Павлоград

Павлоград – це селище, яке має лише одну вулицю. Вона називається Червона, і простяглася на півтора кілометра уздовж лівого берега Сіверського Дінця. По суті, вулиця – це й усе селище, яке знаходиться між Сєверодонецьком і Лисичанськом, якщо не рахувати дачні ділянки, що розташовані на північ від селища. Колись на цих дачах, які підступаються до «Азота», були поля перших хуторян. У Павлограді проживає лише близько двохсот жителів. Але ж назва яка звучна – «град» імені якогось Павла. Можна подумати, що селище колись було містом, бо звідки ж взялося в імені «град»?

Утім, селище ніколи містом не було, а виникло як хутір Павлоградський. Дата виникнення його досить точно відома. Весною наступного року наш Павлоград може відзначати 110-річницю заснування. Саме весною 1912 року сюди прибули підводи селян із сучасної Дніпропетровської області. Хоча є підстави відзначити вже цього року і 130-роковини, бо у 1891 році тут було збудовано млин з греблею, до яких і прибули селяни, що назвали свій хутір Павлоградським.

Виникнення тут хутора Павлоградського пов’язане зі столипінською аграрною реформою початку ХХ ст. У 1909 р. російський прем’єр-міністр П. А. Столипін запропонував зруйнувати багатовікове общинне володіння землею, коли лише община мала право розпоряджатися і наділяти землею членів общини. Реформа передбачала, що кожен член сільськогосподарської общини віднині отримував право розпоряджатися земельним наділом, який він отримував у володіння – продати чи здати в оренду. Малоземельних селян було закликано перебиратися на вільні землі Сибіру, Далекого Сходу та інших регіонів, де була вільна земля і де потрібні були робочі руки.

На Україні уже давно відчувалася нестача земель, особливо у тих районах, які активно розвивалися. До таких районів належало і місто Павлоград (сучасна Дніпровська область). На його місці після зруйнування Запорізької Січі, у 1779 р., було засновано містечко Лугань, де знаходився штаб Луганьського пікінерського полку. Наступного року поруч із містечком було побудовано укріплення, назване в честь цесаревича Павла – майбутнього імператора Росії. А навколо розташувалися села, засновані колишніми запорожцями. У 1794 році містечко Лугань разом з укріпленням перетворилося у місто Павлоград і стало навіть центром Катеринославського намісництва, а навколишні села стали його пригородами.

Наприкінці XIX ст. Павлоград став відомим центром торгівлі зерном та борошном. Павлоградський хліб експортувався в міста Російської імперії, а також в Лондон, Константинополь. Розвиток торгівлі обумовив заснування міського банку, створення акціонерного товариства борошномельної та круп’яної промисловості. Але вільних земель не лишалося.
Коли ж появилася можливість, то потяглися нащадки колишніх запорожців з Павлограда на схід у пошуках кращої долі. Але до Сибіру вони не добралися. Весною 1912 року підводи майбутніх павлоградців зупинилися на лівому березі Дінця, навпроти Лисичанська, неподалік від залізничної станції. Тут, біля млина з греблею, і виник хутір Павлоградський. По назві міста, з якого вони прибули.

Павлоград початку ХХ століття, сфотографований з Лисичанського берега.

Греблю з млином і шлюзами для проходу плавзасобів у 1891 році почав будувати Аполлон Миколайович Міцельский, поляк, нащадок польських повстанців, які після відбування покарання лишилися в Росії. Тут він став ротмістром уланського полку, з 1876 по 1879 рік був навіть Старобільським повітовим предводителем дворянства. А вийшовши у відставку, і дізнавшись, що у селі Верхньому планують будівництво содового заводу, він побудував на лівому березі Дінця, навпроти залізничної станції Лисичанська, двоповерховий будинок і греблю з млином.

Можна лише припускати і догадуватися, чому Міцельський на схилі літ із Старобільська перебрався сюди. Бакайське урочище належало теж старобільчанину, поміщику Кожухову. Можливо, Міцельський, дізнавшись, що тут неподалік починає будуватися содовий завод, придбав у Кожухова землю, побудував двоповерховий будинок і взявся за будівництво млина на Дінці, адже робітників заводу треба годувати. Тож млин на лівому, сільськогосподарському березі був потрібен. А ще й з греблею, яка давала можливість доставляти готову продукцію на правий берег, де знаходилися залізнична станція, шахти і шахтарські селища.

Чому Міцельський запросив сюди роботящих, але безземельних селян саме з Павлограду, невідомо. Може служив там. А, можливо, вже після смерті Міцельського, його нащадки продали цю землю з млином вихідцям з Павлоградського краю.

Серед перших хуторян Павлоградського були сім’ї Колесника, Сачко, Семибороди, Смолки, Токаренка. Свої нові будинки хуторяни ставили уздовж берега, а поля були на місці сучасних дач. Сьогодні посередині вулиці ще лишилося старе кладовище. Тоді на його місці була північна околиця. А зараз селище простяглося аж до Павлоградського мосту, який з’єднує Сєверодонецьк з Лисичанськом.

У 1923 р. це вже був хутір з 53 будинками, де проживало 255 жителів. Лише 33 двора мали землю, решта павлоградців працювали на заводі «Донсода», на шахтах Лисичанська і на залізниці. У 1929 році було організовано колгосп імені Сталіна, який складався з трьох бригад, одна з яких, овочева, була сформована на хуторі Павлоградському.

Коли в 1930-х роках поруч, на землях Ново-Сиротиного, розгорнулося будівництво хімкомбінату і нового селища Лисхімбуд, павлоградці стали одними з перших його учасників. Все більше павлоградців із селян перетворювалися в промислових працівників. На початок 1940-х років у селищі був свій клуб, школа, магазин і навіть селищна рада. Дітвора перших будівельників селища Лисхімбуд спочатку їздила вчитися у Павлоградську школу.

У 1958 р., коли колишнє селище Лисхімбуд, яке у 1950 р. було перейменовано у Сєверодонецьк, отримало статус міста, то і хутір Павлоградський став селищем Павлоград. На той час це вже дійсно було промислове селище, і назва Павлоград підкреслювала його приналежність до міста.