Німецькими очима на Лисхімстрой середини ХХ ст.

Про селище Лисхімстрой середини ХХ ст. писали мало. Люди взагалі не схильні записувати те, що відбувається поряд і зараз. Це вже через роки виявляється, що то був надзвичайний час, історичні події, але на момент коли це усвідомлюєш, деталі із пам’яті вивітрюються.

Кінець 1940-х – початок 1950-х для робітничого селища Лисхімстрой було не просто часом відродження після війни, а періодом стрімкого злету. У 1947 році було прийнято рішення будувати великий хімкомбінат, і розпочалося велике будівництво. Вже за кілька років селище перетворилося з Лисхімстрою – “Лисичанское химическое строительство” – в селище Сєверодонецьк.

У кінці 1947 в селищі появилася газета “Вперед”, у якій висвітлювалося, що і як будувалося. На жаль, тогочасні газети писали про героїчну працю, про передовиків і стахановців, про виховання людини майбутнього і про прекрасне майбутнє, але мало писали про реалії сьогодення, про людські потреби у той час. А сьогодні, коли настав час озирнутися і згадати минуле, виявилося, що свідків тих часів уже немає в живих, архіви недоступні, і навіть газети “Вперед” немає вже 23 роки. Можливо, підшивки старих газет ще десь є, але не оцифровані, і не доступні для вивчення. Та вже й міської газети немає, і вона теж лишається не оцифрованою.

Тож сьогодні, щоб дізнатися хоч щось про історію Сєверодонецька середини минулого століття, доводиться шукати по крихтах в різних джерелах. Дуже несподіваним виявилося джерело інформації — архів ЦРУ, тобто Центрального розвідувального управління США. Там зберігаються записи, які лишили німецькі учені фізхіміки після повернення до Німеччини після кількарічного перебування в Сєверодонецьку. Американську розвідку цікавило, що робили німецькі учені, розробники методів виробництва важкої води і ракетного палива, у Лисхімстрої від літа 1948 до кінця 1951 року де будувався Лисичанський хімкомбінат.

Німці лишили в архіві ЦРУ свідчення про те, яким вони бачили селище, де і як жили, що бачили і чули. До цього матеріалу слід ставитися з розумінням того, що це не істина в останній інстанції. З місцевим населенням спілкування було певною мірою обмежене, на комбінат їх не пускали, і дещо вони бачили лише здалеку, а про щось лише чули, щось могли не правильно зрозуміти. А щось не правильно могли записати, а я не правильно переклав чи не так зрозумів.

Додам, що це записи не військовополонених чи інтернованих, вони приїхали на роботу по контракту. Інша річ, що привезли їх в СРСР не добровільно. А тут вони підписали контракт, як я зрозумів, на термін до 10 років. Після закінчення секретної роботи в Фізико-хімічному Інституті імені Карпова під Москвою, з метою збереження таємниці вони ще два роки мали працювати в СРСР. Але в інституті плани змінилися, потреба в німецьких спеціалістах зникла, а щоб вони не могли передати секрети, їх відправили в Лисхімстрой, де будували великий хімкомбінат. Німецькі спеціалісти в Радянському Союзі були з сім’ями. За контрактом вони отримували щомісячну зарплату в 6000 рублів. Додам, що середня зарплата висококваліфікованих будівельників, зайнятих на будівельно-монтажних роботах, у 1950 році складала 600 рублів. Середні зарплати жінок були менші від чоловічих, приблизно 350 рублів.

В записах, зроблених у 1952 році, назву селища писали через дефіс – Сєверо-Донецьк; така правописна практика зберігалася до 1952 року. Тому при цитуванні я зберігатиму цю форму запису.

Яким вони побачили тогочасне селище? Цікавий опис місця його розташування.

Геологічно Северо-Донецьк розташований на лінії розмежування між родючою Україною та безплідною прерією. Околиці селища виглядають як піщана пустеля, на якій де-не-де є якась рослинність. Річка Донець, яка тече приблизно в 3 км на захід від селища, не судноплавна, і її хід не регулюється. Понад містами Лисичанськом та Пролетарськом, яке на півночі примикає до Лисичанська, річка є досить глибокою для човнів і невеликих вітрильників, але в сезон повені течія занадто сильна. Річка затоплює східний берег і розливається від 75 м до ширини понад 1 км. Східний берег річки повністю рівнинний, а західний берег вистелений крутими пагорбами, що ведуть до плато, на якому розташоване місто Лисичанськ.

