Нереалізований Cєверодонецьк

Селище будівельників Лисичанського хімкомбінату народжувалося в муках. Планували, що хімкомбінат працюватиме на коксівному газі, виробленому з лисичанського вугілля. Газ навчилися отримувати. А от отримувати з газу аміак під тиском у 850 атмосфер, як було задумано, не виходило. Будівництво хімкомбінату постійно зупинялося.

Весною 1936, коли будівництво знову загальмувало, послали молодого інженера Іллю Барського у Москву до Наркома Орджонікідзе. Як розповідав пізніше Барський сєверодонецькому журналісту Семену Перцовському, тому було страшно, боявся арешту, тому він взяв із собою дружину. Це на випадок арешту, щоб було кому дізнатися про те, що з ним сталося.

Зустріч пройшла успішно. І вже в кінці червня того ж таки 1936 пішли асигнування, будівельні матеріали, а в кінці вересня отримали і Генеральний план будівництва підприємства. На Лисхімбуді почала навіть виходити газета «За стахановскую стройку». У першому номері від 10 жовтня 1936 року було написано якими мають бути комбінат і соціалістичне місто - “Новый солнечный город”. Саме так називалася стаття з описом майбутнього міста.

Наведу з невеликим скороченням опис міста:

Что будет представлять собой наш новый город? Социалистический город рассчитывается на 30 000 человек населения. Первая очередь строительства города рассчитана примерно на 15 000 человек населения. Стоимость сооружений 42 миллиона рублей. Срок готовности – пуск первой очереди промышленных сооружений комбината.

Основные жилые дома запроектированы 4-х этажные. Внутри квартала расположены ясли, детские очаги, школы, столовые. Ясли, детские очаги находятся в каждом квартале города. Школы по одной на каждые два квартала. В каждом квартале, в первых этажах жилых домов, будут магазины. Внутри каждого квартала предусмотрены скверы, спортивные площадки для взрослых, площадки для детей. В состав города входят сооружения для городского Совета, гостиница, центральный универмаг, банк, сберегательная касса, центральный дом культуры, детский дом культуры, кино, поликлиника, больница, техникум, профшкола, т.д.

Але стара частина нинішнього Сєверодонецька не дуже схожа на цей опис. Немає 4-поверхових будинків. Нинішні квартали певно що менші від задуманих проектантами, посеред них не помістилися б сквери і спортивні майданчики для дорослих та дітей, а ще дитячі заклади. Та й на перших поверхах немає магазинів.

У чому причина того, що реальність відрізняється від плану? Пошук причини цього привів мене до організації, яка розробляла проєкт генерального плану Лисичанська і селища Лисхімстрой. Це Державний інститут проектування міст УСРР “Діпроміст”, утворений у вересні 1930 р. у Харкові. Саме цей інститут і розробляв проєкт. Львівський історик Ірина Склокіна допомогла віднайти машинописну книгу корифеїв інституту: Израилевич А.С., Новиков В.Н., Станиславский А.И. “Планировка и застройка населенных мест (опыт работы Гипрограда)”. От Анатолій Іванович Станіславський і був розробником проекту Сєверодонецька, тоді — Лисхімстроя, який був частиною Лисичанська.

З книги стає відомо, що проєкт не було затверджено на самому високому рівні. Захист проєкту відбувався в залі засідань Ради народних Комісарів УСРР. Після доповіді і відповідей на питання, відбувалося обговорення, тон був позитивний. Голова РНК П. П. Любченко у заключному слові теж відзначив позитивні якості проєкту. Коли ж підійшов час сказати, що проєкт уряд приймає, тобто затверджує, несподівано Любченко висловлює побажання ще розробити схему перспективного планування розвитку фізкультури і спорту. Розробка такої схеми інструкцією не передбачалася. Ці питання були висвітлені у пояснювальній записці і графічно — у вигляді показаних на генплані стадіоні, фізкультурних майданчиків шкільних територій, на майданчиках парків і жилих кварталів. Однак, причину не затверджувати було знайдено.

За рік, 30 серпня 1937 року, Любченко, передчуваючи близькі репресії щодо нього особисто і членів його сім'ї, застрелив дружину і покінчив життя самогубством.

Дещо схожа історія трапилася і з проєктом планування Ворошиловграду. Наступник Любченка М.І.Бондаренко протримався на цій посаді всього півроку. У нього була причина відмовлятися у прийнятті проєкту Ворошиловграда, входив у курс справ. Але у лютому 1938 його розстріляли. Того ж року проект мав приймати новий Голова РНК Д.С.Коротченко. Автори книги розповідають, що Коротченко планом був задоволений, але причину відмови не вказали, написавши лише: “среди событий, тогда происходящих, утверждение проектов планировки места себе не нашло”.

“Событиями, тогда происходящими” були репресії, про які автори книги писали надто обережно.

Під час проведення Першого з’їзду архітекторів СССР на зустрічі з Урядом директор Діпрограду В. Новіков задав голові РНК СРСР В. Молотову питання про те, чому Урядом не розглядаються і не затверджуються проєкти планування і забудови міст, які пройшли усі інстанції. Відповідь була: “Делайте качественные проекты”.

Хоч якісні, хоч неякісні, проєкти просто не затверджувалися через те, що керівники боялися брати на себе відповідальність.Їх могли звинуватити у нераціональному використання ресурсів та визнати "ворогом народу". Адже хороший проєкт вимагав грошей, яких не було. А дешевий проєкт міг бути оголошений таким, який виявився закопуванням грошей і не відповідав інструкціям.

Сєверодонецьку не пощастило з першими проєктами. За проектом на в’їзді в місто, яке передбачалося від початку нинішнього бульвару Дружби народів, мало бути два п’ятиповерхових будинки, вигнутих дугою, з проїздом між ними.

Замість них, вже після війни, поставили арку з колонами, що ховала бревнотаску - транспортерну лінію, якою подавали колоди на ДОК

Замість двох п’ятиповерхівок стояла бревнотаска, прикрита зі сторони в’їзду аркою