Світлана Ославська представила перший текст зі своєї книжки репортажів про Сєверодонецьк

Світлана Ославська — українська журналістка, письменниця, дослідниця культури. Народилася в Сєверодонецьку, вивчала культурологію в Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську. Авторка репортажів з Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України. 2019 року у видавництві «Човен» вийшла її книжка репортажів з Туреччини «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії». Є співавторкою документального проєкту Old khata project. У жовтні 2022 року у видавництві "Човен" виходить її книжка репортажів про Сєверодонецьк.

* * *

Ця історія є частиною книжки репортажів Світлани Ославської про Сєверодонецьк, яка вийде в жовтні 2022 року у видавництві «Човен». Світлана працювала над нею впродовж 2020 – 2021 років, а саме цей текст був написаний першим. Герой репортажу – Сергій Каленюк, дослідник історії Сєверодонецька, людина, яка написала найбільше про минуле міста. 15 липня він загинув у ДТП в місті Радомишль, де жив від 2014 року.

1

Головний краєзнавець Сєверодонецька приїхав сюди навесні 1976 року з одним жовтим портфелем. 38 років потому він виїжджав з міста в кабіні вантажної машини, з повним багажником речей. Поруч сиділа дружина, щаслива залишити Сєверодонецьк. Був жовтень 2014-го, й вона більше не хотіла прокидатися від вибухів.

А він? Каже, що стрілянини йому було байдуже. Хіба що дратували військові літаки низько над будинком, та ще одного разу на дачі його застав обстріл. Подумав тоді: «Треба вибиратися, бо як почнеться наступ, я тут і залишуся».

Тієї осені роздав свої книжки і підшивки старих газет, базу даних про письменників Луганської області за останні 200 років. Рідкісні історичні матеріали про Донбас. Щось відніс у бібліотеку, щось лишив у знайомих, багато пішло на смітник. Сказав собі: час їхати ближче до дітей і до батьківських могил.

Машину шукали довго. Потрібна була вантажівка, яка помістила б і меблі, і книжки, але й не завелика – ціна мала значення. І водій мав бути не перший-ліпший, а такий, кому довіряли, – у 2014-му це був головний критерій. Врешті знайшли, але тому підпалили машину… І от нарешті – речі спаковані в картонні коробки й разом із власниками виїжджають на північний захід, через блок-пости, на Київ і далі – в Житомирську область. До місць, де він народився і які залишив ледь не півстоліття тому.

Починати заново не було страшно. Спершу думав так: познайомлюся з місцевими краєзнавцями, почну досліджувати Радомишль, це поліське містечко з тисячолітньою історією. Але ця історія виявилася задовга, і непросто в неї занурюватися, коли тобі 60.

Уже п'ять років він живе на Поліссі. Щодня прокидається на світанку – і кілька годин пише. Пише про місто, яке залишив. Видає книжки малими накладами за свої або за кошти друзів. Тема нової – перші роки існування Сєверодонецька.

Принципова для нього річ – місто називається Сєверодонецьк, друга «е», будь ласка. Доки не писатимуть так, доки лишатиметься те непристойне є-кання, ось це «Сєвє», добра в місті не буде, він переконаний. «В Україні є вісім населених пунктів, у назві яких міститься російська складова “северо”. У семи українською написано “Сєверо-”, і лише Сєверодонецьк міська влада пише через “Сєвєро-”…», – написав Сергій Каленюк у одній статті. Так писатиму і я. Сєверодонецьк, друга «е» – я теж бажаю місту добра, і це буде наша невинна спроба лінгвістичного вуду.

2

Автобус повертає з Житомирської траси, дорога біжить лісом, сірим і безсніжним. На вигляд перших будинків висмикую навушники і гукаю шоферу назву зупинки. Він гальмує на мить, за яку я вистрибую в теплу зиму 2020-го. Сергій Петрович чекає на зупинці. Коротке вітання – ми бачимося вперше, до того тільки телефон і онлайн – і він кличе мене подивитися на одну річ. Якийсь радомишльський господар будує на подвір’ї нетипову альтанку: водночас і старий гараж, і опори для виноградника, а все разом – якась химерія.

– Бачиш, – каже, – в нас на Донбасі всі хати – однакові, а тут – кожен індивідуаліст.

