Світлана Ославська про майбутню книгу: "Вона лишиться документом того, яким був Сєвєродонецьк"

Видавництво «Човен» готує до друку книгу репортажів Світлани Ославської про Сєверодонецьк. Вона має побачити світ в жовтні цього року і стане другою книгою письменниці. Над текстами авторка працювала в 2020-2021 роках.

Світлана Ославська — журналістка, репортерка, дослідниця культури, яка народилася та провела в Сєвєродонецьку половину життя. Вона є авторкою репортажів із Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України. Письменниця дебютувала у 2019 у видавництві «Човен» із книгою репортажів з Туреччини «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії».

Про майбутню книгу, рідне місто та подальші плани «Сєвєродонецьк онлайн» розповіла авторка.

Книга очікується восени. Зараз, після повномасштабного вторгнення, будуть внесені якісь зміни чи основний меседж залишився незмінним?

Ми з видавцем дійшли рішення, що основний корпус текстів книжки, попри війну і знищення міста, має лишитися тим, що й був. Я не планую в кожен текст вносити правки, на кшталт – що сталося з героєм після 24 лютого 2022 року. Не всі живі. Наприклад, про відомого сєвєродонецького краєзнавця Сергія Каленюка я писала перший текст для цієї книжки. Їздила до нього в Радомишль, де він жив з 2014 року. Він загинув нещодавно у ДТП, але в текст про нього я не буду додавати цю інформацію. Те саме стосується й інших текстів. Це може сприйматися дивно, але книжка є своєрідним документом того світу, якого вже немає і не буде. Коли я редагувала ці тексти зараз, я зловила себе на тому, що забула про сьогодення, читаючи її. Можливо, читачі зловлять себе на тому ж відчутті. Навіть якщо місто відродиться, це буде зовсім інший Сєвєродонецьк. Книга лишиться документом того, яке воно було. З невеликим апдейтом 2022 року.

Про Сєвєродонецьк зразка 2022 року я б не змогла написати книгу, бо я там не була в цей період. Востаннє приїздила в жовтні 2021-го року. А для репортажу ти маєш поїхати на місце події.

Книга тепер матиме іншу назву?

Перша назва була «Мова аміаку». Це була іронія і зараз вона недоречна. Іншої назви ще немає.

Ви писали репортажі на складні теми, стикалися з різними історіями людей. Зараз не виникає відчуття, що Ви десь вже бачили це все?

Звісно, деколи є. Була в Перемишлі, там зараз багато українців. Я стояла на залізничному вокзалі, люди виходили з потягу і в мене був сильний флешбек в 2015 чи в 2016 рік, я тоді писала про біженців, які їхали в Грецію через Середземне море. Вони намагалися правдами й неправдами з Туреччини дістатися до грецького острову, і там вже з території ЄС прямувати на материк. Я стояла в порту в Афінах і чекала біженців, хотіла з кимось познайомитися, поспілкуватися. І тут вони почали виходити з валізами, дітьми. Ось в 2022 році я побачила схожу ситуацію. Я бачу, як люди тягнуть своє життя попри мене кудись далі. Вони будуть його облаштовувати. В багатьох воно складеться добре. Я знаю і сирійців, в яких життя склалося добре на нових землях, і українців, у яких, сподіваюся, життя складеться добре, навіть якщо вони не повернуться до Сєвєродонецька.

Ви підтримуєте зв'язок зі своїми героями?

Буквально останніми днями говорила з кількома людьми. Ясно, що ми не спілкуємося щодня і не вітаємо один одного на всі свята, але я підтримую зв'язок з ними. Тим більш, зараз багато з них є в соцмережах. І ти так чи інакше бачиш їхнє життя. Але не з усіма підтримую, з деякими був зв'язок тільки телефоном. Не всім встигаю подзвонити. Іноді це трохи лячно. Ось Сергію Каленюку я не встигла подзвонити.

Ви переїхали до Івано-Франківська в 2014 році, деякі пов’язують переїзд з війною, але Ви поїхали з Сєвєродонецька набагато раніше. Як і чому в результаті обрали його?

Я поїхала в 2005 році навчатися до Харкова. Сєвєродонецьк – те місто, з якого завжди всі їхали. Більшість моїх однокласників зробила так само. Це був 2005 рік. Їхали до Харкова, Києва, Горлівки. Це було нормально. Особливо для людей, які не планували пов’язати життя з технічними спеціальностями. Потім поїхала навчатися і жити до Києва. До Франківська переїхала в 2014 році, але це не було пов’язано з війною. Так склалося, що хотіла поїхати з Києва і обрала Франківськ.

Ви казали в одному з інтерв’ю, що «коли ти міняєш міста, то, здається, міняєш своє життя». Як мінялося Ваше життя завдяки переїздам?

Один етап, коли ти студент. Ти приїздиш у велике місто і в тебе починається зовсім нове життя. Другий етап, коли ти дорослий студент і шукаєш собі кращої освіти. Ти їдеш в інше місто. Там з’являються свої проблеми, треба себе забезпечувати, працювати, разом з тим навчаючись. Франківськ – це місто, яке я називала санаторієм до переїзду. Бо воно таке розслаблене, комфортне, маленьке. В ньому зручно жити, воно недороге. Це зручне місто, якщо ти потребуєш більшої свободи. Місцеві ж хочуть виїхати з нього, хоча це стосується, напевно, будь-якого невеликого міста. Людині здається, але воно так часто і є, що в більшому місті буде більше свободи. Люди ж, які переїжджають до Франківська з інших міст, вони теж приїжджають до нього в пошуках більшої свободи, яку не дає велике місто. Бо велике місто потребує від тебе дуже сильно працювати. При цьому, я люблю працювати. Проте люблю бути в своєму темпі і так можу робити багато. Але я не люблю, коли зовнішні обставини великого міста змушують мене виснажуватись без зайвої потреби. Франківськ дає мені більше часу, а це залишає ресурс. І це є цінним.

