Внучка засновника Сєверодонецька про долю діда і його сімʼї

Внучка засновника Сєверодонецька про долю діда і його сімʼї

Ще пʼять років тому у Сєверодонецьку практично нічого не було відомо про Забєльського Олександра Дмитровича – першого начальника будівництва, яке зводило Лисхімкомбінат, і селище при ньому; з часом вони перетворилися на «Сєверодонецьке обʼєднання Азот» і місто Сєверодонецьк. А тоді пошукові шляхи мої і внучки Забєльського перетнулися в інтернеті. Я шукав інформацію про нього, а Катерина Михайлівна Броніна – інформацію про Лисичанський хімкомбінат і про місто Сєверодонецьк, які починав будувати її дід, що невдовзі став жертвою Великого терору. Ми почали спілкуватися і разом вести пошук.

Зараз, напередодні святкування 70-річчя Сєверодонецького «Азота», хочу запропонувати сєверодончанам інтервʼю з внучкою засновника міста, який ще з 1931 року почав просувати ідею хімкомбіната біля Лисичанська. Наша розмова була не про Забєльського, про якого я вже писав раніше. Ми говорили про сімʼю Олександра Дмитровича і про час, у якому доводилося жити і виживати.

– Катерино Михайлівно, ви рідна внучка Олександра Дмитровича Забєльського — засновника міста Сєверодонецька, як ми зараз вже знаємо. Це вияснилося зовсім недавно, бо й про самого Олександра Забєльського до недавнього часу відомо було дуже мало. От ви, народженні вже у післявоєнні час, щось знали з дитинства про діда?

– Тема мого дідуся була в сімʼї повністю закрита до кінця СРСР. Ні бабуся, Таїса Пилипівна Забєльська (в дівоцтві – Клименко), ні мама взагалі нічого не розповідали. Про свого діда Олександра Забєльського я довгий час нічого не знала. Дуже не часто від бабусі можна було почути щось про той страшний час. Я це добре памʼятаю, адже вона померла у 1981 році, коли мені було вже 23 роки. А мама іноді тихенько, щоб бабуся не чула, говорила, що дідусь був великий начальник, член уряду, і що літом 1937 року він перестав приїздити у Харків до сімʼї, перестали приходити від нього вісточки. При бабусі про це говорити не можна було.

Уже пізніше я маму розпитувала знову. Мама згадувала, як восени 1937 бабуся дізналася, що Звбєльського забрали прямо з будівельного майданчика. Що з ним і де він — невідомо. Бабусі порадили заховатися разом з 21-річною дочкою, моєю мамою, будь-де, аби не дома. Бабуся, прихопивши найнеобхідніші зимові речі, попросилася пожити в невеликому приватному будиночку на околиці Харкова. Там, за спогадами мами, вони тулилися за піччю, ховалися, спали на одній вузькій полиці. 11 січня 1938 року бабусю арештували, коли вона вирішила навідатися в квартиру, взяти деякі речі. Виявляється, за квартирою стежили. У той час вже дружин репресованих забирали, як ЧСИР – «член семьи изменника родины». Вісім років, як кажуть «від дзвінка до дзвінка» вона провела у відомому АЛЖИРі – «Акмолинский лагерь жен изменников родины» і Батикському таборі. Вийшла звідти 11 січня 1946 р.

Усі вісім років перебування у таборах Таїсія Пилипівна не знала, живий її чоловік чи ні. Тільки після смерті Сталіна, домігшись посмертно реабілітації Олександра Дмитровича, вона дізналася, що його розстріляли, і що він був засуджений як ворог народу, троцькіст, шкідник. Їй дали свідоцтво про смерть, де було вказано дату смерті – 1940 рік. Без місяця, без числа. Бабуся і мама до кінця своїх днів мучилися питанням, де був батько і чоловік ці три роки, з 1937 по 1940. Страшні картини табірних тортур, допитів тощо не давали бабусі спати ночами. Так розповідала мама.
Бабусю ж не лише арештували, але й конфіскували все майно. Мама лишилася без рідних і без нічого. Просто на вулиці.

Я памʼятаю, що у нашій квартирі у кожній кімнаті, у кожній шафці було сховано сірники, сіль, цукор, макарони, господарче мило. Мама до останніх днів боялася конфіскації, ховала саме необхідне у різні місця на всякий випадок. Коли вона хворіла, то обовʼязково нагадувала мені де зберігаються найважливіші сімейні цінності – а це були дідусеві реабілітаційні документи, старі фотографії та брошка – камея, яку привезли ще з Берліна.

