Дім проєктів Лисхімстроя

У жовтні 1946 року 11 спеціалістів із сім’ями з німецького хімічного підприємства «Лейна-Верке» були інтерновані у Фізико-хімічний Інститут імені Карпова у Бабушкіне під Москвою. У липні 1948 року частина цієї команди фахівців була переведена звідти на Лисичанський хімкомбінат, де мали займатися дослідницькими роботами. Іншу частину перемістили в Дзержинськ. Команду німецьких фізико-хіміки, які поїхали у Лисхімстрой, очолював доктор Ернст Пауль Герольд. Крім нього тут були доктор Карл Германн Гельб, доктор Курт Костергон, доктор Вальтер Шмідт, доктор Луїс Гемасмер та доктор-інженер Карл Боде. Вони в Німеччині займалися установкою по виробництву важкої води сульфідним способом та навіть встигли отримати невелику кількість продукту. Темою важкої води займалися і в Інституті Карпова. Тому їх і доставили в Карповський інститут, а через півтора роки перевезли в Лисхімстрой.

Ніхто з німецьких хіміків жодного разу не був на місцевому хімкомбінаті, куди їм не дозволяли ходити. Вони дізналися від місцевих працівників, що основні цехи комбінату під час війни були евакуйовані, а після – комбінат був модернізований і розширений шляхом встановлення демонтованого обладнання цехів з їх підприємства «Лейна-Верке». Після повернення у 1952 році в Німеччину, вони дали свідчення американській розвідці, де писали, що це були установки для синтезу аміаку та виробництва азотної кислоти, висококонцентрованої азотної кислоти та аміачної селітри. Планувалося вивезення й інших невеликих цехів з виробництва аліфатичних вуглекислот, пластифікаторів тощо. У 1948 р. відбувалися активні розмови про створення відділу по виробництву карбаміду потужністю 50 тисяч тонн на рік. Однак, які конкретно виробництва були сюди перевезені, вони не знали, могли лише догадуватися.

Керівнику німецької групи Паулю Герольду запропонували скласти план оснащення науково-дослідної лабораторії, яка мала б включати і контроль виробництва висококонцентрованої азотної кислоти. Завдання давав особисто директор Геннадій Вілєсов, а це бувало нечасто, бо звичайно завдання давали головний інженер або начальник технічного відділу. Це та те, що двох експертів з ракетного палива Асінгера і Ловендберга пізніше перевели з Дзержинська в Лисхімстрой, підвело німців до думки, що Ради працюють над будівництвом подібного заводу з ракетного палива, який був у Лейна.

Якщо таке виробництво було заплановано у Сєверодонецьку, то німці логічно припустили, що завод з Лейна був доставлений на ЛХК.

У німців було відчуття, що на комбінаті виявилися неготовими до використання німецьких фахівців. Їм давали завдання з різних випадкових проектів. Серед іншого вони повинні були розробити виробництво з випуску від 50 000 до 60 000 тонн карбаміду на рік.

Коли німецька команда заявила, що вона не має спеціальних знань, необхідних для такого проєкту, керівництво запропонувало розробити експериментальну установку для виробництва карбаміду з аміаку та вуглекислого газу. Між кінцем 1948 і початком 1949 року керівництво просило німецьку команду визначити властивості аміачної селітри і подати пропозиції щодо її зберігання та відвантаження. Дослідження, виконані німецькими фахівцями з початку 1949 по травень 1950 р., включали виробництво оксиду алюмінію, кремнієвого ангідриду, каталізаторів крекінгу; пропіональдегіду з пропілового спирту; формальдегіду; виготовлення синтетичних гліцеринів; мерзолату (миючий засіб, отриманий з аліфатичних вуглеводів); адипінову кислоту з циклогексанолу; oппaнолу (пластик, отриманий з полібутилену); низьких жирних кислот із спиртів, різноманітних каталізаторів. Німецькі фахівці займалися лише теоретичною дослідницькою роботою.

Вони були змушені покладатися на пам’ять і деякі особисті нотатки; необхідних довідників, книг, журналів було надзвичайно мало. При роботі над проєктом карбаміду їм надали літературу, вилучену з хімічного заводу в Хейдебрейку в Сілезії. Додатковий довідковий матеріал, був придбаний у Московському ДІАП (Державний інститут азотної промисловості). Цей матеріал з ДІАП був рукописним, написаний російською мовою. Наявність літератури з Хейдебрека у архівах Лисичанського хімкомбінату вказувало, що і тут планується виробництво карбаміду.

Роботі німецької команди заважала нестача робочих приміщень, помічників і матеріалів, навіть звіти доводилося писати на пакувальному папері. Цю роботу ще більше ускладнювала загальна недовіра до місцевих спеціалістів з боку німців, яка майже виключала обмін ідеями.

Я перерахував не всі теми, якими їм доводилося займатися, їх було значно більше і дуже різних за спектром. Німці від таких різноманітних завдань не могли зробити жодних певних висновків щодо майбутнього виробництва в Северодонецьку. Їм здавалося, що завдання народжувалися з відчаю, тому що директор Вілєсов втратив можливість знайти для них адекватну роботу. Вони були абсолютно впевнені, що деякі пілотні установки з «Лейна-Верке» були доставлені в Дзержинськ, і що принаймні частина завдань, над якими їм доводилося працювати, не мала жодного стосунку до Лисичанського хімкомбінату.

