Вероніка Стрельченко: "Я б хотіла приєднатися до команди, яка займатиметься відновленням Сєвєродонецька"

Вероніка Стрельченко – засновниця Майстерні сувенірів «Це моє місто» у Сєвєродонецьку. Її роботи були майже в кожного містянина, бо пройти повз всілякі листівки, магніти, торбинки було неможливо.

Креативна графічна дизайнерка свої перші листівки малювала ручкою на папері, а потім розфарбувала олівцями. Її продукція роз’їхалася по всьому світу, наприклад, у США, Англію, Францію, Данію та Ізраїль.

Після початку повномасштабної війни відновити діяльність виявилося дуже складно. Постійні переїзди з дитиною та собакою, відсутність комп’ютера, який залишився вдома, логістичні проблеми - все це не може не відображатися на роботі.

Проте в ностальгії за рідним містом сєвєродончани, як і раніше, продовжують звертатися до Вероніки за часточкою рідного дому.

Про те, з якими складнощами стикнулася Вероніка, про мрії відносно відбудови Сєвєродонецька та про складний переїзд «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з нею.

 - Згадайте своє 24 лютого. Одразу вирішили їхати?

 - 23 лютого я о 22-00 приїхала з роботи додому. Пам’ятаю, тоді сказала – «Яка війна? У мене завтра пари». О 5-й ранку старший син розбудив і приголомшив: «Війна, вставайте!». Дитина злякалася. Ми зібралися і о 6-й ранку вже виїхали. Приїхали до села на Харківщині, а туди танки із Z-символікою зайшли. Це у районі Печенізького водосховища було.

Там просиділи місяць в окупації, у підвалі. Були бої, стріляли "Гради". Зараз там люди й досі в окупації, постійно тривають бойові дії. Ми виїхали при першій нагоді.

 - Як вдалося вибратися?

 - Пішки. Місцеві почали виходити, і ми зрозуміли, що з'явилася можливість. Ми вийшли пішки через греблю. Заздалегідь, зв'язку ж не було, домовилися про те, де нас зустрічатимуть і коли. Хлопець приїхав машиною. У нього вже був налагоджений зв'язок із місцевими. З двома пересадками, трьома машинами нам вдалося виїхати.

 - Кажуть, що це один з найнебезпечніших шляхів. Було страшно?

 - Так, шлях обстрілюється весь час. Я телефоную до місцевих, ситуація залишається складною і зараз. Чому греблею йдуть пішки – полотно пошкодили в перші ж дні. Гребля ціла, а дороги немає, тільки пішохідна стежка. Це дуже небезпечний шлях. Виїзд по понеділках і ніколи не знаєш, що буде саме цього понеділка. З одного боку російські війська, а з іншого – наші. Там постійна стрілянина.

З нами був собака. І ось з одного боку собака, з іншого боку – дитина. По сумці взяли й уперед. Натомість не вивезли комп'ютери. Тепер не можу працювати через це.

 - Як вирішили їхати до Дрогобича?

 - Спонтанно. Сіли у Харкові до евакуаційного потягу до Львова. Приїхали до друзів до Трускавця, тиждень пожили як переселенці у підвальчику на розкладачках. Шукали житло. У Трускавці ми не збиралися залишатися, курортне місто, дуже дороге, з роботою біда. Плюс ми із собакою. Тяжко з тваринами знайти житло. Волонтерка допомогла знайти будиночок із господарями у Дрогобичі. Собака став сюрпризом для них, але вони погодилися взяти нас.

 - А як почали робити листівки знов?

 - Листівки почала робити майже одразу. Дізналася у друкарні все. Листівки – це практично єдиний файл, що зберігався у мене на гугл-диску. У друкарні дістали файли та роздрукували. А щось нове я робити не могла. І зараз не можу.

 - Люди цікавляться?

 - Що у 2019 році, коли я почала їх робити, що зараз – люди цікавляться. Вже продано 200 штук. Але, безперечно, це не бізнес. Ще кілька сотень надрукували для нашої волонтерки, яка продавала та передавала гроші на ЗСУ.