– Діда, на жаль, вам бачити не довелося. А якісь бабусині розповіді памʼятаєте, невже вона нічого не згадувала про той період?

– Про ті часи вона боялася взагалі що-небудь розповідати. Уже в 1970-х, коли я була студенткою, мої друзі зачитувалися знову забороненою повістю Солженіцина «Один день Ивана Денисовича», читали, жахалися, обговорювали. Я принесла цей твір додому і мама прочитала його бабусі. Та слухала не ворухнувшись, а тоді прокоментувала: «Ой, та їм там не так і погано було, їм навіть оселедці давали...». Ще вона розповідала, що так як була дуже мініатюрною і симпатичною, то її в таборі жаліли, на дуже важку роботу не посилали. Розповідала, що пасла отару овець ночами, відганяла вовків палками. Їй пощастило навіть бачити білого вовка.

А мама, Олена Олександрівна, розповідала про своє дитинство? Адже Олександр Забєльський завжди був досить великим начальником. І Харків — перша столиця України, центр тогочасних подій.

– Так, мама, часто згадувала своє дитинство. Напевно найбільш яскравим епізодом її дитинства був період перебування у Німеччині, коли вони всією сім’єю жили в Берліні. Забєльський був тоді торгпредом, займався якимись закупівлями для України. Чи то обладнання, чи то технологій. І продуктів харчування теж. А мама вчилася у приватній школі, де все навчання було, звичайно, на німецькій мові, і вона нічого не розуміла. Згадувала уроки релігієзнавства чи щось таке. Діти повинні були розповісти про бога і намалювати малюнок, який зображає бога і ангелів. Мама намалювала якісь символи СРСР і написала, що бога немає. Вибухнув скандал. Маму вигнали з класу і викликали батька. Її зібралися виключати зі школи. Але Забельський пояснив, що вони комуністи, з Радянського Союзу, що у нас в СРСР бога немає і всі комуністи атеїсти. Маму залишили в школі, але ці уроки вона не відвідувала. З того часу мама прекрасно знала німецьку мову.

Вона любила згадувати, як дід в Берліні шукав і дістав іграшку – дитячу залізницю. Це було особисте прохання наркома Орджонікідзе, з яким вони неодноразово спілкувалися. Така іграшка тоді була в дивину.

Заб.Т.П.-Олена  Дочка Олена-1400

1930 рік. Берлін, який лишив найкращі спогади у дружини Забєльського і дочки Олени

Мама розповідала, що після повернення в Україну, в тридцяті роки, під час роботи батька керівником об'єктів, які він будував у Луганській і Дніпропетровській областях, сімʼя, яка проживала в Харкові, його бачила дуже рідко. Він приїздив буквально на години, брав чисті речі, з кимось зустрічався, і знову їхав на обʼєкт. Він був безмежно відданий своїй справі, партії і своїй країні. Мама казала, що він працював майже цілодобово, і дуже переживав за свої заводи.

Дід був невисокий широкоплечий чоловік, кругловидий, завжди усміхнений. За спогадами мами – дуже добрий і привітний. Мама сумно посміхалася, згадуючи своє дитинство і юність. Вона обожнювала батька.

Одиy із улюблених її спогадів стосувався періоду роботи Забельського в Одесі. Це 1922-1923 роки. Він був спеціалістом зі споживчої кооперації і в той час очолював Одеську Вукоопспілку. В Одесі відкрився танцювальний гурток для дівчаток. І організувала цей гурток знаменита вже в ті роки Айседора Дункан, яка приїхала до Одеси. Батько відвів дочку в гурток. Мама розповідала, що їх було, приблизно, шість-сім дівчаток. Танцювали босоніж в білих сукнях, по типу довгих нічних сорочок. Танцювали в темряві навколо вогню гасової лампи, що стояла посеред кімнати. По стінах «танцювали» їх тіні.

Гіршмана_17-2000

Сімʼя після повернення з-за кордону жила в урядовому будинку. Це знаменитий у Харкові будинок «Підкова» на вулиці Гіршмана. Коли ми з мамою проїжджали або проходили мимо, вона завжди повертала голову і дивилася на свій колишній під'їзд – центральний під'їзд будинку. Але ніколи не підходила, говорила, що не може, що так і бачить чорні машини, «воронки», які під'їжджають до будинку і повільно їдуть уздовж під'їздів.

