Антон Потурайко: "Те, що було в 2014 році - лише тінь того, що коїться зараз"

Антон Потурайко: "Те, що було в 2014 році - лише тінь того, що коїться зараз"

Кінець липня 2014 року видався для Луганщини переможним. Були звільнені Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Станиця Луганська. Люди зустрічали захисників оплесками. Кожного року в області святкували ці дати та згадували минуле. Але в 2022 році такої змоги більше немає, бо ці території знов окуповані. Ми вирішили згадати переможний рік, поміркувати, що було зроблено за 8 років та обговорити різницю двох етапів війни з підполковником поліції Антоном Потурайко. В 2014 році він у складі групи міліції допомагав армії звільняти міста та досі пам’ятає той липень.

- Під керівництвом полковника, командира батальйону "Луганськ-1" Сергія Губанова (загинув 20 травня 2020 року в районі селища Трьохізбенка Новоайдарського району під час виконання бойового завдання – ред.). ви допомагали нашій армії звільняти Рубіжне та Сєвєродонецьк. Які спогади залишилися щодо до тих днів, настроїв містян?

Багато спогадів. Наприклад, коли по Рубіжному ми проходили, а минув десь місяць зі звільнення,  людина нас бачить і каже: «А я вас знаю». Хоча ми її бачимо вперше. «Ваша фотографія, де ви підіймаєте прапор над виконкомом Рубіжного, висить у моїй дочці на комп’ютері на заставці», - каже нам чоловік.

прапор в Рубіжному

Саме наша група зайшла до Сєвєродонецька ввечері 21 липня. Повністю у звільненні ми не брали участь, тому що ми з групою разом з батальйоном «Чернігів» закривали фланги, щоб нам не зайшли в тил по Сіверському Дінцю.

Настрої в Сєвєродонецьку були такі ж, як в Рубіжному. Коли полковник НГУ Олександр Радієвський (23 липня 2014 року загинув під час бою за звільнення Лисичанська, коли разом з бійцями потрапив у засідку на мосту – ред.) виступав, я запам’ятав один момент. Жінка бігла з дитиною. Малечі десь років 6 на той час було. Дівчисько, ніжки ще маленькі, не поспіває, а мати бігла. І дитина мов у повітрі. Кажемо – «Та не хвилюйтесь, ми не на годину зайшли». І вона заспокоїлась, пішла вже шагом.

- Наприкінці липня в Вас народилася дитина. Можна назвати липень 2014 року переможним у всіх сенсах?

Так. То того ж ще була звільнена Станиця Луганська. Як раз в той момент, коли в мене народився син. Липень 2014 року був насиченим та яскравим. Ще ми встигли повоювати у Старобешево Донецької області.

фото з 2014

- Ви казали, що Сергій Губанов довів у 2014 році: головне — не чисельна перевага, а бойовий дух. Наведіть приклад.

Таких разів було багато. Але не про всі ще можна говорити. Теж Старобешево. Один з найяскравіших прикладів згадую й досі. Ми приземлилися в аеропорту в Маріуполі на гвинтокрилі. Ознаками сепаратистів на той час були білі пов’язки на руках та ногах. Як і зараз. Білі або червоні. Але чергові в маріупольському аеропорті теж носили білі пов’язки на правій руці. Ми про це не знали. До того ж, летіли в атмосфері такої секретності, що навіть командуючий, який був в аеропорту, не знав, що ми летимо. Ми прибули і для них це стало шоком. По нам почали гатити з усього, чого можна. Заступник командуючого потім розповів, що нам дуже повезло, тому що за два дні до нашого прильоту прибрали зенітки. Якщо б вони були, нас би взагалі знищили одразу. А так вони вистрелили кілька разів з БМП. Ми приземлилися в аеропорту, виходить пілот, ставить сходи, щоб зійти. А потім ми бачимо, він влітає буквально в салон і кричить, що аеропорт захопили терористи. І ми не злетимо, бо нас спалять. Губанов підняв автомат і кричить «Приймаємо бій». Ми повистрибували з цього гвинтокрилу, стали в бойовий порядок, позалягали. І бачимо чувака в трусах, який біжить в шльопанцях з гранатометом. Він мчиться, у нього повністю споряджений РПГ-7. Уявіть, що ви на дискотеці і на вас направлені лазерні вказівки, які вас освічують. Їх на злітній смузі людей 300 і нас 15-ро. Вони в шоці самі були. Дивляться на нас, а в нас жовто-блакитні стрічки. В цій тиші ніхто не каже нічого. Наш хлопець, як по доріжці для боулінгу, прослизнув під БМП і кричить «Якщо тронешся, зірву разом з собою». Така тиша і людина з того боку гучно каже: «Лом, це ти?». І ми як у фільмах, всі дивимося на Лома. Він каже – «А це хто?». Людина називає позивний. І Лом каже: «Так чого ти в мене цілиш?». А він відповідає: «Тому що цілиш в мене». Потім вийшов командуючий, наказав покласти зброю. Він вирішив взяти нас живими, тому нам повезло. Командуючий каже, що вони представники української влади. В свою чергу кажемо, що ми українська міліція. Пояснили, що ми група, яку мав зранку забрати «Азов», вони не в курсі були. Після цього вони стали намотувати синьо-жовтий скотч та почалися тренування блокіровки повітряних сил. Додали їм роботи. Зранку нас забрав «Азов» і ми поїхали до Старобешева.

