ЛХС: Пам’ять і пам’ятники

29 січня 1943 року почалася операція “Скачок” по звільненню півночі Донбасу від німецьких загарбників. Вона виявилася не зовсім успішною, проте у ніч з 31 січня на 1 лютого було звільнено Лисхімстрой і навколишні селища.

Зранку 1 лютого визволителі пішли на Лисичанськ. Серед них було багато призивників північних районів Луганської області, яких при підготовці до “Скачка” набрали в армію і вони ще були недостатньо навчені. При переході через Донець німці обстріляли їх з гори з усіх гармат і мінометів. Одразу було вбито 21 солдата. Їх було поховано біля річки у братській могилі. Всього понад Дінцем у Павлограді, Синецькому, Новосиротиному було поховано близько ста бійців.
Більшість загиблих у боях за Лисхімбуд і поблизу Павлограда були призовниками Старобільського і Новоайдарського районів, яких рідні везли ховати додому. Це були щойно набрані новобранці, ще ненавчені, які і гинули в першу чергу.

1 лютого 1943 року вважається днем звільнення Сєверодонецька у Другій світовій війні.

Проте бої продовжувалися. Лисичанськ взяли лише 6 лютого 1943, але 3 березня знову втратили.

Фронт став по Дінцю і лише 2 вересня Лисичанськ було звільнено.

Після закінчення війни почали упорядковувати місця поховання загиблих. До 1950 року було складено списки могил, почали упорядковувати могили, переносили поховання у братські могили.

В архіві Сєверодонецька зберігаються списки поховань тих часів. У 1951 році на території поселень Сєверодонецької селищної ради було 31 братська могила та 12 індивідуальних могил, у яких поховано 124 воїна.

Найбільша Братська могила Лисхімстрою була на місці сучасного Меморіалу Слави. Там поховали і танкістів, які загинули першими при звільненні селища, також перепоховували рештки загиблих бійців з одиночних могил навколишніх селищ.

В часи Лисхімстрою Братською могилою опікувався трест “Лисхімбуд” та шефствували учні СШ No 1, яка в той час була поруч.

У 1975 році на братскьій могилі створили меморіальний комплекс “Меморіал Слави”.

У Лисхімстрої було і німецьке кладовище. Очевидно, у ньому було поховано більше німецьких військовополонених, які відбудовували Лисхімстрой. Вони помирали від хвороб і від смертельного травматизму. Серед військовополонених, якими опікувалося МВС, найбільш високим травматизмом відзначалася Ворошиловградська область, де, наприклад, у І кварталі 1946 р. зареєстровано 7534 випадки травматизму, із них 30 смертельних.

Німецьке кладовище розташовувалося приблизно там, де в 60-х роках на проспекті Хіміків побудували магазин «Дом обуви», на першому поверсі якого було кафе «Ровесник», зараз там магазин «АТБ». Із селища кладовища видно не було, бо його закривав піщаний пагорб на місці, де сьогодні стоїть пам ̓ятник Гоголю, а за пагорбом – невеликий сосновий бір. Зі сторони комбінату кладовище прикривали чотири німецькі вагони типу «пульман», що стояли у «тупичку» вузькоколійки у напрямку Лісної Дачі. До 1953 року на цьому кладовищі у п ̓ять рядів на металевих стержнях ще стояли металеві таблички з написаними білою фарбою номерами. Таких могилок було більше сотні. У 1953 році ці таблички розікрали і про кладовище забули. Згадали у 1964 році, коли почали будувати «Дом обуви» і викопали гору скелетів. Про це писав у своїх спогадах будівельник Герой Соціалістичної Праці С. М. Чернов.

У 1985 році на честь воїнів-визволителів у Сєверодонецьку було відкрито сквер Сквер Слави. У ньому на високому постаменті було поставлено танк Т-34 в пам’ять про танкістів 110-ї танкової бригади 18-го танкового корпусу під командуванням Костянтина Ґеорґобіані.

У місті в честь визволителів названо і вулицю Танкістів та Гвардійський проспект. До минулого року про ці конкретні події нагадували меморіальні дошки. Минулою зимою не витримало кріплення дошки на будинку по вулиці Танкістів, вона упала і розбилася. Не краща участь і в пам’ятної дошки, яка висіла на будинку НВО “Імпульс” по Гвардійському проспекту, і нагадувала сєверодончанам, що місто звільняли воїни 41-ї гвардійської стрілецької дивізії. Її зняли, посилаючись на необхідність виконання “законів про декомунізацію”.

В матеріалі використано фото із Архівного відділу Сєвєродонецької міської ради