Чия вона – Лісна Дача?

На південній околиці Сєверодонецька розташований затишний і мальовничий куточок міста, який називають селищем Лісна Дача. Тут дійсно знаходяться дачі сєверодончан. Але цікавий він саме лісною своєю частиною, де за поштовою адресою вул. Приміська, 1 серед сосен знаходиться Свято-Хресто-Воздвиженський храм. Донедавна вона називалася вулиця Піонерська, що не дуже поєднувалося з храмом. Можливо, така назва лишалася на пам’ять про піонерський табір, який існував до 1941 року на місці храму? Слово піонер означає першопроходець. То, може, це в честь першопоселенців, які заснували тут селище, було названо вулицю? Хто були ті перші, які заснували тут Лісну Дачу?

Поняття «дача» як «дарована земля» прижилося ще в часи Петра І. Але в наших місцях активно роздавати дачі почали у 1777 р., коли після знищення Запорозької Січі Російський уряд взявся роздавати козацькі землі, щоб скоріше заселити південні землі як плацдарм у просуванні до Чорного моря. З цього часу розмір наділу – «дачі» становив від 1500 до 12 000 десятин у залежності від «рангу» військового. Але земля переходила у довічну власність при умові поселення на кожні 1500 десятин 13 селянських дворів.

На заселення давалося десять років, після чого господар мав сплачувати по 5 копійок з десятини, або повертати землю, якщо не виконав зобов’язань. Ділянки з лісом могли видаватись високопосадовцям без оплати. Їх так і називали – «лісна дача».

У наших місцях у вересні 1784 року князь Григорій Потьомкін придбав у Кремінських лісах і уздовж лівого берега Дінця — ліси колишніх солеварів. і млин на Боровій (поблизу Щедрищевого), та десятки тисяч десятин землі із колишніми селами графа Гендрикова навколо річки Борової. Земля під сучасним Сєверодонецьком, яка у 1780 р. була надана «в вечное назначение порутчику Буракову», недовго було у власності поручика. З 1784 р. ця ділянка значиться «пустошь Лопуховатая пол. и кав. Попова».

Господар у неї новий – полковник і кавалер Василь Степанович Попов.

Кавалерами називали кавалерів орденів – орденоносців, тобто тих, хто був нагороджений орденом.

Попов був у той час «назначен состоять» при Потьомкіну, невідлучно перебував при ньому, ставши його довіреною особою, виконуючи всі доручення як службового, так і приватного характеру.

Але з «пустоши Лопуховатой» було виділено Лісну Дачу. Вона дісталася полковнику Львову.

Перший власник Лісної Дачі Сергій Лаврентієвич Львов був цікавою особистістю. Під час поїздки Катерини ІІ в Крим у 1787 р., вона виключила Львова з числа осіб, що складали її свиту, сказавши: «Безчесна людина в моєму оточенні жити не може». У травні того ж року Львов продає Лісну Дачу за 10 тисяч рублів Фалєєву, ще одному соратнику Потьомкіна, і йде в армію. 6 грудня 1788 колона, якою він командував, увійшла в Очаків. Через рік, при взятті Ізмаїла Львов уже був у званні генерал-майора, знову проявив хоробрість, був поранений. А в 1790 р. вже був пожалуваний флігель-ад’ютантом тієї ж імператриці Катерини ІІ, а потім і генерал-ад’ютантом. У 1803 р. він першим із росіян здійснив політ на повітряній кулі.

Ще зовсім недавно, я думав, що князь Потьомкін мало відрізнявся від графа Гендрикова. Як свого часу Гендриков відібрав землю у поручика Кузьми Кудрявцева, млин у капітана Головинова, так, думалося, Потьомкін відібрав спірні землі у Гендрикова. Не забув і про своїх наближених помічників Попова і Львова. Але собі взяв кращі землі, а їм – гірші. Та лишалося питання — для чого йому така погана земля тут, понад Дінцем, якщо він знаходився далеко на півдні?