аеропорт Маріуполь

- Якось ви згадували, що поділ на «своїх» та «чужих» став очевидним ще після розстрілу протестувальників на Майдані, а тригером спрацювало захоплення Криму. Цього разу в 2022 році теж був такий розподіл?

Звісно. Я знаю особисто п’ятьох виродків, що перейшли на ту сторону. З Рубіжного, Сєвєродонецька. Максим Кошман, який був інструктором бойової підготовки ГУНП, зараз розповідає російським каналам, що він давав присягу народу Луганщини. І ці люди отримували державні кошти.
Я не згоден з тою політикою, коли статус «учасників бойових дій» почали давати усім. Я був заступником начальника поліції, до мене приходить людина і каже, що йому потрібна відпустка як УБД. Я йому кажу – «А де ти брав учать? На блокпосту в Томашовці? Воював із консервами?». А він відповідає, що в нього посттравматичний синдром. Кажу йому – «Іди звідси, щоб у тебе зараз травм не було».

- Зараз зрадників багато?

Я вам скажу так. Якщо в 2014 році це було 50 на 50 – з мого відділу, Луганського міського управління, 50% вийшло, 50% залишилося там – то зараз набагато менше зрадників. Все рівно більша частина виїхала. Хоча багато хто залишився у Сватово, Троїцьку, Старобільську.

- Чи може бути таке, що вони просто не змогли виїхати і потім не мали іншого вибору?

Знаєте, в першу чергу це залежить від людини. Є команда виїхати. Це радше коли ти не можеш залишити свій скарб, а не тому що не зміг виїхати. Були випадки, коли люди виїжджали окільними шляхами через Росію і всю Європу до Дніпра.

- За ці 8 років було докладено багато зусиль, щоб не втратити молодь. Розкажіть про цей напрям. До чого готували молоде покоління? Знали, що все ж таки почнеться повномасштабна війна?

До майбутнього готували. Ви коли хворієте, залишаєте хворобу чи лікуєте її? Ось вам і відповідь. В нас окупована територія. Те, що буде війна – була впевненість. Це язва. Її треба лікувати. Спливав час і його не можна було втрачати. Молодь, якій було 14-15 років у 2014-му, їх треба було готувати, щоб вони захищали країну.
В 2014 році покоління, яке зростало в 90-ті роки і юність яких прийшлася на нульові, першими взяли зброю до рук. Тому що їхні мізки були промиті російськими пропагандою та телебаченням. Їм не прищеплювали любов до Батьківшини, до України. А це втрачене покоління, якому не приділяли уваги. Тому ми вирішили, що треба дати старт людині, щоб вона в разі чого воювала не на боці Росії, а на боці України.
Вишколи робили з тактичної підготовки, з медицини. В 2015-2016 роках проводили стрільби. Було сформовано завдяки місцевим, два табори, один мав назву «Єдина Україна», а зараз перейменований в «Імені Сергія Губанова». Їм опікувалися і ми, і батальйон «Луганськ-1». Дітям давали трохи пожити дорослим життям.

молодь Луганщини

- Що за молодь приходила?

