснювали: «Ми ж розуміли, що будуємо майбутнє для себе та своїх дітей». Отака тоді тенденція була.

Звісно, вони отримували зарплату. Але не це було головним. От скільки я з ними спілкувалася – а вони між собою хто знайомий, хто ні – але те, що їх об’єднувало – гордість за те, що це вони розбудували завод та місто.

І тому, коли вони почали до музею приносити експонати, це для них як другий день народження був. Тому що, ага: тепер усі знатимуть, що це ж вони дотичні! Незвичайні люди. У декого з них було по три класи освіти. Сім'ї, може, не усі були благополучні. Багато було втрат. Але від розуміння, що він долучився до будівництва чогось дійсно великого, людина аж світилася зсередини!

Дякую вам, що ви цієї теми торкнулися. Зараз це й мені дасть підтримку. Бо люди отаке переживали! А я вже якось потихеньку справлюся, як то кажуть.

Після війни

 – Ну, і вони дійсно розбудували класне, цікаве, сучасне місто. А ви, до речі, пам'ятаєте свої перші враження від Сіверськодонецька, коли приїхали туди вперше?

 – Місто одразу сподобалося своїми великими вулицями. І багато квітів! Троянди, які росли по Гвардійському проспекту. Просто неймовірна їхня кількість на місці, де колись не росло майже нічого.

Ще мені дуже сподобалася чиста природна вода. Ну, і люди, звісно! Коли збирала інформацію для музею, мені розповідали, що середній вік перших мешканців – це люди, які почали будувати завод, – був 27 років. А начальниками приїздили люди, які здобули гарну освіту у великих містах радянського союзу.

Тому у нас дійсно велика концентрація освічених, вмотивованих, талановитих людей завжди була. І головне – людей, які щиро люблять своє місто та пишаються ним!

 – Коли музей відвідували немісцеві делегації, що вони казали? Як вони відгукувалися про музей, про «Азот»?

 – Делегації українські завжди питали, як вдалося зібрати всі ці експонати. Ну, я відповідала, що збирали їх, в основному, мої попередники. І отак пояснювала, як вам. Що на заводі спробували організувати музей, а люди відгукнулися.

А ті, що з-за кордону... Наприклад, упродовж п’яти років до нас у Сіверськодонецьк приїздив мистецтвознавець Петер Шварц з Німеччини, привозив творчі делегації, сам жив у місті. Звісно, вони приходили до нас у музей. І навіть батьки його були.

Німці були здивовані, що ми зберегли експонати, пов’язані з німецькими солдатами. У нас окрема експозиція, де зібрані такі речі. Їх свого часу знаходили й передавали у музей місцеві пошуковці. До речі, ще один приклад того, що не просто керівництво спустило наказ створити музей, а все місто опікувалося цією справою. А допомагали і Луганськ, і Харків, і Київ.

Так от пошуковці здавали до музею речі німецьких солдатів. Німці обговорювали ці експонати, про деякі з них казали, що вперше побачили деякі з них саме у нас у музеї. І були здивовані, що ми не позбулися цих речей, а виклали в експозиції.

Музей відвідують учасники театрального фестивалю

 – Здається, незадовго до повномасштабного вторгнення нова експозиція відкрилася?

 – Так, ми відкрили експозицію з інформацією про усіх директорів нашого підприємства. Вирішили, що це будуть стенди, де буде фотографія керівника – яким він був тоді, коли керував комбінатом – а потім коротка біографія, що при ньому було зроблено.

Розумієте, технології вдосконалювалися. Це не значить, що як завод у тридцятих роках збудували, так воно все й стояло. Ні, він розвивався, бо багато країн хотіли отримувати якісні мінеральні добрива. А для цього треба, щоб обладнання встигало за світовими тенденціями. Тому кожні приблизно 20 років щось змінювали. Не дарма у нас у місті було шість науково-дослідних інститутів.

Так от, 9 керівників було. І кожен з них зробив свій внесок у розвиток та осучаснення підприємства.

 – Серед відомих особистостей з історії «Азоту» була постать, про яку вам особливо цікаво було розповідати відвідувачам музею? Якою ви захоплювалися, можливо?