Забєльськ_лавка_підїзд

Забєльського було арештовано 13 липня 1937 р. у Камʼянську.
У підʼїзд свого будинку він більше не увійшов

Моя мама училася в ХПІ — політехнічному інституті. Після арешту батька і матері її, як дочку ворога народу, на загальних зборах інституту у великій аудиторії електрокорпусу закликали відректися від батьків. Була вона і ще один студент. Він відрікся, а вона ні. Її виключили з інституту. Казала, що коли йшла по вулиці, то знайомі й колишні залицяльники переходили на іншу сторону і не віталися. Вона поїхала в Київ до рідної тітки. Тітка працювала на кіностудії імені Довженка. Мама знімалася в масовках кіно. Навіть збереглися фотографії з фільму «Сорочинський ярмарок». Пізніше повернулася до Харкова. Вийшла заміж за того, хто був їй весь цей час відданий. Це був мій батько. Якось закінчила інститут. І потім до пенсії працювала в інституті ГИПРОКОКС. Померла у 80 років від інфаркту.

– Катерина Михайлівна, а як вам вдалося розшукати матеріали справи про Олександра Дмитровича ?

– Коли вже після смерті бабусі і мами, після розпаду СРСР я дізналася, що відкриваються архіви репресованих в роки Великого терору 1937-1938 років, я кинулася на пошуки. Писала в товариство «Меморіал», у Москву, потім у Київ, кудись телефонувала, шукала в інтернеті. І лише у 2015 році я нарешті дісталася до архіву СБУ в Дніпропетровськіій області. Там знайшла справу Забєльського і запросила матеріали у Харків. Тиждень я ходила в Харківське СБУ, вивчала і фотографувала матеріали справи.

В матеріалах справи я знайшла, шо його було арештовано 13 липня 1937, 16 вересня 1937 року винесено вирок Військової Колегії Верховного Суду СРСР – розстріл з повною конфіскацією майна. Наступного дня вирок приведений у виконання. А в свідоцтві про смерть, яке видали сімʼї у 1956 році було вказано дату смерті 17 травня 1940 року.

Страшно усвідомлювати, але слава Богу, допитували і мучили недовго. Всього два місяці. Дуже шкода, що мама і бабуся не знали про це.

Я запитала у співробітників архіву СБУ, чому у свідоцтві вказана неправильна дата? Відповіли, що до 1958 року діяла вказівка Військової колегії – не вказувати дійсну дату смерті, а вказувати пізніші дати. Це таким чином приховували сліди Великого терору – розкидали дати смерті на різні роки. Лише після 1958 року ЗАГСи отримали вказівку видавати свідоцтва про смерть з дійсними датами смерті.

– А про себе розкажете? Чим займаєтесь?

Як і мама, я теж закінчила Харківський політехнічний інститут у 1982 році. Як пізніше і син. Ми усі технарі. За дипломом, до речі, «червоному», я фізик-кріогенщик. Працювала у ФТІНТ АН УРСР, де підготувала кандидатську дисертацію, була комсомольським секретарем інституту. Але тут трапилася Перебудова. Якось стало не до науки і не до комсомолу. Захопилася бізнесом, але бізнесом у науково-технічній сфері. І продовжую.

Пишу жіночу прозу. Уже маю дві книги: «Однажды на девичнике» і «Разные».

Маю сина, який із сімʼєю живе у Києві, доцент університету ім. Т. Шевченка. У нього є дочка, сподіваюсь, що дочекаюсь правнуків. Рід Забєльських продовжується, хоча, на жаль, прізвище не збереглося. У роки Великого терору не лише роди переривалися, а й памʼять про багатьох достойних людей обривалася.

– Ви були здивовані, коли дізналися, що ваш дід Забєльський Олександр Дмитрович заснував місто Сєверодонецьк, адже місто не планувалося, хіміки мали жити в Лисичанську.

Звичайно, здивована. І душе пишаюся цим. Я хочу, щоб про це знали мій син, внучка і наступні покоління нашої сімʼї. Щоб знали, що дід поклав життя не даремно. І хоча місце його поховання невідоме, однак памʼятником йому вважатимемо місто Сєверодонецьк. Навіть маю маленьку мрію. Щоб на будинку, який стоїть зараз на місці перших бараків, від яких починався Сєверодонецьк, був якийсь памʼятний знак чи дошка. А на ній – прізвище Забєльського.

Заб-Лисхімстрой-1934 Заб-Камʼянськ-1936

Забєльський Олександр Дмитрович (07.03.1889 — 17.09.1937). Фото часів перебування на посаді начальника Лисхімбуду (1934) і директора Баглійського коксохімзаводу (1937)

Комментарии для сайта Cackle