Подумки фіксую це в нас, поки йдемо повз інші «індивідуалістичні» гаражі до його дому. Він одразу багато розповідає, легко, наче я – родичка, з якою давно не бачився, але з якою можна побалакати. А мене дивує його проста мова – українська, не штучно-літературна, а зі слідами діалекту цієї місцевості – як він зумів зберегти її за роки на Сході? Ця проста мова, прості куртка і джинси, й те, як він розповідає про ремонт у їхній новій хаті, як пробурили свердловину, але виявилося, що воду не можна пити, – ці деталі побуту одразу змушують довіряти йому.

– Я хочу поговорити про те, як це – виїхати з міста, якому віддали більшість життя, – пояснюю за сніданком, накладаючи собі салату з буряку і волоських горіхів.

– Поговоримо, поговоримо, – він давно вже ні з ким не говорив про Сєверодонецьк.

Але спершу – їмо, після чого дружина, худорлява, як і чоловік, і з молодою усмішкою, зникає з кадру: про неї писати не треба. Тож ми допиваємо чай з пирогом і переходимо до кімнати, сідаємо за стіл – і я готова слухати.

– Здавна так на заводі: що власть скаже, так і буде. Вирішили, значить, проводити мітинг за Януковича. Я начепив оранжевий значок, іду, а люди дивуються – що за чудак. Пройшов повз натовп, знайомі мене зауважили – хтось вдає, що не бачить, а хтось співчуває: чого прийшов, поб’ють же. А чому прийшов? Хотів показати, що є інша думка.

– Як воно було – почуватися інакшим від усіх?

– Тривожно.

– Але чому ми говоримо про 2004-й?

– Маю погану пам’ять на недавні події.

Тоді поговорімо про давні.

3

Навесні 1976 року, на світанку, Сергій Каленюк зійшов на платформу залізничного вокзалу в Лисичанську. Їдучи до Сєверодонецька, зауважив напис на табличці: «Сев. Донец». Подумав: чому не написати повну назву річки? Бо і як тут зрозуміти, який Донець, Северный чи Северский?
Але назва зацікавила, дослідницький азарт зачепився за неї. Сергій ще в школі збирав вирізки з газет про минуле рідного краю. Але не пішов учитися на історика, бо що тоді, вчителювати? На прикладі батьків бачив, яка це робота. Слідами старших знайомих пішов у Харківський політех, спеціальність — автоматизація хімвиробництв. Хімію любив не менше за історію. І після університету потрапив до Сєверодонецька.

Поселили його в гуртожитку по вулиці Леніна. Початок міста, тут до нього впритул прилягає завод, але Сергій запам’ятав той район зеленим і тихим. Сьогодні тут теж тихо. У гуртожитку вже ніхто не живе, на розбитій дорозі перед ним нечасті автомобілі оминають калюжі, а ще рідкісніші пішоходи відскакують на узбіччя. Сьогодні тут теж зелено, але по-інакшому. Тротуари захопили кущі бересту. Ulmus campestris – він найкраще почувається в сєверодонецькому сухому кліматі й піщаному ґрунті.

Здається, залиш де-небудь – і проросте.

Але Каленюку цей район запам’ятався не через хащі ульмуса кампестриса, а завдяки озелененню міста, над яким працювали тодішні урбаністи. Міський парк нині занехаяний, тоді «був ніби пісня: невеликий, але зроблений з любов’ю до жителів: кіно, танці, атракціони, зелень дерев, запахи квітів, свіжість Паркового озера». Влітку сонце пекло без жалю, але завжди було, де сховатися в тінь. Цей образ міста-саду лишився з Сергієм Петровичем надовго.

Оаза – ще таку мав асоціацію. Пізніше стане ясно, що треба враховувати не тільки перше значення слова: зелений куточок у пустелі, – але й глибше: оаза – місце тимчасових людей. Та це пізніше.

На початку він порівнював місто, де йому трапилося жити й працювати, із сусідами. Ці зіставлення виходили на користь Сєверодонецька, як не крути. В сусідньому Рубіжному Сергій побував під час університетської практики. Спогади лишилися яскраві, але прикрі. Така картина. Завод «Барвник», люди в герметичних костюмах і протигазах лізуть у якісь чани, з даху крапає щось чорне, а на підлозі пінна рідина, по якій розставлені цеглини і дошки, щоб пересуватися цим пеклом. Другий сусід, Лисичанськ, спершу нагадав Сергію дім. У 1970-ті місто виглядало як велике селище, з приватними будинками в центрі. Схожість із Поліссям руйнувало тільки одне видовище: шахтарі в майках і треніках забивали козла у дворах, криючи матом свою долю, товаришів і радянську дійсність. «Безнадія з довгою історією», – такий був його висновок про Лисичанськ.

