Аміаки в раю земному

Якось потрапила на очі карта 1939 року, на якій показано Лисхімстрой і будівництво хімкомбінату. А на схід від них, посередині відстані від селища до Дінця, позначено два поселення – Бокай з 6 дворами і Новосиротине, у якому 208 дворів. На той час я прожив у Сєверодонецьку більше четверті століття, але ніколи не доводилося читати чи навіть чути про ці поселення. Стало цікаво, коли ці поселення появилися і коли й чому зникли. А ще здивувало, що Борова мала багато відгалужень, навіть незрозуміло, де ж основне русло. Порівняння сучасних карт з давніми показало, що сучасне русло Борової знаходиться північніше від старого, далі від хімкомбінату.

Дізнався, що місцевість на виїзді із Сєверодонецька у напрямку Пролетарського мосту називалася Бакайським урочищем або Бакаї. У різних джерелах зустрічалися ще назви Бокай і Бикаї, а Новосиротине певний час писалося Ново-Сиротине. Я ж буду писати так, як називали самі жителі — Бакаї і Новосиротине. Приблизно на місці сучасної автозаправки WOG знаходився хутір Бакаї. Колись від цього хутора у напрямку Борової був сосновий бір, а в сторону Сиротиного – кошари – загони для худоби. У хуторі Бакаї старобільський купець Кожухов організував відгодівлю корів, влаштував бойню, заготівлю і засолювання м’яса, а также бондарню для виготовлення діжок – адже добротного дубового лісу понад Дінцем тоді вистачало.

Від чого походить назва Бакаї? Володимир Даль у своєму словнику визначав терміном бакай – річкову протоку, проран у плавнях, в очеретах. Цей місцевий термін використовувався на південних територіях тодішньої Росії. Етимологи кажуть, що ці слова походять із санскриту і означають «Журавель» – baka і похідні: «Журавна», «Журавлинка», «Журавлиха». А там, де тихоплинні річечки, з проранами і плавнями, там і журавлі. Звісно, що було це ще до появи хімічних підприємств «Азот», «Склопластик», «Зоря» та інших. У другій половині XVIII ст. місцевість від Борової і аж до недавно ліквідованого заводу «Лиссода» була незаселеною і називалася «Журавская пустошь». А річка Борова у той час мала прорани, річкові протоки, які у часи Даля називали бакаями.

Паралельно гирлу Борової від Дінця йшов довгий Гадючий яр. У ньому після повеней досить довго лишалася вода. Від сучасного русла приблизно за два кілометра від впадіння в Донець на північ відходив «рукав» Борової, майже сягаючи сучасної Воєводівки.

І був той самий проран, про який писав Даль, визначаючи його як «одне з гирл ріки, протока, пролив», технічною мовою його можна назвати «байпасом». Він починався приблизно за кілометр від Дінця, і знову сполучався з Боровою майже перед мостом на дорозі із Сєверодонецька на Рубіжне. Сьогодні цей «байпас» є основним руслом Борової, а старе русло лишилося лише на картах. Очевидно, коли почали будувати хімкомбінат, то вирішили відвести Борову подалі на північ і пустили річку через північний проран, перекривши старе русло.

На карті 1939 р. коричневим наніс сучасні дороги із Сєверодонецька до Пролетарського мосту. Голубим показав русло Борової з проранами, які були на півночі, на південь від Борової – старе русло, до якого від Сіверського Дінця майже доходив Гадючий яр.

Купець Кожухов помер бездітним і господарство у Бакаях заповів вірному помічникові, управителю Бакайського господарства Бєловєсову. Лисичанські старожили згадували, що на початку ХХ століття, коли ще не існувало Новосиротиного, у Бакаях іноді з’являлися дві молоді гарні дівчини, які приїздили з Харкова, і в красивих сукнях каталися бричкою. Мабуть це були дочки Бєловєсова.

Саме Бєловєсов перед Першою світовою війною почав розпродавати землі тим, хто її орендував. Це були жителі Борівського. Ось тоді виник хутір Синецький, появились окремі господарства біля озер, де згодом виникло село Новосиротине.

Після революції Бакаївське лісопромислове господарство було перетворено на Бакаївське лісництво, яке входило до Свердловського лісгоспу. У 1929 році на його базі утворено Північно-Донецьке лісомисливське господарство, куди увійшло 5 лісництв. Рубіжанське лісництво розташувалося в Бакаях у панському будинку. Очевидно, це був будинок Бєловєсова. Як не дивно, не дивлячись на те, що тут по Дінцю неодноразово прокочувався фронт, а з березня по вересень 1943 р. проходила лінія фронту, панський будинок у Бакаях війну пережив. Але у 1947 р. він згорів від звичайної необережності. І лісники нашвидкоруч побудували новий будинок на три сім᾽ї, добре, що з деревом проблем не було. У ньому жила і сім’я Віталія Аврамова, батько якого був лісничим у повоєнний час.

