ЛХС: Перша дорога Лисхімстроя

Що виникає раніше – селище чи дорога до селища? Звісно, спочатку появляється дорога, по якій доставляють матеріали для побудови селища, і ходять люди, які будуть у ньому жити.

Першою дорогою Лисхімстроя стала дорога від східної околиці Ново-Сиротиного, де розташовувався штаб будівництва хімкомбінату, через хімкомбінат до перехрестя майбутніх вулиць Заводської і Леніна.

Селище Лисхімстрой виникло на лівому березі Сіверського Дінця, але було частиною правобережного Лисичанська. А дорога з Лисичанська до Лисхімстрою, який став містом Сєверодонецьком, відома ще принаймні від XVI століття. У “Книге Большого Чертежа”, яка була написана у 1627 році на основі більш ранніх карт, описується маршрут Кальміуської дороги, яка вела з Криму до Московії. У різних джерелах її називають дорогою, шляхом або сакмою. Тюркське слово сакма означає слід на землі, що залишився після проходження кінноти, а в широкому сенсі – маршрут походу кочівників. Так воно й було, бо основним видом транспорту тоді були коні. У згаданій книзі вказано місце Боровського перевозу, по якому Кальміуська сакма долала Сіверський Донець. Місце перевозу було рівновіддалено від Борової і Верхньої Біленької, яка тоді називалася Верхнім Білим Колодязем, тобто біля Павлоградського мосту.
Кальміуська сакма проходила по території, на якій сьогодні розташований Сєверодонецьк, а долала Донець і крутий правий берег Боровським перевозом по Рубіжному буєраку, що знаходився трошки вище станції Насвітевич, за склозаводом “Пролетарій”. Здолати крутий лисичанський берег кінному загону, та ще й з поклажею, було не просто.

Подолавши річку, подорожні йшли правим берегом до Рубіжного буєраку, самому пологому яру, і по ньому піднімалися вгору. По цьому буєраку і спускалися до річки.

Назву Рубіжний буєрак ця балка отримала від того, що була на рубежі, яким була річка Сіверський Донець. У той час вона розділяла лівобережну “Ногайську сторону” і правобережну “Кримську сторону”. На Рубіжній балці виникло село Рубіжна, яке у 1930 році стало селищем Пролетарськом, а своєю назвою поділилося спершу із залізничною станцією Рубіжна, а потім і містом Рубіжне. З початком ХІХ ст. у балці Рубіжній почали добувати вугілля, тому дорогу перенесли туди, де вона проходить зараз повз завод “Пролетарій”.

Якщо їхати із Сєверодонецька в Лисичанськ через Павлоградський міст, то праворуч перед мостом бачимо кілька озер. Те, яке подалі від дороги, називається Лопатіне. А от чому Лопатіне? Від того, що викопане лопатами? Так ні. У цьому не було потреби. Навпаки, ще на початку ХХ ст. перші жителі Синецького почали осушувати заболочений луг навколо озера Лопатіне, спускаючи з нього воду.

Пояснення назві озера знайшлося у книзі воронезького історика В. П. Загоровського «История вхождения Центрального Черноземья в состав Российского государства в XVI веке». Він пише, що пізньою осінню 1593 року Московське посольство на чолі з князем Меркурієм Щербатовим везло в Крим «поминки» – щорічну данину кримському хану, яку возили аж до Петра І. Князю дуже хотілося зустріти на берегах Сіверського Дінця козаків, навіть посилав вперед військовий загін для пошуків. Але на території сучасної Бєлгородщини їх не знайшли, а зустріли «вільних козаків» на чолі з Юрієм Лопатіним лише при впадінні річки Борової в Донець. У двох верстах від Борової знаходився Боровський перевіз через Донець на Кальміуській сакмі – дорозі з Криму в Московію. Найближче озеро біля цього перевозу і сьогодні має назву Лопатіно. Чи не в честь того самого ватажка Юрія Лопатіна названо?

Повз це озеро і підходила Кальміуська сакма до Боровського перевозу на Сіверському Дінці. Сьогодні на цьому місці вже три невеликих озера, які в кінці XVI ст. були одним озером, за яким з того часу закріпилося прізвисько козака Лопатіна. На карті 1950-х років видно, що озеро Лопатіне вже дещо звузилося. Неподалік, ближче до селища Сиротиного, є озеро Зимовне. Озер з такою назвою чимало уздовж Дінця. Лише від річки Борової до селища Борівського аж три Зимовних. Назва їх походить від того, що біля них облаштовувалися на зимівлю тогочасні “вільні козаки”. Вільними вони були, бо були вільними від будь-якої влади над собою, утекли від царя, власника, зі служби і від сім'ї. Князь Щербатов хотів їх привернути до себе на службу, тому й назвав їх досить шляхетно – “вільні козаки”. А якби ж козаки Лопатіна напали на посольство, то їх би згадали, як “воровські козаки”. Воровські – не в значенні крадій, викрадач, а від тогочасного поняття “вор”, яке означало неслухняний, той, хто чинить не по закону.

Цей факт підтверджує, що “вільні козаки” ще в XVI ст. промишляли при Боровському перевозі на Кальміуській сакмі, який був кордоном між “кримською стороною” (правобережною) і “ногайською стороною” (лівобережною).

А до нас дійшли лише назви Рубіжної балки й озера Лопатіне, які стали прикметами найстарішої дороги, що з’єднувала Лисичанськ і Сєверодонецьк.