Взагалі-то і про Сєверодонецьк учорашній студент харківського Політеху чув неприємні речі і ніколи не мріяв тут жити. Наприклад, ходили чутки, що тутешній дощ дірявить парасолі – з неба падає ледь не азотна кислота. Дірок у парасольках Сергій на власні очі не бачив, але одного разу дощова краплина пропалила йому сорочку. Тепер Сергій Петрович знає, чому обидва його сини мають проблеми з органами дихання. Але тоді на тлі сусідів Сєверодонецьк із його хімкомбінатом, що гримів і димів, із «лисячими хвостами» над заводськими трубами все одно виглядав раєм для амбітних хіміків. А радянська пропаганда на все горло розхвалювало молоде перспективне місто.

Вразив Сергія не тільки дим заводу, а й місто. Нове, чисте, світле – йому на той час офіційно було всього лише 42 роки, але фактично ж воно заново відбудовувалося після війни, отже – біля 30. Він і місто – майже ровесники. Місто не тільки хімзаводу, а й місто науково-дослідних установ. Місто інтелігенції. Так про нього сьогодні згадують, і здається, таким воно якийсь час і було. Сьогодні те місто живе в пам’яті таких, як Сергій Каленюк.

Тодішній Сєверодонецьк – це оптимізм. СРСР розвиває хімічне виробництво, на заводі запускають нові цехи. Молоді люди приїжджають працювати, оселяються в гуртожитках, за кілька років отримують квартири в новозбудованих п’ятиповерхівках. За півтори десятки років, від початку 1960-х до середини 1970-х, населення виростає втричі. З місцевого аеропорту літають літаки до Москви, Києва, Ворошиловграда – по декілька рейсів на день. Будуються нові квартали та вулиці, їх називають на честь космічних досягнень Союзу: Гагаріна, Космонавтів. Головний проспект, що веде від заводу до автовокзалу, названий на честь хіміків. Тут ростуть троянди – для квітів з області везуть чорнозем. Каленюк вважає, що найкращі роки міста – від початку 1960-х до середини 1970-х. Пише: «Хрущов пообіцяв людям, що вони житимуть при комунізмі, і в людей після війни і сталінської диктатури з’явилася віра в те, що від кожного залежить, як скоро настане щасливе життя».

Ті, хто приїздив до Сєвердонецька в ті роки, згадують ще одну деталь: скрізь у місті було видно як не вагітних, то мам з візочками. Пенсіонерів не було.

4

– А сьогодні міста однаково виглядають. Хто вище був, опустився. Хто нижче, піднявся, – каже Каленюк про трійку міст-сусідів Сєверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ, поки йдемо на прогулянку Радомишлем. Вітряна дорога, міст через річку Тетерів – і от ми на площі, де домінує вивіска «Сільпо» і церква. Це містечко зовсім не схоже на Сєверодонецьк: якщо останньому СРСР дав життя, то в цього, здається, відібрав його містечковий побут, перетворивши на безлику копію таких самих уже не міст, а населених пунктів.

Минаємо книгарню. Каленюк згадує, як 2019 року їздив до Сєверодонецька презентувати свою нову книжку. Приїхав навесні, напередодні Дня міста, воно ж День хіміка. І бачить – у самісінькому центрі під бордюром на дорозі шар піску – раніше його прибирали. Ще бачив пам’ятники, зарослі травою.

– Опустився город, – повторює. Місто більше не є містом інтелігенції та вже не схоже на сад.

5

Я не запам’ятала Сєверодонецьк містом інтелігенції, і мені важко повірити в те, що тоді в місті «всім добре було», як каже Сергій Петрович. Хочу почути: чого йому бракувало там, коли він був того ж віку, що я сьогодні?

