Сєверодонецький колгосп ім. Сталіна

sd.ua: У вас есть интересные воспоминания и фотографии по истории Северодонецка?
Поделитесь с нами для публикации в рубрике по истории региона.
Сєверодонецький колгосп ім. Сталіна

Іде у вічність старше покоління, відходять ветерани, а з ними й історія, яку ми не знаємо. Коли розповідаєш деякі моменти з нашої не такої вже й далекої історії – про Лисичанську тюрму в Лисхімстрої, про військовополонених японців у Лисичанську, про інтернованих і полонених німців і угорців, які у післявоєнні роки будували Лисхімстрой тощо, то мені кажуть, що переписую історію, цього не було, бо про це вони ніде не читали і не чули.

А хто читав чи чув про те, що у Сєверодонецьку був колгосп? І не просто колгосп, а колгосп імені Сталіна. У це зараз важко повірити, бо виник Сєверодонецьк як селище будівельників хімкомбінату Лисхімстрой, а потім перетворився у місто. Який колгосп на будівництві чи у місті?

А був колгосп, та ще й імені Сталіна. Про це свідчать старі газети.

У газеті “Лисичанский рабочий” за липень 1953 подається звіт робіт про хід виконання сільськогосподарських робіт. У Лисичанському районі, виявляється, було навіть два колгоспи імені Сталіна. Сєверодонецький колгосп ім. Сталіна не перший, але й не останній. А в передовиках був колгосп ім. Сталіна Миколаївської сільради.

Розташування колгоспу бачимо на плані Лисичанська 1950-х років. Знаходився він на лівому березі Сіверського Дінця, між річкою і Лисичанським хімкомбінатом, а на півночі і півдні – між землями Північно-Донецького лісництва і Борівського. На плані був підпис “Колхоз им. Сталина”. Проте на початку 1960-х років після “десталінізації”, згадку про Сталіна з плану стерли. Лишився лише напис “Колхоз”. Але, схоже, що у той час і колгосп зник разом з назвою, бо радгосп “Лісна дача” поглинув залишки колгоспу імені Сталіна.

Напевно, що колгосп ім. Сталіна було організовано після того, як у 1938 році було утворено Лисхемстроївську селищну раду, до якої увійшли, як сказано в указі: “хутори: Павлоградський, Бакаї, Ново-Сиротино, Синецький, селище Лісова Дача та лісові сторожки Агафоново і Горобцово, виключивши їх із складу Воєводівської сільради, Рубежанського району”. Назву колгосп перебрав у Павлоградськый артілі ім. Сталіна.

Колгосп, який складався з трьох бригад: дві овочеві – на основі хуторів Павлоградський і Синецький, та третя бригада – м’ясо-молочна, виник не на порожньому мысті. У Павлограді і Синецькому ще раніше існували овочеві артілі. До колгоспу увійшов і “радгосп ВРП Хемкомбінату” – так писали в тогочасних газетах. ВРП – це “відділ робітничого постачання” Лисичанського хімкомбінату. Рішення про створення ВРП на будівництві комбінату було прийнято на Політбюро ЦК ВКП(б) 1 листопада 1933 року. До складу ВРП увійшли воловник і конюшня, які розташовувалися у Ново-Сиротиново. Воли і коні були основною тягловою силою. Молока чекати від волів і коней – марна справа. До молочної бригади увійшли і корови жителів Ново-Сиротиного.

Маючи, нехай небагато, але родючої землі, ліс, річку поблизу і сім озер, можна було непогано жити. У колгоспі було близько 200 голів великої рогатої худоби. Вздовж лісу був хороший луг, де косили сіно. Косили ще й зелений очерет; биками витягували з озер, возили на силосорізку, де його різали і пересипали сіллю, биками ж і утрамбовували в силосних ямах. Тож колгосп імені Сталіна не пас задніх. У всякому разі, від самого початку і до кінця 1950-х років він значився під цією почесною назвою. Якби ж був серед відстаючих, то було б з ним те ж, що і з колгоспом села Чмирівка Старобільського району, нареченого ім’ям Леніна. Там артіль замість того, щоб показувати приклад іншим, скотилася за всіма показниками на останнє місце в районі. І тоді її позбавили почесного імені і почали не без гумору називати “колгосп № 36”. На той час у районі налічувалося тридцять шість колективних господарств, от останній і нарекли “колгосп № 36”. Секретаря парторганізації колгоспу Величка виключили з партії і притягли до суду.

