ЛХС: Сєверодонецький силікатобетон

Завод силікатної цегли селища Лисхімстрой першу свою продукцію видав 3 листопада 1935 року. Чому силікатну, а не керамічну? Так завод і селище стояли на піску, а Лисичанські пагорби усі складаються з вапняку — основні складові, можна сказати, під ногами лежать. А глину для керамічної цегли треба возити здалеку.
Першим об’єктом, побудованим із цього білосніжного матеріалу, став магазин, який пізніше отримав назву “Космос”.

Але після війни довелося будувати новий завод. У 1948 р. його очолив Костянтин Кирилович Мірошниченко, який перед війною був тут головним інженером. Мірошниченко на той час вже був грамотним силікатчиком і досвідченим керівником – він вчився у Кам’янець-Подільському силікатному інституті, працював начальником бетонного заводу в Маріуполі, на силікатному заводі у Стерлітамаку. До 1950 року він вже зумів у Сєверодонецьку налаштувати виробництво силікатної цегли, якої вистачало не лише для комбінату і житлового будівництва селища, а ділилися і з Рубіжним.

Не вистачало цементу, який увесь йшов на хімкомбінат. А там ще й були його перевитрати. В одному з цехів побудували фундамент, а отвори зробили не там, де треба — затримується пуск. У травні 1951 приїхав міністр хімічної промисловості Тихомиров і давав “розгон”. Усі будівельні роботи в місті припинилися, а всіх будівельників було задіяно на комбінаті — ламали старий фундамент і робили новий. І на водонапірну башту, яка так і не запрацювала за призначенням, теж пішло немало цементу. Без цементу не будується житло, а без житла — не їдуть нові будівельники і спеціалісти на комбінат. Замкнуте коло.

Для будівництва будинків навіть із цегли, теж потрібні бетонні деталі, перемички над вікнами-дверями, наприклад. І задумався Мірошниченко над тим, як замінити залізобетон дешевшим матеріалом, виготовленим із місцевих матеріалів. Адже на кожен кубометр залізобетонної конструкції потрібно 150 — 200 кг цементу.

Кількарічні досліди, експерименти і аналізи завершилися тим, що вдалося винайти технологію виробництва замінника бетону із суміші кварцового піску, червоної глини, вапна-гідратного і води у чітко визначених пропорціях. Склад суміші: пісок — 82 %, вапно — 8 %, нежирна глина — 10 %. Водою доводять суміш до вологості 12 – 14 %. Вироби в металевих формах ущільнюють на вібростолах при частоті 2800 коливань за хвилину з амплітудою 0,4 – 0,6 мм упродовж 3 – 4 хвилин. Потім гідротермальна обробка в автоклавах при тиску 12 атмосфер і певних параметрах. В результаті отримували безцементний бетон марки 200–250.

Цей матеріал назвали глиносилікатом.

Глиносилікат в результаті удосконалення технології виготовлення довели до характеристик, які не поступалися бетону, тому його ще називали безцементним бетоном. Міцність глиносилікату досягала 420 кілограм на квадратний сантиметр. З такого матеріалу, армованого як і залізобетон, можна робити не лише віконні та дверні перемички. З глиносилікату робили стінні блоки, балки довжиною 12 м, тюбінги для кріплення шахтних стволів, багатопустотні панелі перекриттів. При цьому виявився ще один показник: квадратний метр житлової площі у будинку із силікату на 200 рублів дешевший від збудованого із використанням залізобетону і на 14 % дешевший від цегельного будинку.

Вулиця Свердлова (Енергетиків) будується із глиносиліктних блоків

Триповерховий будинок площею біля тисячі квадратних метрів із силікатобетонних панелей і блоків стало можливим будувати за три місяці замість семи, які передбачені нормами для будинків із цегли. За 1957–1963 роки із силікатобетону побудовано 238 три- і чотириповерхових будинків житловою площею 337 545 квадратних метрів. Використання силікатного бетону дало можливість зберегти 80 тис. т. цементу і зекономити 4 млн. рублів.

Деякі технологічні параметри я навів, щоб читач зміг відчути, що розробляння методу і технології виготовлення силікатного бетону було непростою справою. Але це лише деякі із багатьох десятків показників, які треба було підтверджувати, щоб узгодити технічні умови на глиносилікат (1956), а потім і на силікатобетонні конструкції (1961). Над цим працювала створена тут спеціальна науково-дослідна лабораторія тресту “Лисхімпромбуд”. У 1955 році було створено Академію будівництва і архітектури УРСР, яка проіснувала до 1962 року. Лабораторія стала одним із підрозділів, який входив до складу академії, а П.П.Новікова було обрано член-кореспондентом АБіА. Вікіпедія пише, що лабораторія розташовувалася в Лисичанську. Не вірте — в Сєверодонецьку, хоча й називалася Лисичанською.

Адже й хімкомбінат був Лисичанським і трест був “Лисхімпромбуд”, бо до 1963 року Сєверодонецьк відносився до Лисичанського району.

Автором ідеї глиносилікату був Костянтин Кирилович Мірошниченко, в честь якого назвали вулицю в місті Сєверодонецьку. Але від ідеї глиносилікату до втілення у силікатобетоні, окрім К. К. Мірошниченка, брали участь П. П. Новіков, Є. М. Коваленко, В. А. Медер, О.М.Сафонов, А.І.Огнєв та А.А.Ергардт та інші.

Чому припинилося використання силікатобетону? Для більш високих будинків він не підходив, а для виготовлення виробів із нього потрібно будувати спеціальні цехи і мати певне обладнання. Коли цемент перестав бути дефіцитним, а будинки стали рости понад п’ять поверхів, потреба в силікатобетоні відійшла в світле минуле.

Для Сєверодонецьк-online