 – Скажу так. Останнім часом моє ставлення до цієї теми суттєво змінилося. Прикро, що десятиліттями історію цих людей та їхніх досягнень подавали виключно крізь призму партійної ідеології.

Через це було втрачено особистісний вимір та погляд на їхні долі. І дорогоцінний час, коли могли глибше й повніше пізнати цих людей.

Я можу сказати, приміром, що захоплююсь умовним Петром Петровичем. Але ж про нього також відомо, що він симпатизував радянській владі, до якої особисто я ставлюсь не надто позитивно. Все було гарно, але мені, коли Україна отримала незалежність, стало краще.

Звісно, я поважаю людей, які віддали свої найкращі роки, розбудовуючи хімкомбінат. Але сказати, щоб я особисто кимось захоплююсь, зараз не можу.

Відкриття експозиції про директорів

 – Оця українськість завжди була з вами, чи на якомусь етапі розвитку нашої країни прокинулась?

 – У школі я навчалася українською мовою, у моїй родині також спілкувалися українською. Документи, газети були українською. І коли я вже приїхала у місто, почала складати вступні екзамени, то їх в мене теж приймали українською.

Навчання вже йшло російською. Потім робота російською. Але я якось не надавала особливого значення цьому. Тому так, напевно, українськість в мене з'явилася пізніше.

Для мене це почало мати значення, коли перейшла у 2010 році працювати у пресцентр. Там тільки інтернет був українською та телебачення. А газета російською виходила, радіомовлення – теж російською. Я, не вважаючи тоді себе затятою патріоткою, кажу: «Так я прекрасно володію українською. Можу по радіо висвітлювати теми українською». Таке от особисте бажання було, але не вийшло. Мені дали зрозуміти, що змінювати нічого не будуть.

Потім я перейшла в музей, де вже взагалі все було російською. І спочатку, поки я призвичаїлася, поки прийняла всі справи, не порушувала це питання.

А потім, коли нові керівники до нас зайшли та рекомендували його осучаснити, я відчула, що наші з ними бажання збігалися. Я почала активно переробляти стенди та інформаційні матеріали українською та самі екскурсії проводити українською мовою. І тут вже не поступилася. Бо я там одна працювала: і завідувачкою, і екскурсоводкою, і відповідальною за фонди.

Були випадки, що якась делегація приїздить і кажуть: «А можна на російську перейти?» Кажу: «Ні, ми в Україні, я державною мовою проводжу екскурсії». І все, один чи два таких випадки було. А загалом всі нормально сприйняли такі зміни.

 – А скажіть, будь ласка, були якісь плани або мрії по дальшому розвитку музею, які втілити не дала війна?

 – До того, як я очолила музей, і за майже 12 років, що там пропрацювала, було багато втілено, написано та освітлено – гігантська робота. І сказати, щоб щось кардинально нове планування у тематичному наповненні, то ні.

Підприємство розвивалося у своєму спокійному темпі. Таких досягнень, що зробили люди, які не обідали та спали позмінно, вже не було. Тому я останнім часом перейшла більше на висвітлення нашої діяльності у ЗМІ та соцмережах. Наприклад, протираю експонати – а я ж сама це робила, нікому ті вітрини не довіряла – знаходжу річ, про яку окремо хочеться розповісти – і вже є готовий матеріал для медіа.

Були плани розставити по залах декілька екранів, 5-6 штук, які б дали змогу доповнювати екскурсію. Тому що у нас зберігався великий відеоархів. Можна було б продемонструвати все те, про що йдеться в експозиції: оживити її, так би мовити. Про початок будівництва хімкомбінату, роботу перших цехів тощо. На жаль, ось це війна не дала втілити.

Музей - частина міського екскурсійного маршруту

 – Ваш останній день у музеї ви пам'ятаєте?

 – Так, звісно. Я прийшла на роботу, по будівлі нашій вже була якась біганина незрозуміла. Всі говорили про гучні вибухи. Я зняла сигналізацію, увімкнула комп’ютер і почала робочий день. А за дві години подзвонив керівник і сказав зібрати речі, все закрити та йти додому, бо вже почалися обстріли міста та хімкомбінату.

Я тоді взяла найнеобхідніше. Чесно, взагалі не було думки, що це затягнеться надовго. Розсада в мене там росла. Я її не забрала. Думаю: «Ну, це два-три дні. Навіщо? Хай на вікні стоїть, я ж повернусь і поллю».