Вони писали, що їх переміщення суворо контролювалося, система нагляду, як і скрізь на радянській території, була досить жорсткою. Їм спочатку дозволялося їздити в Рубіжне до колег, пізніше такі візити було суворо заборонено. Заборонено було перебувати на правому березі Дінця і ходити до річки без охорони. Втім, це було одне з положень, яке вони постійно ігнорували без жодних негативних наслідків: “Єдиний докiр, який ми отримали від нашого “коменданта”, коли ми зчинили майже громадський бунт, пройшовши до річки у шортах. Ми шокували місцеву владу і нам наказали одягатися більш пристойно”.

Тож, не дивлячись на заборону, влітку вони ходили купатися на Донець. В одному з описів за 1950 рік сказано, що на підході до Дінця було три містка, середній був поламаний. Старий дерев’яний міст був зруйнований, тільки дерев’яні опори стирчали з води. Це мається на увазі міст біля Водної станції, який був спалений при відступі радянських військ у липні 1942 р. Був новий наплавний міст, ближче до вокзалу, який у повінь був під водою. Тоді користувалися понтонною переправою. Коли потрібно було переправляти багато машин на інший берег, то включали якийсь великий пором з власним двигуном. Був і пасажирський пором на 6-8 чоловік та човен для перевезення пасажирів.

Саме селище було невелике і складалося переважно з будинків, зроблених з дерева і з пісковика. NB: Дерев’яні — це мазанки, в яких використовувалася будь-яка деревина аж до гілок, обмазана глиною. Пісковик — це нарізані пісковикові блоки з кар’єру в Пролетарську. В цей час вже почалася активна проєктна забудова будівлями з цегли власного виробництва.

Забудовується вулиця Танкістів

Забудовується вулиця Першотравнева

Німці відзначали швидкі темпи будівництва.

Дефіцит житла у Сєвєро-Донецьку був гострим. Хоча місто будувалося швидкими темпами, населення зростало швидше, ніж для них можна було придбати житло. Кілька разів ми бачили, як сім’ї переїжджають у нові житла ще до того, як повставляють вікна та двері. На наш подив ці поспішні орендарі не були виселені. Їм завадили б переїхати, якби їх спіймали в процесі, але після самовільного вселення їх залишили в спокої.
Більшість будинків у Сєвєро-Донецьку були дерев’яними спорудами, побудованими на піску. Лише деякі громадські будівлі були побудовані з цегли, що є переважаючим будівельним матеріалом у цій місцевості. У будинках не було сантехніки.

Німецькі спеціалісти жили у двоповерхових будинках, які називали “фінські будиночки”. Розташовувалися вони по вулиці Юності між вулицями Енергетиків і Гоголя. Там і зараз ще лишилися одно- і двоповерхові “фінські “будиночки”, повністю обкладені цеглою.

У таких будинках жили німецькі спеціалісти-хіміки 

Ці будинки були на два поверхи, нижній був цегляним, а верхній – з дерева, обкладеного цеглою із ізоляційним шаром скловати між дерев’яними стінами та цегляним кожухом. У наших будинках були змішувачі води та сантехніка. Опалювальна установка в підвалі спочатку не функціонувала, оскільки труби спрямовували тепло вниз, замість того, щоб спрямовувати вгору, але нам вдалося виправити цю несправність після деяких експериментів. У нашому будинку було електричне освітлення. Ми з’ясували, що Ради не знали системи лічильників для вимірювання споживання електричного струму, і рахували використану електроенергію по кількості лампочок у квартирі. У нас був шпигун, який повідомляв про прихід обліковця, і ми завжди ховали багато лампочок перед його приходом.

В селищі було домоуправління, яким керував Білоцерковський. Він розподіляв житло, паливо і ремонтний персонал. Слюсарів по обслуговуванню було лише двоє. Працювали вони повільно і недбало. Німців така робота дивувала.
Наведу ще один фрагмент, який подає опис початку 1950-х років, коли у нових будинках вже появилися електролічильники. Але їх теж навчилися обходити. І схоже, що німці училися у наших людей “економити” електроенергію.

Северо-Донецьк – це велике трудове селище, яке було побудовано поблизу заводу з випуску хімічних добрив. Усі житла, магазини, постачання в цій громаді є частиною заводського комплексу і перебувають під контролем адміністрації заводу.

Орендну плату сплачували безпосередньо керівництву заводу за тарифами, що базувалися на розмірі площі.

Радянська сім’я сплачувала щомісячну оренду в розмірі 1,25 рублів за квадратний метр за перші п’ять квадратних метрів на людину, і 2,5 рублі за квадратний метр додаткової площі. (Наприклад, сім'я з чотирьох чоловік, якій виділили 30 квадратних метрів, виплачувала оренду в розмірі 50 рублів на місяць). Крім того, орендареві доводилося платити за воду, каналізацію та електроенергію. Електроенергія була дуже дорогою. Оскільки радянські громадяни вважали за краще використовувати електроенергію, а не економити, вони стали дуже вправними в аферах щодо адміністрування рахунків за електроенергію, втручаючись в роботу лічильника. Визнаю, що в цьому плані я навчився від Рад кільком способам. Після того, як адміністрація дізналася, що орендарі втручалися в електролічильники, вона перекрила доступ до них, залишивши лише доступ до кількох розеток. Проте, орендарі обходили і це за допомогою спеціальних саморобних пристроїв, виготовлених з голок.