Німецькі хіміки в Лисхімстрої працювали в адміністративній будівлі, яку тут називали Домом проєктів. Цей двоповерховий будинок розташований за адресою бульвар Дружби Народів, 8 (вона ж Партизанська, 9). Сєверодончани знають його як гуртожиток різних училищ в різні роки. Зараз тут гуртожиток профліцею. Будинок було збудовано ще у 1937 році. По сусідству з ним тоді ж побудовано було магазин, який сєверодончани пам’ятають як “Космос”. Ці два об’єкти були поудовані з цегли першого промислового підприємства Лисхімстрою – Заводу силікатної цегли. Я не виключаю, що після війни його могли практично збудувати заново. Напевно, у місті вже не лишилося людей, які пам’ятали б, що колись тут була адміністративна будівля Лисхімкомбінату, яку називали Дім проєктів.

Кімната німецьких хіміків була на першому поверсі, поруч зі сходами на другий поверх (к. 19). У сусідніх кімнатах знаходилися проєктанти з Московського ДІАП (к. 18, 20). На першому поверсі ще знаходилися бібліотека, відділ кадрів, адміністративний (напевно, господарчий) і фінансово-економічні відділи, профком, комсомол, соцзмагання і перший відділ.

На другому поверсі над кімнатою німців була кімната, яку вони на схемі підписали як “невизначеного призначення”. Тут були кабінети директора, головного інженера, головного енергетика, відділи адміністративно-економічний, технічний і бюро проєктування з креслярами, друкарками та сімома кімнатами “невизначеного призначення”. Що цікаво, ці кімнати були над кабінетами німців, першого відділу і навпроти кабінетів директора й головного інженера.

Можна припустити, що це були якісь служби, що забезпечували секретність та охорону. Очевидно, що контакти німців були обмежені, бо навіть призначення всіх кімнат вони не знали і не змогли вказати у своїх описах, зроблених для американської розвідки.

У 1948 р. німецькі хіміки отримували вказівки від Вілєсова Геннадія Івановича та Гогіна Віктора Федоровича, які виконували обов’язки відповідно директора і головного інженера. Той факт, що обидва керівники були в ранзі виконуючих обов’язки, вказує на проблему з кадрами у ті часи. В кінці 1948 р. головним інженером було призначено Ліфшиця, якого перевели з Московського ДІАПу, а Гогіна призначили заступником директора з будівництва ТЕЦ хімкомбінату.

До осені 1949 р. німці працювали під керівництвом Вострікова. До березня 1950 р. начальником команди німецьких експертів був Іван Іванович Кукушкін, а з березня 1950 він очолив центральну лабораторію, і з того часу до травня 1951 р. ними опікувався Іван Андрійович Макаров. Обов’язок цих наглядачів – ставити задачі німецьким експертам, обговорювати з ними їх роботу, а також приймати закінчені звіти, які друкувалися німецькою мовою. Звіти перекладали на російську мову перекладачі Равіч і Барило.

Німецькі фахівці мали у своєму розпорядженні скромну заводську бібліотеку, яка містила радянську літературу, чотири американські технічні періодичні видання, а також ряд досить старих німецьких книг і періодичних видань. Бібліотекою від 1948 р. керувала дружина Микитенка, який працював у технічному відділі. Подружжя Микитенків одразу після війни деякий час працювали в Пістеріці (Саксонія), де знаходився один з найбільших центрів хімічної промисловості Німеччини. У травні 1949 року дружина керівника заводу Вілєсова перейняла бібліотеку (В. Н. Авер’янова – дружина Вілєсова — Авт.). Німці відзначали, що Вілєсова зробила надзвичайно гарну роботу з каталогізації і поповнення бібліотечного фонду. Бібліотека поповнилася чималою кількістю книг з Лейни, а більшість книг вилучили із хімічних заводів у Пістеріці. Крім того, у ній була чимала кількість зарубіжних та російських книг з хімії, машинобудування, металургії, будівництва та технологій, але застарілих.

Німці згадували й інших керівників підрозділів тогочасного хімкомбінату. Усіх тут не згадаєш. Цікаво, що навіть мені, який прийшов на хімкомбінат у 1976, довелося працювати із деякими, кого згадували німецькі хіміки. Наприклад, головний енергетик Петро Самійлович Рабін і тоді був на цій посаді. Тільки на початку 1950-х він підпорядковувався Івану Андрійовичу Макарову – відповідальному за виробництво. А Василя Петровича Сухіна, який запросив мене сюди на роботу, німці називали керівником політичного департаменту. Можна подумати, що це був секретар парткому. Але у схемі, складеній для ЦРУ, показано, що Сухін очолював “Перший відділ (МВД)”.

Повернулися додому німецькі хіміки, схоже, в кінці 1951 року, вже після перейменування Лисхімстроя на Сєверодонецьк. Цікаво, що у своїх звітах вони назву писали з дефісом – Сєверо-Донецьк. Напевно, у той час такою була правописна норма, бо і Лисичанська газета “Лисичанский рабочий” 1952 році ще теж писала Сєверо-Донецьк. Пізніше вже назву писали без дефісу.

Про Сєверодонецьк середини ХХ століття практично не залишилося спогадів чи описів. І прикро, що на “Азоті” досі не написано книги з історії підприємства, адже вона тісно переплетена з історією міста. А тут, в архіві американської розвідки німецькі хіміки лишили спогади не лише про свою діяльність тут, а й про те, яким вони бачили тогочасний Лисхімстрой – Сєверодонецьк. Але про це іншим разом.