Віталій Никифорович працював начальником будівельного відділу ОКБСП (1962-1965) і начальником відділу генплану і транспорту СФ ГИАП (1965-1992) і брав участь у багатьох будівельних проєктах у місті. Він мені чимало розповідав про Бакаї, Новосиротине і Сєверодонецьк 50-60-х уже минулого століття.

Про Новосиротине треба розповідати окремо. Воно має унікальну, коротку, але насичену подіями історію. Це саме від нього розпочиналася історія будівництва ЛХК. Я лише скажу, що в середині 50-х років про Новосиротине важко було сказати, чи це було село з “колгоспом ім. Сталіна”, чи робітниче селище. Бо жили тут не лише колгоспники, а й шахтарі, будівельники, лісники. Ця строкатість відобразилася і в назві вулиць. На півночі – вулиці Харківська, Українська і Колгоспна, зараз вони опинилися під цехами аміаку. Далі – Робоча-1 та Робоча-2 і найближча до Дінця – вулиця Шевченка. Вона було найдовшою і дугою охоплювала селище, поступово йдучи на північний схід, і вже на території нинішньої ТЕЦ упиралася в провулок Шевченка. Перпендикулярно ним проходили Інтернаціональна і Піщана. Частину колгоспного поля було відведено під льотне поле, куди прилітали літаки, бо будівництво хімкомбінату потребувало оперативного сполучення з містами країни.

У березні 1958 року Сєверодонецьк отримав статус міста районного підпорядкування, а Новосиротине – селища, підпорядкованого Сєверодонецьку. А в 1963 р. у Сєверодонецьк приїхав М. Хрущов. Перед цим він побував в Америці, де позаздрив врожаям кукурудзи, яку вирощували із застосуванням мінеральних добрив. Хрущов поставив питання про прискорення хімізації. Розвиватися хімкомбінат міг у бік Сіверського Дінця, бо з іншого боку був Сєверодонецьк. А це означало, що потрібно виселяти жителів Бакаїв і Новосиротиного.

Віталій Никифорович показував карту 1964 р., на якій територія “Азоту” мала розширятися і “наїхати” на Новосиротине. Частина селища опинялася на території, відведеній під нові виробництва аміаків і поліетилену, як і старе кладовище Новосиротиного. Оскільки місто мало рости, то подумали, що треба його приєднати до залізниці. Залізнична гілка між станціями Сєверодонецьк і Лисичанськ на карті оминала північні прорани, під нею лишалися нове і старе русла Борової. Але потім вирішили, що краще побудувати новий аеропорт, розширивши можливості авіаційного сполучення.

А тут ще й почалося будівництво Лисичанського НПЗ. Щоб з’єднати будівельну базу, яка розташовувалася в Сєверодонецьку, з будмайданчиком НПЗ, почалося будівництво дороги до Синецького і моста через Сіверський Донець.

З 1 січня 1968 р. “с. Бикаї” було “виключено з облікових даних в зв’язку з переселенням жителів”, а селище Новосиротине “приєднано до м. Сєверодонецьк”, і 168 сімей переселили у Сєверодонецьк, Сиротине, Щедрищеве. Давали грошову компенсацію.

Розпочалося велике будівництво. Щоб убезпечити виробництва аміаку від весняних повеней, возили землю і піднімали рівень поверхні до трьох метрів.

Мені довелося розпитувати ще одного післявоєнного жителя Бакаїв про Сєверодонецьк тих часів. Але він після закінчення школи поступив у “мореходку” і став моряком. Практично нічого мені він розповісти не зміг, бо його хвилювали лише дві теми, якими він намагався поділитися зі мною. Це те, що він бачив у закордонних портах і містах; його захоплення тим, що він бачив, зрозуміти можна. А друге – порівняння сучасного стану Бакаївського урочища з тим, яким він пам’ятав його у роки дитинства. Він із захопленням розповідав про чисті озера, яких було сім, про зелені трави і квіти, про багатство тваринного світу, які птахи там жили... Я так передати його захопленням не зумію. Я лише запам’ятав, що усе те він називав раєм – “рай земний”. Зрозуміло, що більшості з нас наше дитинство пам’ятається світлим і щасливим, пам’ятаємо краще. 

На сучасній карті ми не побачимо ні старого русла, ні Гадючого яру, ані якихось інших «проранів» Борової. Немає Новосиротиного і Бакаїв, не лишилося і курганів скіфсько-сарматської епохи, які були тут ще на початку 1970-х. Щось переорали і засипали колгоспники із колгоспу імені Сталіна, а решту довершили хімічні підприємства. На місці Гадючого яру – дорога на Лисичанськ. Замість соснових борів – дачні ділянки, а замість будинку лісників у Бакаях – автомобільна заправка. Пейзаж тут змінився докорінно і ніякі журавлі нам не нагадують про Бакаї. Аміаки дали мінеральні добрива, але взамін забрали “рай земний”.

Тож правильно було б на гербі міста Сєверодонецька бачити журавля, а не сокола. А як зникли журавлі, зникли і соколи в небі. Один лишився – на гербі міста.