“32 грудня” на Сєверодонецькій ТЕЦ

sd.ua: У вас есть интересные воспоминания и фотографии по истории Северодонецка?
Поделитесь с нами для публикации в рубрике по истории региона.
“32 грудня” на Сєверодонецькій ТЕЦ

Вираз про 32 грудня належить одному з досвідчених енергетиків Сєверодонецької ТЕЦ Л.К.Шкурупію, якому доводилося брати участь у пуску багатьох енергетичних об’єктів. А в плановій радянській системі найчастіше об’єкти потрібно було здавати до кінця року. І завжди не вистачало одного дня. А бувало, що й не тільки одного дня, а й значно більше часу.

Згадав про цей вираз, коли побачив у Вікіпедії в статті про Сєверодонецьку ТЕЦ, що перший енергоблок було введено в експлуатацію 28 грудня 1952 року, а другий — 23 грудня 1960. Будь-яку людину, якій довелося працювати в часи СРСР, факт здачі об’єкта за кілька днів до кінця року насторожив би. Це унікальний випадок. Частіше всього не вистачало принаймні ще одного дня, того самого 32 грудня.

От і вирішив написати про кілька моментів із історії Сєверодонецької ТЕЦ.

Про необхідність цієї ТЕЦ почали думати після лютневого пленуму 1947 року, коли було прийнято рішення прискорити будівництво Лисичанського хімкомбінату. Цехам ЛХК потрібен був пар і електроенергія, якої в потрібних кількостях не могла дати Сєверодонецька ГРЕС, більш відома під пізнішою назвою Лисичанська ТЕЦ. Технічний проєкт першої черги був готовий у 1948 році. Він передбачав 9 котлів, загальною паропотужністю 540 т/ч і загальною потужністю 84 МВт. Обладнання особливих поставок, як називали вивезене з Німеччини, із заводу “Лейна”, обладнання, розмістили на площі понад 16 квадратних кілометрів. Його потрібно було вибирати згідно з маркировочними відомостями серед іншого обладнання.

За планом перші цехи ЛХК мали почати видати продукцію з 1 січня 1951 року. На той час вже потрібна була ТЕЦ. Вважалося, що за два  роки цілком реально звести корпус і змонтувати у ньому уже готове обладнання. Але процес затягнувся. На будівництві ТЕЦ працювали військовополонені, інтерновані, рецидивісти, які не були стахановцями, і навіть денну норму не виконували. А вибирати потрібне обладнання серед тисяч механізмів на досить великій площі теж було нелегко, особливо в зимній час. Спеціалісти були – вчорашні студенти з небагатих сімей, у яких не було теплого взуття і одягу. Шукати потрібне обладнання за описами під снігом у двадцятиградусний мороз без достатньо теплого одягуі взуття було досить складно.

Досвідченого інженерно-технічного персоналу теж не вистачало. У статтях про історію ТЕЦ серед досвідчених названо і Віктора Володимировича Міхельсона, якого у травні 1951 року призначили начальником турбінного цеха. Це батько мого товариша, який розповів мені, що батько в 1945 р. закінчив Енергетичний інститут в Іваново, попрацював на АТЗ в Березняках, потім на Первомайській ТЕЦ. П’ять років роботи після інституту важко визнати значним досвідом. Але на той час це вже було достатньо, щоб вважати його досвідченим турбіністом і призначити начальником цеха. 

У той час наша ТЕЦ була першою і єдиною в Радянському Союзі, де отримували пар високого тиску на 123 атмосфери і з температурою 510 градусів. На перших котлах ТЕЦ стояли обертові  повітропідігрівачі, подібні до яких у вітчизняному котлобудуванні стали застосовувати лише через 15 років. Тому навіть для досвідчених енергетиків тут було багато незнайомого.

Будівництво затягувалося. Німецькі учені-хіміки, які працювали у той час в Сєверодонецьку, описуючи пізніше все, що тут бачили, писали: “Схоже, що роботи почалися незадовільними темпами, бо у травні 1951 у Сєверо-Донецьку знаходився міністр хімічної промисловості Тихомиров і наробив галасу. Відтоді темпи нарощування робіт значно посилилися. Ми чули, що план передбачає завершення будівництва електростанції до кінця 1951 року. Всі будівельні роботи в місті припинилися, а всіх будівельників було задіяно на комбінаті. Компресори мали бути встановлені восени 1951 р. Ця частина конструкції зазнала сильної затримки, бо отвори для колекторів у фундаментах розмістили неправильно, і фундаменти довелося видаляти та переробити заново”. Цих німців на будівельний майданчик не пускали, вони писали те, що чули від інших. Мова про те, що у фундаментах під турбогенератори отвори для труб зробили не там, де слід. На фото, яке зберігається в музеї “Азота” можна бачити які серйозні ці фундаменти, ламати їх було надто складно. А до кінця 1951 року треба було завершити будівництво і ТЕЦ, і хімкомбінату.

Фундамент турбогенератора №1

Такий фундамент турбогенератора було непросто переробити

У грудні 1951 почалися пробні пуски перших агрегатів. Спершу слід було пустити хімводоочистку – потрібна була очищена вода для котлів. Працювали і вдень, і вночі. А мороз, темінь, поперемерзали водоводи, замерзав навіть мазут. А тут ще й “котел не заводиться”. Щоб показати успішний результат (це ж часи Сталіна — дисципліна, терміни!), довелося у димовій трубі спалювати автопокришку. Дим, який пішов з труби, сфотографували для звіту.

В решті-решт запустили перші агрегати – котел №4 і турбіну №1. У двадцятих числах березня 1952 року включили в постійну експлуатацію котли №3 і №4 і турбіну №3.

Днем пуску в експлуатацію Сєверодонецької ТЕЦ уважається 25 березня 1952 року.

Тож “32 грудня” на Сєверодонецькій ТЕЦ затягнулося від 31 грудня 1950 до 25 березня 1952 року. А загалом будівництво першої черги Сєверодонецької ТЕЦ продовжувалося до початку 1955 року.

Для Сєверодонецьк-online

Последние новости:

Комментарии для сайта Cackle