Спортивний Сєверодонецьк. Початок

Лише 30 грудня 1962 року Сєверодонецьк набув статус міста обласного підпорядкування, а вже за кілька місяців про нього вже знали у всьому світі. У 1963 році журнал “Советский Союз”, який виходив двадцятьма мовами і був рекламною вітриною СРСР, зробив матеріал під назвою “Северодонецк, город спорта”.

Журнал розповідав про молоде місто хіміків і будівельників, яке виросло на піску, а всі вулиці уже озеленені, де середній вік 60 тисяч жителів складає 27 років, і половина з них займається спортом. Тут є два великих стадіони, вісім футбольних полів, два штучних озера, критий плавальний басейн, близько десятка фізкультурних залів, двадцять два тенісних корти, а в більшості дворів – спортивні майданчики. Розвитком фізкультури і спорту тут займається громадська рада на чолі з Героєм Соціалістичної Праці, начальником комбінату “Луганськхімбуд” Петром Новіковим.

Наступного року у Москві навіть вийшла книжка “Спортивный Северодонецк”, у якій розповідається, як жителі міста на громадських засадах будували стадіон, спортивне містечко і навертали всіх у “спортивну віру”.

Кілька показових моментів з цієї книги.

Ось як сказано про тенісні ракетки. “Их в Северодонецке — как зонтиков в дождик. Они выглядывают из солидных инженерных портфелей, из школьных сумок, рюкзаков и даже из хозяйственных авосек”.

“А велосипедисты! Впечатление такое, что все без исключения, жители города обзавелись велосипедами. Утренний путь на работу напоминает старт многодневной гонки”.

“Осенью прошлого года футболисты “Химика” два дня подряд сражались за Кубок СССР с армейцами Ленинграда на их поле. Весь Северодонецк, от мала до велика, с нетерпением ожидал последних спортивных известий”.

Такої “спортивної слави” Сєверодонецьк досяг всього за 15 років, а фактично, й менше. Лисхімбуду було не до спорту – довоєнне зародження стихійного селища будівельників, потім війна і повоєнна відбудова. В першу чергу будувалося житло, а із спортивних споруд був лише невеличкий шкільний майданчик та примітивне футбольне поле з воротами на піщаному пустирі за парком, де влітку молодь із задоволенням ганяла м’яч.

Все почало змінюватися з 1948 року, коли в селище прибув керівник будівельного тресту “Лисхімпромстрой” Петро Пилипович Новіков. Він і сам був палким прихильником футболу, і не лише прихильником, а й мав солідний спортивний стаж. Ще до війни у Москві він грав за футбольний клуб імені Жовтневої революції, а потім і за московський “Локомотив”. Тож і тут він не полишив своє захоплення, навіть не зважаючи на свою зайнятість, іноді з’являвся серед місцевих молодих футболістів. Очевидно, що тут народилася мрія і викристалізувалася мета — побудувати стадіон “Хімік”.
Новіков доклав чимало зусиль, щоб за його ініціативою і сприянням у селище в 1948 році почали прибувати на роботу його давні футбольні соратники, які склали основу селищної футбольної команди. У 1949 футболісти Лисхімстрою почали виступати на першість області.

Восени 1950 року поруч з парком почали будувати стадіон. Будувала переважно молодь, у вільний від роботи час, в “недільники” – тоді працювали по шість днів на тиждень, вільними лишалася лише неділя. От по неділям молодь селища і будувала стадіон. За осінь звели трибуни на півтора метра і засіяли травою поле. А 1 травня 1951 року відбулося відкриття стадіону «Хімік» та перший матч ентузіастів Сєверодонецька і запрошеної команди «Металург» з Дебальцевого. Перший млинець виявився глевким – програли з рахунком 0:7. Але невдача лише мобілізувала до створення сильної команди на постійній основі, адже футбольне поле вже є. Запросили надійного воротаря з команди “Мехскло”, появилися сильні гравці у всіх ланках, команда набрала певного досвіду.