Це були патріотичні кружки. Наприклад, в 2015 році один з наших випускників (зараз він в батальйоні «Луганськ-1» воює) на День соборності, коли почалися бої за Дебальцево, прийшов у мазепинці і з червоно-чорним прапором. Йому було 14 років.
75% цієї молоді зараз захищають Україну в ЗСУ та спецпідрозділах. Один з наших випускників зараз в ССО. Причому не просто в ССО, а в одному з найвідоміших підрозділів.

- А кажуть, не готувалися…

Це говорять ті, хто нічого не робив. Є дуже добра фраз Кеннеді. «Не питай у країни, що вона зробила для тебе. Запитай у себе, що ти зробив для країни». У нас проблема цього покоління, що розвелося багато всіляких експертів, які пишуть про бойові дії, знаходячись у Києві чи закордоном. Вони навіть жодного разу не були не лінії зіткнення, не спілкувалися з людьми, що там перебували.

- Ви багато розповідали, як поїхали з Луганська, що квартиру пограбували, але зберігаєте ключі від неї все рівно. В 2022 році є флешбеки у 2014-й?

Та те ж саме. Ключі від житла віддав хазяйці квартири, в якої знімав. А від луганської квартири зберігаю досі. Впевнений, що вся територія буде звільнена. Якщо немає надії, нащо все це?

- Війна 2014-го року і 2022-го року – різні за характером?

У порівнянні, 2014 рік – то дитячий відпочинок. По-перше, задіяна авіація, по-друге, якщо тоді було локально на 2 області, то зараз це повномасштабна війна. Вінниця, Харків, Одеса, Київ. Те, що було в 2014 році - лише тінь того, що коїться зараз. В Лисичанську тоді зруйнували одну будівлю на той час і це був жах. А зараз знищили вщент міста. Жодна цивільна особа не постраждала тоді, а зараз у моєму дворі в Рубіжному могили мешканців дому. Ви можете уявити могили на території дитячого садочка? Тепер я хочу, щоб в російських містах була пустеля. Раніше ми людям розповідали, що це жити як з оскаженілим сусідом. Але війну не може зрозуміти людина, якої вона не торкалася. Коли ти щось або когось втрачаєш. В 2014 році моя знайома працювала в міністерстві, не мала зимового одягу, він залишився в Луганську. Їй казали – а чого «Новою поштою» не надішлють? Згадую, як я приїхав до Києва лікуватися в 2016 році, а там проблема була – як дістати останній айфон. Це вже була 100 тисячна група росіян на кордоні з Черніговом. Ми ще сиділи з дружиною на Майдані, всі спокійні навкруги ходять. Нікого нічого не торкалося. В 2022 році торкнулося всіх. І люди зрозуміли.
Я вже не вперше починаю життя наново. Спочатку з Алчевську переїхав до Луганська, потім з Луганська до Рубіжного, зараз інша частина країни. Дружина каже, що вже не налякає починати з нуля.

- А як прокоментуєте «ждунів»?

Нещодавно розмовляв зі своїм сусідом, він залишився в Рубіжному і був таким навіть не «ватником», я таких називаю «поролонові» - їм аби хто, тільки б не стріляли. Зараз він каже, що його ранок починається з того, де б взяти поїсти. А ще він змінив місце проживання, тому що його можуть мобілізувати.
Оці всі відео про те, що вони все відбудують... Подивіться на Луганськ, за 8 років нічого не побудовано. Вони в себе нічого не роблять.

- Лякає те, чи буде кому зустрічати українців, коли армія звільнить міста?

Є люди. Як ви думаєте, звідки в нас інформація та чому склади горять? Ви ж розумієте, що це не просто так. Це не тільки супутник. Є ще візуальне підтвердження.
В одному з наших міст є люди, що дуже чекають на повернення України. Вони кажуть – бомбіть, руйнуйте. Бог з ним, відбудуємо все. Але ж ми такого ніколи не будемо робити. Людина дає координати – склад в житловому масиві. Ніхто ж туди бити не буде.
Ми ведемо цивілізовану війну. Ніхто ніколи не буде робити це так, як «канапи».

- Не можу не запитати наостанок – переможемо?

Давайте я вам відповім іншим питанням. Ви розумієте, що в нас немає іншого виходу? Зовсім нема. Як би це пафосно не звучало, але до нас зараз найбільше підходить фраза «Patria o muerte». Батьківщина або смерть. А два-три покоління вже будуть ненавидіти росіян. Як ось мій син вже ненавидить.

Підпишись на наш Телеграм