Коли спустилась на перший поверх, там були люди, допомагали книги з архіву кудись переносити. Я ще зупинилася і кажу: «Треба моя допомога?» Вони: «Ні-ні, ви зі своїм керівником вирішуйте, що вам робити».

Ну, я і пішла додому. А далі вже не скажу точно, що робила. Стараюся не тримати це в собі, бо воно мені дуже болить.

 – Тобто, всі експонати з музею залишилось під замком?

 – Так, на жаль. Пізніше, не знаю коли, було попадання в дах. Пробито було з третього по перший поверх і вікна побиті. Я й відео бачила. Кажуть, що нібито все згоріло всередині. Не знаю, чи сам музей горів, там не зрозуміло на кадрах. Оце отаким я його бачила востаннє. Окупанти про музей нічого не пишуть.

 – А у вас в електронному вигляді нічого не збереглося?

 – Ні. Ми хотіли все зацифрувати. Але це було в планах. Тому на цьому історія музею в тому вигляді, яким він був, я думаю, закінчилася. Експонати вже втрачені.

 – Якби вам зараз запропонували відтворювати музей в евакуації, ви б долучилися?

 – Ні. Я багато подумала про це та дійшла висновку, що мені це зараз не цікаво. Вважаю, це справа вже наступних поколінь. І саме їм вирішувати, у якому ракурсі це робити, на чому акцентувати.

 – Коли ви були в місті востаннє і як ваша подальша доля склалася?

 – Я виїхала 2 квітня 2022 року. Спочатку переховувалася у підвалі 17-ї школи, поруч зі своїм будинком. Але коли вибухи вже стали ближче, у мене нерви не витримали, я забрала речі та перебігла до Палацу культури будівельників. Бо чула, що звідти відправляють людей до залізничних станцій. Ворог дає три години тиші, не обстрілюють.

Переночувала там у знайомої, а на другий день сіла в один з автобусів, які підганяли до Палацу культури. Нас привезли на залізничну станцію. Ми стояли у черзі на потяг добу, а потім поїхали у Львів. У вагонах було по 7-8 людей на купе.

Я вийшла там на станції, стою, і не знаю, що мені робити. Тут телефонує Галина Копилова, біженка з Луганська, що вже 6 років жила у Сіверськодонецьку. Я їй розповідаю свою ситуацію. І вона дає мені телефон львівської волонтерки Ірини Дзьоби. Та мене забрала, відмила, відгодувала. І далі питає: «Є у вас знайомі за кордоном?» Кажу: «За кордоном є знайомий тільки Петер Шварц, але в мене немає його номера». Ну, Ірина допомогла відшукати, ми йому подзвонили.

Він порадив їхати в Німеччину, в Айзенхюттенштадт. Я добиралася туди через Польщу безкоштовним автобусом. В Айзенхюттенштадті, в таборі для біженців, пробула півтора місяця, потім нас почали розвозити по інших містах.

Так я потрапила в Шпремберг. Там спочатку в школу, як в гуртожиток, поселили. А за три місяці запропонували однокімнатну квартиру. Проживання - безкоштовне.

Шпремберг, червень 2022 року

Дали гроші на меблі, бо там квартири здають абсолютно без нічого. Згодом, в цей будинок, в однокімнатні квартири заселилися ще дві жіночки, також біженки, але з Донецької області.

Через рік після приїзду до Німеччини я закінчила курси німецької мови (також безкоштовні, бо це державна програма) й отримала роботу в місцевій бібліотеці, де пропрацювала пів року.

З колегами-бібліотекарями, листопад 2023 року

У Німеччині мені виповнилось 60, прийшов час оформлювати пенсію. А трудова залишилася на заводі. Тому довелося шукати свідків – по дві людини на кожне місце роботи – щоб підтвердити стаж до 90-го року. За місяць я обдзвонила 83 людини! У когось не було копії трудової, у когось довідки про шлюб, ще чогось. Вийшло знайти лише 11 колишніх колег, у яких були всі документи, щоб засвідчити мій трудовий стаж . Кожні два місяці я їздила у Львів, поки зібрала всі необхідні документи. На цьому фоні у мене трапилися депресія.