Восени відбувся матч-реванш. Свисток судді, і “металурги” кинулися в атаку. Футболістам “Хіміка” довелося відбити немало атак, а уболівальникам похвилюватися. Але, хоч і з невеликим рахунком 1:0, “хімікам” вдалося поквиталися.
З 1954 року команда вже брала участь у футбольній першості України, а з 1960 – прописалися в класі “Б”, де займали від тринадцятого до шостого місця в зоні. Потім були й більші успіхи. Завдяки зв’язкам Новікова сюди часто приїздили футбольні клуби класу “А” – “Спартак”, “Локомотив”, ЦСКА, “Динамо” (Москва), ташкентський “Пахтакор”, харківський “Локомотив” та інші. Товариські зустрічі з іменитими гостями привертали тисячі уболівальників з усієї округи. Тоді навіть казали, що сєверодонецький “Хімік” можна назвати чемпіоном товариських ігор.

З рахунком 2:0 команда “Хімік” (Сєверодонецьк, клас «Б») перемогла “Кубань” (Краснодар, клас «А»)

У 1954-1955 рр з південної сторони стадіону спорудили чотири тенісних корти, два волейбольних майданчики, баскетбольний і два городошних, зробили запасне поле, яке зимою перетворювали на каток. Кожен робочий колектив намагався створити свою футбольну, волейбольну чи баскетбольну команду. Постійно відбувалися змагання місцевого масштабу. Кожна нова школа чи училище будувалися тоді з обов’язковим спортивним ядром, зі спортивним залом, якими досить активно користувалися всі жителі кварталу чи мікрорайону. Від самого початку найпоширенішим видом спорту після футболу був волейбол. Майданчики для цієї гри були при кожному навчальному закладі, навіть на хімкомбінаті між цехами у той час в перервах грали у волейбол.

З 1956 по 1960 роки у місті проводилася Спартакіада обкому профспілки будівельників з восьми видів спорту, зокрема і з городків. Бити для гри виточували на ДОКу, тоді ще й не знали, що вони мають бути оковані. І городошні майданчики були примітивними, асфальтованими і без листового заліза. Але гра була популярна, проводилися змагання між трудовими колективами. Пізніше, коли в місто приїхав майстер спорту з городків Віктор Григорович Горбенко, рівень городошників почав рости.

На розвиток спорту в Сєверодонецьку, як би моє твердження не виглядало дивним, вплинула смерть Сталіна і “хрущовська відлига”, з якою настала лібералізація суспільно-політичного життя в країні. Сталінський терор, репресії, “закручування гайок” стримували людську ініціативу. А тепер у маленькому місті ця ініціатива активно проявилася у розвитку спорту. На хвилі “хрущовської відлиги” люди добровільно готові були працювати над втіленням своїх мрій і робити життя кращим. Тому й росли у місті спортивні об’єкти.

В Сєверодонецьку, як і скрізь, була міська рада Союзу спортивних товариств і організацій. Її очолювала штатна людина, решта членів – керівники формальних спортивних організацій. Але в сталінські часи це була організація, яка виконували лише вказівки зверху, основна її мета – демонструвати роль народовладдя в країні. Тепер же було створено громадську раду з розвитку фізичної культури і спорту.

Громадська рада з розвитку фізкультури і спорту обговорює проєкт будівництва велотреку. Між начальником громадського конструкторського бюро Валентином Купріяновим і головою ради Петром Новіковим йде дискусія.

Міська рада Союзу опікувалася в основному навчально-спортивною роботою, а громадська рада – фізкультурно-масовою при домоуправліннях, в жилих кварталах і будівництвом спортивних об’єктів. Її очолював начальник комбінату “Луганськхімстрой” Петро Новіков, а його помічниками були секретар горкому партії Л.К.Зенченко, замдиректора Лисхімкомбінату І.Д.Котляров і секретар міському комсомолу Е.П.Рєзнікова. Чи знайшовся б у місті якийсь господарник чи управдом, який би не рахувався з такою авторитетною громадською організацією? Аналогом цієї громадської ради у пізніші часи був Рада директорів. Але між ними була різниця. Наприклад, при громадській раді була будівельна комісія, а при ній – конструкторське бюро, де провідні інженери й архітектори на громадських засадах творили проєкти спортмайданчиків та об’єктів, готували кошторис, здійснювали контроль над будівництвом.