В роки Голодомору 1932-33 років в Ново-Сиротиному жилося трохи краще, ніж в інших селах півночі Луганщини. Виручала близькість шахт, лісове господарство і початок будівництва Лисхімкомбінату, будівельні підрозділи якого спершу розмістилася у Ново-Сиротиному. Завдяки будівництву колгосп ім. Сталіна і Ново-Сиротине поповнювалось людьми. Сюди прибивалися і ті, хто з України втікали на Донбас, сподіваючись влаштуватись на шахту, де давали пайки. Але прийом обмежили колективним оргнабором, щоб окремі селяни не могли влаштуватись. А без заробітку вони помирали біля Лисичанського вокзалу. Звідти їх вивозили і мертвих, і ще ледь живих та скидали в Біле Море, як називали відстійник Донсоди. Дехто влаштовувався в Ново-Сиротине у колгосп або на будівництво.

Саме у той час опинилася в Ново-Сиротиному і сім’я Михайла Трохимовича Олійника, який народився в Єпіфанівці у 1928 р. Він розповідав мені, що вони перебралися в Ново-Сиротине під час Голодомору, у 1933 році. Єпіфанівка вимирала. Дід і баба по батьківській лінії померли, померла мати і дві сестри. Пам'ятав, як опухлі мама і дві сестрички сиділи на рядні і сестри “клянчили” поїсти. Хлопчика берегли як продовжувача прізвища роду. Молода тітка, батькова сестра, влаштувалася на хуторі Півнів, за Варварівкою, у радгосп, бо в радгоспі платили зарплату і не забирали останнє. Після вечірньої дойки ярками бігла 12-15 км додому, а по дорозі вдавалося вкрасти трохи соломи чи знайти колосок. Вночі варили в чавуні річні мідії, підсмажували на сковорідці. Але у 1933 батько, який дружив з головою колгоспу, отримав дозвіл про перехід з колгоспу в колгосп, і сім'я переїхала у Новосиротине, де дід з бабою вирили землянку. Загалом вихід з колгоспу був заборонений, але з колгоспу в колгосп, якщо відпустять “по блату”, то можна було.

Ще одну історію повоєнних часів, про яку ніде більше не доводилось чути чи читати, і напевно вже й не прочитаю, розповіла Лариса Борисівна Полницька, яка померла у 2016 році. До війни її сім’я жила в Лісній Дачі. От я зустрівся з нею, щоб випитати про їх життя там. Вона охоче ділилася спогадами про Лісну Дачу, про партизанське минуле, дозволяючи робити помітки. Після війни вона була другим секретарем міському партії в Лисичанську. Ново-Сиротине відносилось до Лисичанська, і в ньому було молочне відділення колгоспу. Розповіла, що доярка Марія Ткаченко з Ново-Сиротиного першою в районі отримала орден Леніна за високі надої. Надоювала по 5000 л молока від корови. В районі впроваджували індивідуальний раціон для корів за пропозицією зоотехніка Вайнштейна, наприклад, додавали 100 г макухи в раціон чи певну кількість солі. Цей метод у 1960-х роках представляли навіть на ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства). Але мухлювали. Бо на тому раціоні і на тих кормах, яких не вистачало, таких надоїв не досягти. А треба ж було підтримувати “сталінський бренд” колгоспу. Брали корм для новосиротинських корів в інших місцях, наприклад в радгоспі у Малорязанцевому. Районне партійне керівництво сприяло цьому, щоб “вирощувати” передовиків. Іноді, коли годувати зовсім не було чим, то “просили” солому із дахів селянських хат на корм, а власникам видавали довідку-зобов'язання, в якій обіцяли перекрити дах з нового урожаю.

Коли розповідала про Лісну Дачу чи війну, про яку вона вже розповідала тисячу разів, у неї розповідь була “накатана” і там вона дозволяла записувати. Коли ж в неофіційній бесіді мені вдавалося вивести її на подібні розповіді, як про корів, то тут вона просила нічого не записувати. Досвідчений партійний працівник, професійна партизанка-радистка добре засвоїла що можна розповідати, а що не має вийти в широкий світ.

Коли побудоване біля хімкомбінату селище Лисхімстрой стало містом районного підпорядкування Сєверодонецьком, до якого відносилися Новосиротине, Синецький, Павлоград, Лісна Дача, то колгосп став Сєверодонецьким.
Тож “на папері” фіксувалася історія для мас, та, яку можна було розповідати. А якщо розпитати наших старих, то можна ще багато невідомого і правдивого дізнатися. От тільки про колгосп імені Сталіна вже немає в кого розпитувати. Практично вже не лишилося свідків тих часів. Але ще часто зустрічаються ті, хто сумує за комуністичним минулим.

Старі газети свідчать про існування Сєверодонецького колгоспу імені Сталіна, який свою горду назву перейняв у Павлоградській артілі, що увійшла до складу колгоспу.

Рубіжне, “Ленінський заклик”, 15.05.1932 

    

Лисичанськ, Лисичанский рабочий”, 07.1953

Сергій Каленюк

Комментарии для сайта Cackle