Місцеве населення не висловлювало жодних коментарів щодо житлових умов, окрім порівнянь з безпосередньо післявоєнними умовами. Тим не менш, житло в Северо-Донецьку вважалося розкішним для багатьох працівників, які нещодавно приїхали із сіл, оскільки було забезпечено водопроводом та центральним опаленням. Майже всі будинки Сєверо-Донецька були побудовані після Другої світової війни. Нашій сім’ї було призначено чотирикімнатну квартиру, що займала половину будинку. Іншим, які проживають у подібних будинках, було призначено по одній кімнаті на сім’ю, і дві-три сім’ї ділили одну кухню.

У 1949 році уздовж нинішнього бульвару Дружби народів забудовувалися квартали двоповерховими будинками із білої цегли; на місці перших бараків було збудовано гуртожиток (Ліщини, 9), який став готелем. Коли німці приїхали, то в Лисхімстрої був одноповерховий готель на 30 маленьких номерів, який належав адміністрації заводу. На момент від’їзду цей гуртожиток зробили новим готелем. У ньому було від 60 до 80 дуже маленьких кімнат. За готелем побудували громадську лазню, де було чотири чи п’ять кімнат з ваннами, душові кімнати і два басейни. Під кінець 1949 році вже вигнали будівлю нової пекарні, теж з білої цегли, яка до моменту виїзду німців, ще не запрацювала.

Телефонний зв’язок існував. Можна було телефонувати і в інші міста, але це займало дуже багато часу, часто кілька годин. Навіть зв’язок з Рубіжним може зайняти одну-дві години. Вілєсов мав власний прямий канал до Москви та більш ефективну послугу на великі відстані. Нову двоповерхову телефонну станцію почали будувати у 1948 році, але до їх від’їзду вона не встигла запрацювати. У Домі проєктів, де вони працювали, була радіоприймальна станція, а на даху встановлено велику приймальну антену. Ця станція ловила радіо з Москви і поширювала його по всій області.

Про систему торгівлі і ціни в Сєверо-Донецьку я вже розповідав у матеріалі До історії “Космосу”. Додам кілька штрихів.

Більшість харчових продуктів були далеко за межами можливостей середньої сім’ї. Середньостатистична сім’я робітничого класу повинна платити 10 рублів на день за звичайну дієту, що складається з води та чорного хліба на сніданок; капустяний суп, картопля та крупа на обід та каша з молоком на вечерю. Однак майже всі сім’ї в Северо-Донецькому робітничому селищі доповнювали свої магазинні продовольчі товари продуктами, вирощеними в приватних городах. Ці невеликі городи іноді розташовувались за 20 кілометрів від населеного пункту, але безкоштовне автобусне перевезення, яке підприємство надавало у неділю, допомогло вирішити цю проблему.

Німці харчі часто купували на ринку, біля якого жили. Передбачалося, що вони мали купувати товари в магазині (майбутній “Космос” — Авт). Але німці домовилися із завідуючим магазину про відмову від деяких магазинних харчів, щоб купувати на ринку. Їм не дозволяли подібні домовленості, намагаючись максимально ізолювати німецьку групу. Взагалі їм забороняли безпосередньо контактувати з будь-якими організаціями; єдиний дозволений канал був через їхнього коменданта.

Ринок розташовувався на розі вулиць Енергетиків і Юності, в тилу відомої “Пиріжкової”. Вхід на ринок був через ринкову залу. М’ясний прилавок розташовувався одразу за входом. Селяни стояли біля входу, продаючи свою продукцію. Більшість людей торгувалися, бо ціни у селян різнилися. Однак досвід показав, що дорожчі товари були кращої якості, тому німці не торгувалися, а брали, що дорожче. На ринку продавалося все, що вирощували селяни з навколишніх сіл, а от картоплі завжди не вистачало, і цукру на ринку не було до 1950 року.

Попри намагання влади обмежити контакти німців з місцевими жителями, спілкування відбувалося не лише на ринку – діти ходили в школу, в клуб ходили, до лікарів зверталися, побутові контакти, на роботі спілкувалися і навіть в гості ходили. Тож у них склалися певні враження від соціально-політичнного і культурного життя в Лисхімстрої. Про них – іншим разом.