Після смерті Сталіна, коли вже з міста вивезли військовополонених і почалося звільнення в’язнів з таборів, значно зменшилася кількість охоронців. Будинок ВОХР передали під гуртожиток будівельникам. На третьому поверсі цього гуртожитку було організовано спортивний зал. Звільнився і другий поверх школи № 2, де проживали “вохрівці”, там теж зробили спортзал. У спортзалі будинку ВОХР у 1956 році запрацювала секція боксу. Тренером був пешорозрядник-важковаговик Анатолій Мартиненко, а з 1962 р тренував майстер спорту Анатолій Бурлаков. У 1961 році у кварталі за домом ВОХР побудували спеціалізований зал боротьби 24×12 м. Він називався “Будівельник-2”. Туди перейшли і боксери.

У цей час відбулося і становлення спортивного клубу “Хімік”. Бараки в’язнів таборів, які були розташовані за вулицею Менделєєва по обидві сторони Енергетиків, звільнилися. Звільнився і клуб в’язнів, який пізніше став клубом “Комсомолець”. Його передали хімкомбінату. У цьому приміщенні створили невеликий спортивний зал ЛХК. Цей спортзал та стадіон “Хімік” і стали основою спортклуба “Хімік”. Головою колективу фізкультури ЛХК обрали штангіста-важковаговика Віталія Попова. Після нього головував викладач фізвиховання ПТУ №1 Юрій Сургучов, а директором стадіону “Хімік” працював Олександр Конарьов, який раніше був інструктором фізкультури при спортзалі від самого заснування.

При СК “Хімік” вже у 1956 р. було створено чоловічу велосипедну команду по шосейним гонкам “Хімік”. Для неї одразу придбали 8 гоночних велосипедів по неймовірній на той час ціні 1800 рублів. Тренуватися команду вивозили на єдину в окрузі асфальтовану дорогу Лисичанськ–Гірське, яка була багата на підйоми і спуски. Тренером команди став начальник конструкторського бюро ДКБА Євген Леонідович Чуніхін.

У 1958 році у СК “Хімік” прибув тренером по баскетболу випускник Луганського педінституту Микола Федорович Ємельянов. Але чомусь до цього виду спорту більше тяжіли працівники ДІАП, ДКБА, Заводу електронної апаратури.
Формувалася і спортивна база будівельників. У 1960 році по вулиці Донецькій, на місці колишніх зеківських бараків, звели ще один стадіон – “Будівельник”. На площі в 1,5 га виникло футбольне поле і бігова доріжка в 115 м. Трибуна вміщала 3000 глядачів.

Теніс уважається “аристократичним” видом спорту, не масовим, а в Сєверодонецьку він прижився завдяки будівельникам, яких аристократами не називають. Ще в 1954 році у парку неподалік танцмайданчику звели першу в місті тенісну стінку з асфальтовим покриттям і акуратно заштукатуреною цегляною стіною для відпрацювання ударів. Ініціатором цього був член Ради колективу фізкультури тресту ЛХПС Валентин Федорович Купріянов. Він і став першим тренером. А в 1960 було відкрито і зимові корти.

До 1962 року в Сєверодонецьку вже була досить розвинена спортивна інфраструктура. Сєверодончани, за ініціативою П.П.Новікова, виступили з пропозицією масового розвитку спорту серед жителів різного віку, а не лише молоді.

Iніціативу, народжену в Сєверодонецьку, підхопили в багатьох містах країни. Закономірно, що саме тут у вересні 1965 року проходила Всесоюзна нарада з розвитку масового спорту. І того ж року комітет Ради ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства) присвоїв Сєверодонецьку звання Першого спортивного міста країни, міська громадська рада по фізкультурі і спорту була нагороджена дипломом Першого ступеню, а її активісти – медалями ВДНГ.