Я не є вкоріненою у Франківськ дуже сильно, в мене мандрівний спосіб життя. Багато їжджу Україною. Це пов’язано з роботою. Але і просто я люблю подорожувати. Дорога мене надихає і дає сили.

А Сєвєродонецьк як можете описати в своєму житті?

Сєвєродонецьк – це місто, в якому я жила до 17 років, тобто половина життя минула там. В ньому я народилася та виросла. До Сєвєродонецька приїхали мої батьки. Але це не місто, в якому вони народилися. Тому воно ніколи не було «родовим гніздом». Не було родичів зовсім там, ні в мами, ні в тата. Мама взагалі приїхала з Західної України. Тато - з Луганщини. Привнесені в місто. Але це історія багатьох сєвєродончан. В мене було типове життя. Жили в простій п’ятиповерхівці, в звичайному кварталі. Школа була розташована одразу за будинком. Ми лазили по шовковицях та абрикосах в дитинстві, ходили розважалися тим, що грали в козаків-розбійників. Типове сєвєродонецьке життя в мене було. А потім я поїхала навчатися.

Після виїзду з міста ти ніби хочеш від нього звільнитись. Цей стан триває, може, десь років 10. А згодом настає зацікавлення і тобі хочеться повертатися. В мене було щось подібне. Луганщина, схід, близькість до конфлікту, постійна двозначність і невизначеність Сєвєродонецька, містян. Куди вони дивляться, чого вони хочуть. Ця постійна амбівалентність. За цим було цікаво спостерігати, в такому розумінні це не було нудне місто.

Середина нульових, коли я поїхала, не був часом розквіту міста, на мою думку. Після 2014 року місто ніби почало вибиратися з ями. В людей покращувалося життя. З’являлися добробут, більша впевненість. Попри те, що війна була поруч, місто жило, існували малі бізнеси, сфера обслуговування.

Після 2014 року до Сєверодонецька переїхали луганські культурні інституції: театр, філармонія. Нові люди й нові інституції давали йому життя. Поява нових інакших людей завжди іде місту на користь. Якщо цього не відбувається, починається застій.

2022 рік для багатьох став потрясінням. Люди знов втратили впевненість.

Але це не місце сили, до якого постійно хотілося вертатися?

Я не розглядаю ніяке місто як місце сили. Хоча в світі є дуже багато міст, де мені подобається і де мені добре. Але я не формулюю це так, що я там черпаю енергію.

Ви з дитинства знайомі з заходом країни, зараз живете там. Та реальність відрізняється від Донбасу?

2-3 місяці проводила кожного літа в бабусі в селі Яловацьк у Волинській області. Село було абсолютно інакше, ніж моє місто. Але ж дитина завжди сприймає все як належне. Коли вона приїздить з міста в 100 тисяч жителів у село, де 300 жителів, вона над цим не замислюється. Там, у селі говорила українською, вдома в Сєверодонецьку розмовляла російською.

Я завжди кажу, немає сходу та заходу. На Луганщині було багато мігрантів з усього колишнього Союзу. З української аграрної частини – Полісся, Волинської, Рівненської, Житомирської областей – люди їхали навчатися до міст, бо інакше це була перспектива працювати десь в колгоспі. Після навчання було розподілення, в тому числі на Донбас. Люди приїздили і потім асимілювалися. Вони переставали говорити про те, хто вони є. Соромилися часом своєї української, своєї говірки. Ставали схожими на всіх. Їх називали бандерівцями. Але, якщо копнути, в жителів Донбасу корені всюди. Тому неправдивий цей наратив, що люди зі східної України боялися їхати на захід країни. Бо в них в багатьох коріння там.

Як Ви з вивчення антропології та урбаністики стали на літературну стежку?

Я вивчала культурологію. Вона поєднує в собі антропологію, урбаністику, літературу. Ці сфери, дослідження культури і репортаж, дуже близькі. Це різні способи робити одне й те саме. Коли почала займатися журналістикою після університету, мені було цікаво в цій сфері, хотіла заглибитися в складніші формати. Так й прийшла до репортажу. І поки що в ньому лишаюся.

Ви більше репортер чи письменник?

Якщо говоримо про жанр, у якому я працюю, то це літературний або художній репортаж. Це документальна література. Тобто, все ж таки, література. Але документальна. Знову ж таки, для мене це розділення “репортерка” чи “письменниця” не дуже має сенс.

Не можу не поставити, мабуть, найбанальніше питання – які творчі плани?

Мій найголовніший творчий план - вижити. Нас усіх це турбує зараз. Як людям, народу, країні. Всі ці місяці мені самій складно зосередитися на книжках, хоча зазвичай я читаю багато і веду канал у телеграмі про документальну літературу і репортаж Репортерське пальто.
 

Фото Сєвєродонецька надані Світланою Ославською. Авторка зробила їх в 2019 - 2021 рр.