До історії “Космосу”

З чого починається всякий будівельний майданчик? Звісно, з малесенького будиночка із вирізаним “сердечком” у дверях. А потім треба забезпечити робітників харчами, інструментом і матеріалами. Вбиральня — не проблема. Але перед начальником управління Лисхімбуду Олександром Забельським, який у вересні 1933 прибув на будівництво, стали складні завдання — набрати робітників і забезпечити їх всім необхідним.

Голодний 1933 рік. Робочих рук не вистачало. Для заохочення до роботи на стратегічних будівництвах і підприємствах 1 листопада 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) приймає постанову про організацію відділів робочого постачання (ОРС). Серед 28 підприємств СРСР наказано створити ОРС і на будівництві Лисичанського азотно-тукового комбінату. Тож не дивно, що першими об’єктами на території майбутнього селища Лисхімстрой були пекарня і їдальня.

Перший магазин майбутнього Сєверодонецька організували у першому капітальному двоповерховому будинку (вул. Б. Ліщини, 7). Цей будинок заселили 6 листопада 1934 року. На першому поверсі було влаштовано невеличкий магазин, у якому продавалися хліб, сіль, сірники, гас та інші повсякденні товари.

А в 1937 році у центрі селища Лисхімстрой, який сформувався на перехресті сучасних бульвару Дружби Народів і вулиці Юності, з білої силікатної цегли власного цегельного заводу побудували справжній магазин, відомий з 1960-х років як гастроном “Космос”. Тоді тут продавали практично все необхідне, яке, щоправда, не завжди було у продажу.

Після війни центральний вхід вів до невеликого відділу галантереї і парфумерії – вітрини радянського життя – так красиво житимуть радянські люди при комунізмі, тут продавали також дитячі іграшки, одяг, взуття; направо – вхід до господарчого відділу, а зліва – гастроном. У господарчому відділі продавали робочі інструменти та все, що потрібно у будівництві. От тільки до початку 1950-х років цвяхи, болти і шурупи були в дефіциті. Потім стало трошки легше.

Практично, це був універмаг, який іноді працював навіть до 11 годин вечора, особливо перед святами. Це було пов’язано з тим, що існувала радянська традиція – здавати об’єкти до свят. Тому напередодні свят робітники працювали допізна.

Як згадували німецькі учені-хіміки, яких привезли в Лисхімстрой допомагати відновлювати зруйнований Лисхімкомбінат, після 1947 року з великою помпою в Україні було оголошено періодичне зниження цін. Проте після кожного зниження цін вони поступово зростали з поясненнями, що пропонуються якісніші товари. У державних магазинах і на базарі в Сєверодонецьку не спостерігалося значних відмінностей у цінах на продукти харчування.

Незважаючи на те, що ціни на базарі в цілому були дещо вищими, більшість людей вважали за краще купувати їжу саме там, через кращу якість та більшу доступність товарів. Після проведення грошової реформи товари ставали все більш доступними, хоча, поставки в Сєверодонецьку були значно скромнішими, ніж у Москві. Протягом наступних кількох років продовжувалася постійна нестача деяких товарів і періодичні дефіцити всіх товарів. Магазини добре запасалися лише в періоди, що передували святам 1 Травня і Жовтневої революції. Пшеничне борошно, зазвичай, продавалося лише перед великими святами. Рис, жир, цукор і кава були рідко, якщо взагалі були. Періодичні дефіцити майже всіх інших продовольчих товарів та одягу відбувалися через неефективне розповсюдження або навмисне регулювання урядом. Нормальна ситуація полягала в тому, що магазин міг продавати сорочки протягом трьох тижнів, а потім тільки футболки, сорочки зникали. Магазини продавали партію повидла протягом декількох годин після того, як вона було недоступне протягом декількох тижнів. Середньостатистична людина не могла купити товари, які сьогодні продаються, а завтра зникнуть надовго, бо не могла дозволити собі таких великих витрат, грошей в резерві не було. Поширеною була ситуація, коли у червні доступні калоші, а літні туфлі – у грудні.

Перед приїздом сюди, німцям казали, що ціни там будуть набагато дешевші, ніж у Москві, але вони не помітили великої різниці в ціні. Місцеві продукти, такі як виноград, були набагато дешевші в сезон; але в цілому, різноманітність споживчих товарів у Северодонецьку була вкрай обмежена в порівнянні з Москвою.

Німці згадали не лише про три відділи магазину, але й те, що з протилежної сторони магазину була пивниця, де не лише пиво подавали, а й горілку до пива. Зручно було, йдеш з роботи, зайшов з друзями, по бокальчику “йоршику” пропустив, розслабився, і пішов додому.

Німецькі учені-хіміки писали, що товарами цей магазин забезпечував ОРС – “організація, яка приєднана до комбінату, промислового підприємства чи урядового офісу для забезпечення його продуктами харчування та / або будівельними матеріалами та паливом. Майже кожен великий завод має таку організацію”. Якщо магазин німці бачили власними очима, то про відділ робочого постачання розповідали те, що чули від інших. Дивною виглядає їх розповідь про те, що ОРС має “поблизу міста Лемберг” (Львова — автор) територію з лісів та оброблюваних полів. А крім того “експлуатує флотилію риболовецьких човнів в Азовському морі з метою підтримки заводу”. Процитую: “Продукція цих територій обходить Центральний дистриб’юторський офіс у Москві, направляючи товари безпосередньо у Сєверо-Донецьк. Продовольство та деревина, відправляються на завод вантажними автомобілями. Лише працівники Сєвєро-Донецького заводу мали право на споживання товарів, завезених ОРС. Перевезення не завжди функціонували добре, а отже, доставка ОРС не вважалася дуже надійною”. До 1952 року назву селища чомусь писали саме так, через дефіс.

В дійсності ж ОРС Лисхімкомбінату не мав лісів і полів під Львовом та риболовецької флотилії на Азові. У тих місцях при великих підприємствах чи організаціях були свої відділи робітничого постачання – ОРСи. Місцеві ОРСи широко залучали до товарообігу місцеві товарні ресурси, в тому числі продукцію спеціально організованих підсобних господарств і майстерень, обмінюючись товарами. Вони постачали товари народного споживання за рахунок як централізованих фондів, так і децентралізованих закупівель.

Німецькі хіміки вказали ціни, які існували в Сєверодонецьку у 1950 році. Для порівняння зазначу, що середня зарплата висококваліфікованих будівельників, зайнятих на будівельно-монтажних роботах, у 1950 році складала 600 рублів. Середні зарплати жінок були менші від чоловічих, приблизно 350 рублів.

“Космосом” магазин тоді не називався. Це вже назва 1960-х років, коли цей магазин перетворився на гастроном, і почав відрізнятися від інших “як небо і земля”. У ті роки почалося інтенсивне будівництво на Лисичанському хімкомбінаті, тож коли почали будувати іноземні виробництва, у місті з’явилися іноземні спеціалісти. Їх обслуговував гастроном “Космос”. Звісно, як говорив Аркадій Райкін, “через завсклад, через товаровєд, через задній крильцо...” діставалося і міській владі та іншим “уважаємим людям”.

Коли ж Радянський Союз перестав існувати, “Об’єднання “Азот” перестало будуватися, а за ним і місто припинило розвиток, тоді і гастроном “Космосом” перестав існувати. Будівля стоїть пусткою, нагадуючи про кращі часи. Колишній знаковий магазин збудований з першої силікатної цегли, яку почав випускати лисхімбудівський цегельний завод. Навряд чи хтось візьметься його відновлювати.

Історична будівля в історичному місці потихеньку помирає.