Поки їздила, відчула, що в Німеччині мені некомфортно, я не витримую... Німеччина робила все, щоб нам там було добре. Але я все-таки хочу додому, хочу в Україну. І я вирішила, що повертаюся.

Мене вивозила та ж волонтерка Ірина Дзьоба. Проводжали мене мої знайомі перекладачі Моніка та Гердт. І коли саджали в машину, передали 100 євро на ЗСУ. А ми з пані Іриною в Україні передали їх нашим захисникам.

Хочу сказати, що весь цей час мені дійсно щастило з людьми. Завдяки таким людям, як бачите, я досі жива.

 – Зараз ви живете у шелтері, який організувала Сіверськодонецька МВА у Самарі на Дніпропетровщині. Як туди потрапили?

 – Повернувшись в Україну, на початку я жила три місяці у батьків Іри Дзьоби в селі на Львівщині.

Знову в Україні, липень 2024 року

Але людям вже по 80 років. Самі розумієте, що чужа людина в домі, некомфортно всім. Знайомий запропонував переїхати до нього у Черкаси. Але не склалося.

Далі був Харків. Туди я потрапила саме тоді, коли почали масово евакуювати людей з Куп'янська. Мені дали телефони шести гуртожитків, проте в жодному не було вільних місць.

Не дивлячись на це, я хочу сказати, що була вражена самовідданістю працівників розподільчого центру для переселенців. Декілька тисяч біженців, напружена обстановка, безперервні обстріли. Проте люди знаходили в собі силу підтримати постраждалих. Приймуть, заспокоють, за руку потримають, спокійно проконсультують.

Спіймала себе на думці, що бачу дві таких протилежності. Там, вдома, мене зрадили люди, з якими ми начебто спільну справу робили. А тут від чужих людей така підтримка. Тобто я про людину дізналася ще більше, ніж за свої 60 років знала.

У Харкові мені дали контакти Сіверськодонецької МВА. Я зателефонувала, мені сказали, що допоможуть, запропонували місце у шелтері в Самарі. На другий день я вже була на Дніпропетровщині.

У шелтері зустріла знайомих з Сіверськодонецька. Потім мені зателефонував чоловік, який опікується шелтером: дізнатися, як я влаштувалася, як мої справи. Виявилося, що це Євген Кондратов. Я знала добре його батька і його самого, ми разом працювали на «Азоті».

Я – серед своїх! І, знаєте, у мене додалося стільки сил одразу! Я зрозуміла, що вдома. Оце у мене така емоція була. І я хочу вам її передати. Не здаємося! У Бога все для нас запасено, як то кажуть.

Городик поблизу шелтера, листопад 2024 року

 – Я бачу, що ви задоволені. Немає дискомфорту, що це гуртожиток, тимчасове житло? Бо для багатьох переселенців це вже тригер…

 – Я взагалі, як сюди приїхала, одразу почала шукати, де й чим мені займатися. Пішла в Палац культури: там були гуртки з йоги, скандинавської ходьби, в'язання, психології. Я пішла на психологію і почала в'язати.

Зараз ходжу на курси англійської мови. Зі мною разом їх відвідують люди, у яких є мета. Вони всі працюють, але йдуть на англійську. А мене люди, які про щось мріють і чогось прагнуть, дуже притягують. І оце я побачила їх та вирішила: «Все, буду ходити».

У шелтері мене теж оточують приємні, щирі люди. Тут у мене все є, проживання безкоштовне.

Відпочинок після прибирання території шелтера до Дня незалежності, серпень 2025 року

Звичайно, що я хочу повернутися в Сіверськодонецьк. У мене там і квартира, і дача, яку я дуже люблю. Хоча я вже й тут ось понасаджувала городик. Навколо нашого гуртожитку мешканці вже насадили багато квітів, і я теж долучилася. Подвір'я наше таке яскраве!

Чи задоволена я зараз? Так. Розумієте, люди різні й кожен сам робить висновки, що для нього у пріоритеті. У мене ж дітей нема, нікого нема. Турбуватися ні про кого. У моїй ситуації мене все дуже влаштовує.

Як я вже казала, за останні три роки я переглянула своє ставлення до людини та обставин. І ціную те, що маю на сьогодні.