Але твердить: усього вистачало. Кіно, філармонія, поетичні вечори. Носив зелену люмінесцентну сорочку (але не тому, переконує, що хотілося виділятися; просто іншої вихідної сорочки не було), зелений костюм і червоно-коричневі туфлі. Коли із сусідами по гуртожитку йшли в парк на танці, виглядали стильно. Він – у ядучо-зеленій, а друзі: один в малиновій, другий – в оранжевій. Останній пізніше буде мером міста чотири терміни.

Сергій працював на заводі провідним інженером у дослідницькій лабораторії метрології. Любив свою справу, була цікава і не рутинна. А головне, каже, що ти сам собі начальник. Коло спілкування – хто звідки. Пригадує тільки двох народжених у Сєверодонецьку знайомих, ще декілька з ближніх селищ. Решта – з усього Союзу. Всі ці люди приїжджали до міста й починали шукати близьких собі по духу. Ходили в Льодовий палац на концерти. Концерти були непогані. Приїздив Висоцький – і написав потім короткий вірш, як «нечопорно и не по-светски меня встречали в Северодонецке».

Каже, що люди – як склянки, мають багато граней, і в одній із цих сторін вони поєднуються. З однодумцями Каленюк створив Клуб любителів поезії – не офіційний, а об’єднання за інтересами. Самвидавні журнали Клубу, які друкував у кількості, щоб вистачило на всіх членів, Каленюк не зможе викинути у 2014-му, а забере в Радомишль. Тоді ж, під час роботи Клубу, почав збирати інформацію про місцевих письменників. Зазначав стать, мову – хто писав російською, хто українською, хто воював. Із цього 2006 року вийде перша його книжка «Сєверодонецьк літературний».

Пізніше його захопила громадська діяльність. Незалежна Україна, перші партії. Взимку 1989-го зателефонував йому давній приятель Володя Грицишин – той що ходив у оранжевій сорочці. Питав, чи знає Сергій, що це таке – «Рух», бо на зборах будуть осуждать. Сергій виписував «Літературну Україну», де надрукували маніфест Народного Руху України за перебудову, тому знав. Згадує, як на зборах гуділи: осуждаем, а він тоді підняв руку і каже, що в тій програмі немає нічого поганого, а потім вийшов якийсь простий роботяга, у фуфайці – і каже: «Ми вже Пастернака засуджували не читаючи, і тут знову. Негарно, товариші».

У 1990-х прийшов у товариство «Просвіта». Просвітяни тоді перевіряли дотримання закону про мову – звіряли вивіски на установах. З тих часів у нього лишилися протоколи, з помітками на полях: норми выполнены, частично, нет – останнього найбільше. Тоді вже помітив, що назву міста писали геть по-різному, навіть через дефіс.

6

Має в собі цю жагу досліджувати, і навіть зараз каже, що не перечитує книжок удруге. Бо стільки ще треба прочитати! Роками збирав різні матеріали про місто і регіон. 2003 року йому виповнилося 50 – тоді почав публікувати в газетах статті про минуле міста. Але матеріалів про історію Сєверодонецька було обмаль. Якби він одразу по приїзді вирішив розібратися, як правильно розшифрувати «Сев.Донецк», не мав би, куди піти. Про минуле міста тоді говорити не було заведено: молоде місто, яка історія? Якщо про історію – то хіба історію заводу, де простіше знайти про кількість тон аміаку за рік, аніж про архітекторів міста. Terra incognita, бери-працюй.

Збирав по крихтах: якісь матеріали діставав у заводському музеї, щось брав зі старих газет, щось – із розмов зі старожилами. Коли заглибився в історію, побачив, що з нею не все гаразд. Узяти хоча б поширену думку, що місто збудоване у пустелі, ніби тут нічого не було, доки не прийшла радянська індустріалізація. Але ж чекайте-но, сусідні села – старіші за місто, вони пережили (а є такі, що не пережили) і колективізацію, і Голодомор. Побачив, що історія Сєверодонецька не вкладається в шаблон «пустеля – хімзавод – місто».

Були й інші запитання, на які доступна версія історії відповідей не давала. Нехай у Сєверодонецьку розмовляють російською, але чому в сусідньому селищі Борівському розмовляють зовсім іншою російською? Або чому луганські історики пишуть, що правий берег Сіверського Дінця у першій половині XVIII століття був не заселений, а на в’їзді до Лисичанська, на правому-таки березі річки, стоїть монументальний знак із датою заснування міста – 1710 рік? Існує звичка писати: Донбас почався з промисловості. Але що було до неї?

