Військове поселення Нова Астрахань додає віку

На північ від Сіверського Дінця досить багато топонімів з означенням «ново» і «нова»: Новоайдар, Новопсков, Новокраснянка, Нова Астрахань... Звісно, якщо є «ново», то десь недалеко має бути і «старо»: Новоайдар – Старий Айдар, Новокраснянка – Стара Краснянка. Зрозуміло, що у цьому випадку люди в силу певних обставин відселилися на нове місце і додали до старої назви означення «ново». Частіш всього так і було. Але з якого це дива люди з Пскова чи Астрахані переселялися б за сотні і тисячі верст у невідомі краї? Де та Астрахань, і де наша Борова, на лівому березі якої розмістилося село Нова Астрахань?

Згадці про такі далекі Псков і Астрахань серед топонімім краю ми зобов'язані військовим. Справа в тому, що в 20-і роки ХІХ ст. на території Слобідсько-Української губернії, на казенних землях, зокрема, у розриві між колишніми слобідськими Ізюмським і Острогожським полками, появився особливий об'єкт військово-адміністративного управління – військові поселення.

Військових поселяли на казенних землях, але не порожніх. Тут, на Боровій, уже були досить великі малоросійські слободи Боровеньки і Єпіфанівка. Уважається, що Нова Астрахань заснована у 1787 році, коли тут оселився запорозький козак Гузь. Проте на місці сучасної Нової Астрахані уже на плані 1780 року бачимо хутір колишнього запорожця Гузя. І схоже, що в цей час на хуторі жило не лише сімейство Гузя, бо хутір розташовувався уже на обох берегах річечки Суржанова Плотва (нинішня назва – Філева Плотва), яка впадала в Борову. Після знищення Запорозької Січі у 1775 році, багато колишніх запорожців розійшлося хто-куди.

 На фрагменті карти 1780 р. «Геометрический специальный план Азовской губернии части Бахмутской провинции с показанием формально отмежеванных дач и вновь назначенной порутчику Буракову». (РНБ г. С-Петербург, РО, ф.342, д.20), можна бачити хутір Гузієва на місці Нової Астрахані.

Цей хутір відносився до слобод Боровеньки та Єпіфанівки «казенных малороссийских поселян». Земля у них була спільна, і її було багато ― 45 тисяч десятин. Але й жителів тут було майже 4 тисячі. Це були найбільші на той час поселення Бахмутської провінції.

Тож і хутір Гузієва швидко заселявся. Вже у 1791 році тут було освячено храм Живоначальної Троїці (за Філаретом ‒ Святої Троїці). І це при тому, що церкви були вже і в Боровенках, і в Єпіфанівці. А з церквою – це вже не хутір, появилася нова слобода. Її і назвали від нової Троїцької церкви – Новотроїцька.

Указ про створення військових поселень було підписано 9 червня 1817 року. Військові поселення, у яких жителі поєднували військову службу з господарською діяльністю, для Російської імперії на той час уже не були новинкою. Певною мірою прототипами подібних утворень можна вважати і козацькі поселення. Поселенні війська формувалися із солдат, які прослужили в армії не менше 6 років і одружених, а також із місцевих жителів – чоловіків у віці від 18 до 45 років, що мали власне господарство. Їх називали поселянами-господарями. Решта місцевих жителів того ж віку і придатних до військової служби зараховувалися у помічники господарів і входили до резервних підрозділів. Діти військових поселенців з 7-літнього віку зараховувалися в кантоністи, а з 18 років переводилися у військові частини. Після 45 років поселенні йшли у відставку, продовжуючи нести службу в госпіталях і по господарству.

Штаб Астраханського полку 2-ї кирасирської дивізії розташувався в Новотроїцькій слободі, яка стала центром 3-го кавалерійського округу Українського Військового Поселення. Округ складався з трьох волостей, центрами яких були власне Новотроїцька, яка стала називатися Ново-Астрахань, а також Містки і Шульгинка.

У Закам’янці, яка тепер стала називатися Ново-Псковом, був окружний і волосний штаб Псковського полку. Центрами ще двох волостей цього округу були Осинова і Закотна.

Аналогічно і Куп’янських округів було два з центрами в Ново-Катеринославі (Сватова Лучка) і в Ново-Глухові (Кремінна).

Як же змінилося життя вільних слобожан з поселенням тут кірасирів? Замість мазанок почали будувати будинки, у кожному з яких мешкало 4 господарі. Кожне військове поселення складало роту із 228 чоловік, розміщених у 60 будинках. Місцевих селян теж одягли у військову форму, спорядили гвинтівками і амуніцією, поставили під щогодинний дріб'язковий контроль начальників. Для військових поселенців було встановлено розпорядок дня і правила ведення господарства, які малися виконуватися неухильно. За сигналом горна розпочинався робочий день, під барабанний дріб займалися військовими вправами. Ці звуки супроводжували також початок і проведення польових робіт, трапези, відбій тощо. А ще чимало часу і сил відбирали суспільні роботи, будівництво мостів і доріг, розчищення полів від чагарників та каміння, посадка лісів.

Всіма роботами керували військові командири, які були темними у питаннях сільського господарства, не маючи й елементарних знань у цій галузі. Тож не дивно, що урожай пропадав, сіно гнило, худоба гинула. Але ж організаторами військових поселень серед інших ставилася і задача зміцнення економіки селянства, посилення матеріальної бази, культури агровиробництва. Тому-то в поселян-господарів зараховували лише економічно сильних селян, а тих, хто мав одного коня на три господарства чи одну корову на два – з території округу виселяли. Поселянам же виділялась грошова допомога, робоча худоба, реманент, навіть меблі, які виготовлялися за уніфікованими зразками. Однак нажитим і придбаним, фактично, як і собою, розпоряджатися вони не могли: все майно діставалося не спадкоємцю, а новому господарю.

Суміщення господарських та військових функцій, звичайно ж, позначалося не кращим чином і на військовій підготовці. Поступово навіть кадрові військові втрачали кваліфікацію. Трудові повинності та військова муштра обтяжувалися жорстокістю та поборами начальників різних рангів.

У 1832 році відбувається реорганізація управління військовими поселеннями: командування польовою і поселеною частинами полків було розділено. Польові і резервні ескадрони мали забезпечувати виконання бойових задач, а поселенні ескадрони продовжували виконувати господарчі функції. В 40-і роки дітей поселян перестали записувати в кантоністи, поступово почав відновлюватися рекрутський набір.

Ставало очевидним, що військові поселення так і не забезпечили комплектування регулярних, боєздатних частин; приріст населення лишався низьким, а рівень військової підготовки не відповідав вимогам часу. До негативних наслідків соціального плану варто віднести вторгнення в українське культурне середовище російської армії з нав'язуванням своєї мови, звичаїв, порядків.

Карта 3-го Поселенного Кавалерійського округа з центром у Нов0-Астрахані, який складався із трьох волостей із центрами у Ново-Астрахані, Мостках і Шульгинці

У 1857 почалася остання реорганізація, яка за десять років мала привести до ліквідації військових поселень. У 1856 році в Новій Астрахані знаходився штаб Драгунського Його Імператорської Величності Великого Князя Михайла Миколайовича полку. На той час тут була кам’яна церква, шпиталь зі службами, казенних будівель 51, економічних 17, військово-поселенських будівель 421 і тих, що належать громадянам, 3.

Після військового поселення лишилася назва Ново-Астрахань, написання якої з часом трансформувалось у Нова Астрахань.