 - А замовляють в Україну чи закордон? Пам’ятаю історію, як працівниця однієї з міжнародних організацій просила вас зробити листівку з її будинком, бо в неї була ностальгія за Сєвєродонецьком, коли повернулася додому. Чи є такі випадки зараз?

 - По Україні найбільше замовляють. Але поїхали листівки до Іспанії, Естонії. Багато хто хотів би замовити за межами України, але є питання щодо доставки. Просили ось нещодавно до Туреччини.

Замовляють містяни. Собі та на подарунки. А ця жінка вийшла зі мною на зв'язок, їй було цікаво де я і як. Переживала за місто.

 - Як вирішили робити футболки?

 - Їх у мене давно просили. Я все не хотіла цим займатись, бо багато труднощів. А тут якісь дівчатка виклали на продаж на своїх футболках мої малюнки. Мені стало прикро. Я написала пост про це. Що не можна не питати автора. Я їм і в особисті написала. Вони прибрали роботу, але мовчки.

Тоді я почала шукати, де і як можна надрукувати малюнки на футболках. Тут важко, бо ти посередник. Мені за футболку запропонували таку ціну, що за неї треба вже продавати. А ще доставку треба окупити.

 - Бачила, що на сторінці Вам писав Дмитро Косілкин. Ви з ним не почали співпрацю?

 - Так. Ми зв'язувалися. Але вони знаходяться в одному місті, я в іншому. А до третього міста через всю Україну доставити – це невигідно. Та й ціна виходила дуже дорогою.
Зрештою я вийшла на Львівську друкарню і просто в них друкую.

Після публікації матеріалу у Департаменті міжнародних відносин ЛОДА до мене додалося близько 200 підписників. І тут наклалося, що я була технічно до цього не готова, у мене за тиждень два переїзди, відсутність інтернету. Просто виходила до парку і працювала з телефону.

Нині я вже увійшла в режим. Так, це не той заробіток, який хотілося б. Але треба розвиватись. Поки що це більше для душі.

Зробила ще макети на Лисичанськ та Рубіжне. Місцеві жителі добре відреагували та попросили собі футболки. Проте листівок все ж більше замовляли.

 - Не думали податись на гранти?

 - Дивлюся на гранти, але морально поки не готова. Я знаю, скільки це забирає сил. Та й перед Новим роком я закрила ФОП, бо перейшла викладати до «Академія IT Step». Поки що планую працювати в «Академія IT Step» у Дрогобичі. Сєвєродонецька філія зараз працює онлайн, але я не маю комп'ютера, не можу до них приєднатися.

Якщо ж казати про мрії та про те, як я бачу все в подальшому, то, можливо, мені б хотілося сувенірний магазинчик. Але що і як – поки навіть не знаю.

 - Наразі залишатиметеся у Дрогобичі?

 - Так, планую залишатися у Дрогобичі. Мені тут подобається. Невелике місто, як Сєвєродонецьк. Затишне.

 - А до Сєвєродонецька розглядаєте повернення в разі деокупації?

 - Напевно, ні. Хочу з'їздити, подивитись. А ось жити – навряд. Відновлення забере багато років. Я не готова до цього. Якби ще дитина була дорослою, то можливо. Але маленькій дитині потрібне життя сьогодні і зараз.

Місто зруйноване, треба буде все наново робити. Проте я бачила ініціативних людей, того ж Аріфа Багірова, які мають купу ідей. Ось я хотіла б приєднатися до команди, яка займатиметься відновленням. Нехай там не жити, але брати участь в оформленні міста. Допомагати своїм художнім баченням. Якимись ескізами.

 - Але ж, судячи з напрямку діяльності, просто так відпустити місто не виходить?

 - З серця не вирвеш. Та й у людей так само. Вони пам'ятають свої вулиці, під'їзди. Та й усі ми не станемо місцевими жителями одразу в інших містах. Все одно почуватимемося переселенцями. Тому часточка дому – це те, що зігріває.