Швидко позбувся ілюзій, що історія Донбасу – це оті кілька радянсько-російських міфів і крапка. Почав писати про давніше минуле. Про те, що цим краєм проходив один зі шляхів, яким татари ходили з Криму на Москву, – Кальміуська сакма. Сєверодонецьк, пише Каленюк у своїх книжках, лежить на важливій ділянці цієї дороги – Борівскому перевозі через Сіверський Донець. Біля перевозу виникали перші селища. Тобто це був цілком заселений регіон уже у XVII столітті. Каленюк назвав цю місцевість Придінцевим Порубіжжям, бо тут сотні років проходили кордони та рубежі: Великої Орди, Кримського ханства і Московської держави; межі між християнським і мусульманським світами; кордони донських, запорозьких і слобідських козаків. Така версія – альтернатива до імперського міфу регіону: нібито поселення у Придінцевому Порубіжжі з’явилися завдяки російським царям.

7

До 2014 року Каленюк видав шість книжок. Вийшов на пенсію, думками був більше в минулому – у своїх дослідженнях. Жив трохи як у вежі зі слонової кістки. І хоч у сучасність намагався не влазити, вона нахабно вдиралася в його поле – в історію.

2014-й для нього почався у 2008-му. Зауважував, як у місті виникали одна за одною проросійські організації. В бібліотеці в Луганську зробили окремий русский зал. Обласні газети стали виходити російською. В сусідніх містах раптом почали ставити пам’ятники донським казакам. 2012 року йому запропонували писати краєзнавчі статті для передвиборчої газети. Погодився, але поставив умову: писатиме українською. Підготував матеріал для першого номера. Але всі матеріали в газеті виявилися російською, і його текст не пішов.

– Після 2004 року керівництво області боялося всього українського і виховувало виборців на жахалках про бандерівців. Пам’ятаю, в луганській газеті вийшла стаття про ріки крові, націоналістів і утиски російської мови. Я писав їм: «Як же так?».

А навесні 2014-го пішов на патріотичний флешмоб. Невелика купка людей із жовто-синіми повітряними кульками зібралася біля Палацу культури. У якусь мить він озирнувся – і побачив натовп, що пер на нього й інших учасників флешмобу. Люди в авангарді несли транспарант «Лисичанск», вони трохи нагадали йому тих давніх шахтарів у треніках. Не в образу шахтарям, він знаходить два слова, щоби описати ту колону: дика орда.

Йшли з прапорами Росії та червоними стягами, з криками «Фашизм не пройдет» і плакатами «НАТО НЕТ». Крики «Россия!» змагалися з вигуками «Украина!». Каленюк вийшов із натовпу і піднявся на сходи Палацу. Хтось вигукнув «Северодонецк – Россия». Страшнувато було, але ще страшніше було усвідомити, що це відбувається з його містом, що ось ця «дика орда» – це реальність. У його місті, в Сєверодонецьку, в культурному, в місті інтелігенції.

8

Як виникає відчуття, що це більше не твоє місто? Коли люди, які були поруч 30 років, виїжджають, щоб не повернутися? Коли вже немає покупців на твої книжки? Коли старієш і замислюєшся, хто тебе поховає?

Сергій Каленюк, метролог і краєзнавець, повторює, що виїхали з дружиною не через війну, а для того, щоби бути ближче до дітей. І справді – їхньому життю прямої загрози не було, як і не було нагальної потреби тікати. Місто майже не обстрілювали, на відміну від сусіднього Лисичанська. Більше людей втекли сюди, аніж звідси.

Сьогодні в місті чимало переселенців, офіційно зареєстровано близько п’ятдесяти тисяч. Нібито ось, нові люди, яких так довго бракувало місту, ось нарешті хтось до нього приїздить, а не тільки їде геть. Та ці люди, зітхає Сергій Каленюк, не цікаві до історії. Їм треба просто пережити тут не найкращі в їхньому житті часи. А тим часом Сєверодонецьк лишається містом, де все тимчасове і всі тимчасові.

Оаза.

Світлана Ославська

Нагадаємо, про майбутню книгу, рідне місто та подальші плани авторка розповіла  «Сєвєродонецьк онлайн».