Зараз, дізнавшись більше, змінив думку. Виявляється, Потьомкін придбав ці лісисті території для того, щоб використовувати ліс на будівництві Миколаєва і Херсона, де лісів зовсім не було. У нього була мрія зробити Херсон столицею південного краю, як Петро І зробив столицею північного – Петербург. Але ж для чого він заставив купити своїх соратників нашу Лісну Дачу і «пустошь Лопуховатую», на якій зараз розташований Сєверодонецьк? Земля тут погана, навіть поручик Бураков, якому віддали землю «в вечное пользование», не захотів її заселяти. Відповідь знайшов у листуванні Катеринославського губернатора В. В. Каховського з таємним радником, тим самим В. С. Поповим, який був у той час (1793 р.) секретарем при Катерині ІІ, Попов і Львов купили тут землі «по предложению светлейшего князя». Примітка все пояснила: «Мысль кн. Потемкина, что лица богатые, данные им земли улучшат, к сожалению не выполнилась». Потьомкін пропонував багатим купувати гірші землі, щоб вони, маючи, гроші, вклали їх в землю і зробили її більш придатною для землекористування.

Невдовзі, у 1791 р., Потьомкін помирає. Тепер усі землі від Потьомкіна, Попова і Львова разом з Лісною Дачею перейшли до статського радника Фалєєва.

Історіограф російського флоту О. П. Соколов так писав про нього: «Бригадир Михаил Леонтьевич Фалеев – муж чести и добра: ревностный помощник Князя Потемкина-Таврического в деле образования Черноморского флота, верный и деятельный исполнитель его приказаний; искусный строитель судов, правдивый подрядчик, хороший садовник и архитектор, отличный хозяин и знаток во всех предметах; добрый сердцем – по преданию – особенно заботившийся о рекрутах, и великодушный – до того, что подобно Князю Потемкину, жертвовал для создаваемого им флота, не только своим талантом, но и деньгами...». Знову виникає питання: «Навіщо Фалєєву потрібні ці землі»? І відповідь та сама, що і Потьомкіну — для використання лісу на будівництві Миколаєва та Херсона, і флотилії для взяття Очакова. І не лише для цього. З 1786 р. Фалєєву було доручено вивчення надр півдня Росії. За його ініціативи були організовані експедиції військово-морського відомства з метою геологічного дослідження у наших краях, зокрема і експедиції М. Аврамова, який почав розробляти вугілля на річці Білій і в Лисячій Балці. В червні 1791 Фалєєв побував у цих місцях, зокрема і в районах Святогірська і Лисичанська.

Та через рік і він помирає. Власницями землі стають його племінниці Наталя Петрівна Веригіна і Тетяна Петрівна фон Лау. Ця Лісна Дача становила 1220 десятин. Із них під лісом було 1020 десятин, а решта – луки і непридатні землі, а придатних для обробітку земель було лише 10 десятин.

Потьомкіна і Фалєєве ліси, зокрема і Лісна Дача, цікавили саме як матеріал для втілення задуманої Потьомкіним розбудови флоту.

Сьогодні в Лісній Дачі ростуть такі собі сосни, не найкращої якості для будівництва. А тоді тут був змішаний ліс. Там була волога. Місцевість, де зараз розташоване Чисте озеро, називалося Лиман. З того Лиману витікали ручаї, які текли вниз у долину Сіверського Дінця, тобто до Лісної дачі. Після того, як на початку 1930-х від Лісної Дачі збудували водогін і почали відбирати воду для Лисичанська, а потім ще й збудували дамбу біля Чистого озера, усе сильно змінилося.
Зараз від того лісу нічого не лишилося. Той клаптик соснового лісу, в тіні якого ховається храмовий комплекс, було посаджено в 20-х роках ХХ століття, як захист від вітрів, що несли пісок. Але й він майже повністю згорів від пожежі 28 жовтня 1941 року. Тож там переважно дерева післявоєнної пори. Сьогодні призначення земель в Лісній Дачі, мабуть, кількісно помінялося: під лісом 10 десятин, а більшість – придатна для обробітку, бо на дачах, що на ній розташовані, ростуть сади і городина.

