18 мертвих ГРУ-шників і мінометник в Метьолкіне: сповідь ізраїльського добровольця

Бійці, які повертаються з фронтів російсько-української війни, часто розповідають бойові історії, що надихають. Одну з них фонду «Повернись живим» розказав Аскольд — ізраїльський доброволець родом з українських Чернівців з позивним «Бургер». 24 лютого він зрозумів, що не може залишатися осторонь. І вирушив на свою Батьківщину, щоб стати на її захист.

«Бургер» розповів про події, які йому найбільше запам’яталися: одного дня його підрозділ під час запеклого бою знищив групу спецназу ГРУ — завдяки злагодженій роботі, мотивації та готовності вчитися військової справи. І поділився фото й відео з тих подій. Ось його монолог:

Мінометник від Бога, або чому варто вміти копати

«В нашому підрозділі є дядько, до війни — звичайний робітник на заводі. Але зараз це мінометник від Бога. Ми дали йому координати з дрона. І перша ж його міна лягла точно в центр групи окупантів. Кілька росіян, які саме намагалися закопатися, сконали одразу, ще кількох — зачепило. Вони корчилися від болю і вже не хотіли нікуди наступати. Це бій 21 червня, який найбільше мені запам’ятався.

Ввечері того дня ми перехопили переговори орків і дізналися, що, виявляється, ми зчепилися зі спецназом ГРУ росії: підрозділ з 32 осіб вирішив штурмувати наші позиції в селищі Метьолкіне біля Сєвєродонецька. В підсумку ГРУ-шники отримали 18 загиблих, 200-х, серед них два полковники ГРУ рф, і ще 12 поранених, 300-х. Про це окупанти кричали і лаялися під час радіопереговорів.

Підрозділ «Легіон Свободи», в якому я служу, займав один з найвищих будинків у Метьолкіному. Якось вранці розвідники повідомили нам про групу росіян, що висунулися з лісу, і користуючись рельєфом та купками дерев, намагалися наблизитися до українських позицій.

Ми відкрили вогонь з верхніх вікон, притиснули їх до землі. Ворог огризався у відповідь, і паралельно намагався закопуватися. Діяли вони досить грамотно. Але ми не давали їм піднятися, вели вогонь по черзі з двох позицій, а частина наших хлопців стала підносити набої, щоб не було пауз.

Зазвичай на цьому напрямку ворог отримував чортів і через півгодини відкочувався. Але ці виявилися більш впертими. Цей бій тривав близько трьох годин. Ми підняли коптер, щоб краще роздивитися ситуацію. І до справи долучився наш мінометник. Влучив з першого разу. Частину тих, хто вижив після його мін — ми “зрізали“ зі стрілецької зброї. І лише тоді росіяни почали відповзати і забирати поранених.

Один з моїх висновків з того бою і з війни загалом: треба не лінуватися копати. І якісно закопуватися на кожній позиції.

Українська мотивація проти російського спецназу

Українська сторона втратила в тому бою двох бійців. У нашому підрозділі втрат не було: двоє отримали легкі поранення, фактично подряпини, і обійшлися без госпіталізації.

Хоча наш підрозділ, в якому були переважно люди без військової практики до 24 лютого, й лише 2-3 воїна з досвідом АТО/ООС, винищив елітну групу російських окупантів.

Велика заслуга в цьому — старших побратимів, які правильно організували бій. І нашого мінометника, який від початку бойових дій день при дні вивчав свою зброю і вдосконалювався. Мій другий висновок з цієї війни: потрібно постійно вчитися. І тоді можна перемогти сильнішого ворога.

Загалом ми провели в околицях Сєвєродонецька близько трьох місяців. І відходили з лівого берега Дінця одними з останніх. Допомогли з переправою іншій групі бійців, і переправилися через Донець самі. Думали — все, наша місія виконана. Але одразу ж отримали ще одне бойове завдання: висунулися в бік противника і контролювали перехрестя, з якого міг бути російський танковий прорив у фланг наших сил…

В останні дні червня всі ми були в тилу і змогли перевести подих.

Відновлення

Весь час оборони Сєвєродонецька ми протрималися практично без втрат. Але після виходу в більшості побратимів виявилися різні проблеми зі здоров’ям, на які в окопах вони просто не зважали: від невралгії та загострення хронічних хвороб до компресійних переломів. От і я теж підлікуюся деякий час.

Що потім? До Ізраїлю поки не поїду: повернуся на фронт. Бо ми ще там не закінчили. Поки ходжу по лікарнях — побачуся з друзями. Після моїх фронтових історій вони вже жартома називають мене “воїном Сєвєра”».