Історія Лісної Дачі у ХХ столітті стала частиною історії розвитку промисловості Донбасу. Весною 1892 року в селі Верхнє запрацював Донецький содовий завод акціонерного товариства «Любимов, Сольве и К°». Акціонери викупили землі Лісної Дачі, у якій ліс уже на той час лишився лише в назві, і влаштували там підсобне господарство для заводської їдальні. Побудували барак, корівник, свинарник, конюшню, забійний цех. Було завезено поголів’я елітних порід корів і свиней. Поїли тварин артезіанською водою, яку підігрівали у спеціально побудованому відстійнику. На вершині високого піщаного бархану влаштували великий цементований котлован, де вода підігрівалася і тільки після того подавалася до ферми і на полив городини. Грядки з овочами було сплановано під невеликим уклоном і поливна вода подавалася зверху вниз. Передові технології використовували і при вирощуванні овочів високоефективних сортів.

Згодом від ферми проклали вузькоколійку до берега Дінця, напроти залізничної станції Переїздна, якою доставляли вирощену продукцію у Верхнє. Її вистачало не лише для робітничої їдальні, а й для продажу.

Настав революційний 1917 рік: акціонерів прогнали, підприємства націоналізували, розпочалася громадянська війна. Після цих бурхливих подій взялися за відновлення господарства. Та спеціалістів і управлінців не вистачало на всі підприємства. Почали об᾽єднувати їх в трести, які мали право юридичної особи. У жовтні 1921 року в Лисичанську створено трест «Химуголь», до якого увійшла і ферма Лісна Дача. Наступного року трест реорганізували в «Югхимтрест». Саме у цей час, у 1921-24 роки, тут посадили сосновий ліс, що мав захистити поля від піску, який гнав вітер.

 І далі господарство в Лісній Дачі переходили від одного підприємства до іншого. Як підсобне господарства воно належало трестам, управлінням шахт, склозаводу, а під кінець радянських часів – об᾽єднанню «Азот».

У 1930 році тут знаходилася, як написано в офіційних документах, «Молочарська ферма «Лісна Дача», що входила до складу «Укррадгоспоб᾽єднання» Старобільської Округи. Після 1935 року господарство в Лісній Дачі приєднали до нового заводу «Мехскло», але скоро утворили тут радгосп «Лісна Дача».

Коли у 1938 р. селище Лисхемстрой вилучали з міської смуги Лисичанська і утворювали в ньому Лисхемстроївську селищну раду, то до її складу включили і селище радгоспу «Лісова дача». У 1947 році селище мало назву Лісна Дача.
Перед Другою світовою війною на місці сучасної церкви побудували два дерев᾽яні корпуси піонерського табору. З початком війни ці корпуси переобладнали під спецшколу, де готували партизан і підпільників. На вузькоколійці тренувалися закладати міни.

У 50-х роках, коли хімкомбінат почав просуватися в бік Дінця, довелося ферми з Новосиротинського колгоспу імені Сталіна переводити в Лісну Дачу, об᾽єднали і польові бригади. А в березні 1959 року підсобне господарство «Лісна Дача», борівський колгосп ім. Ворошилова і новосиротинський ім. Сталіна реорганізували в радгосп «Лісна дача». З часом його передали хімкомбінату як підсобне господарство. Та в ринкових умовах радгосп не вижив, припинив існування. На його землях розташувалися дачі сєверодончан.

Тут дуже коротко, і навіть не про всіх власників Лісної Дачі. І хто б міг подумати, що історія цієї околиці Сєверодонецька значно старша від історії міста?